Відірвані. Війна розділила Наталію з Луганська з мамою, яка не може виїхати з окупації через хворобу
Цей текст — частина спецпроєкту Свої “Відірвані. Історії родин, які розділила війна”. Кожна історія — про родинні зв’язки людей зі сходу, про те, як війна розірвала їх, а лінія зіткнення стала кордоном між людьми та поколіннями в сім’ях.
Ворог посилив обстріли ще до повномасштабки
Наталія розповідає, що загалом до повномасштабної війни не відчувала тотальної небезпеки у Сіверськодонецьку. Втім, про те, що в країні йде війна, пам'ятала постійно, бо професійна діяльність була пов'язана з виїздами ближче до фронта.
“Небезпеку відчувала тільки тоді, коли ми по роботі їздили в одне із Золотих Луганської області, бо їх п'ять, або в села Пшеничне, Вільхове. Там було чутно дуже — і “прильоти”, і “вильоти”. Дуже багато тоді там було наших хлопців військових, бо було зрозуміло, що росіяни можуть прорватися або через міст, або через річку. Військові були напоготові”, — розповідає Наталія.
Наталія вірить, що зможе обійняти маму, яка не може виїхати з окупації
Жінка каже, обстріли активізувалися наприкінці 2021 року, приблизно з осені. Особливо це було відчутно у прифронтових селах. Самі військові підтверджували їй, що ворог гатить по сільгоспугіддях. І аграрії також говорили, що техніка не поїде, бо боялись, що може підірватися.
Повномасштабне вторгнення росіян в Україну Наталія зустріла в Сіверськодонецьку. 24 лютого вона стояла у черзі за ліками, як подзвонили колеги з роботи з проханням терміново виїздити. Власне, в той же день Наталія разом з чоловіком виїхала, зібравши найнеобхідніші речі. Через тиждень родина приїхала до міста знову. На той момент їхній будинок вже був пошкоджений ворожим снарядом.
“Отже, ми переночували там одну ніч, зібравши ще речі й документи. І поїхали. Я зрозуміла, що працювати у Сіверськодонецьку я більше не зможу”, — розповідає жінка.
Місто побите ворожими снарядами, а люди живуть бідно
Про сьогоднішнє життя в Сіверськодонецьку Наталія знає з перших вуст. Нещодавно спілкувалась зі знайомим місцевим жителем, який розповідає, що дуже багато ремонтів зараз робиться для картинки, щоб показати, як російська влада відбудовує зруйноване російськими військовими місто.
“Для партії “Єдіная росія” треба багато фото, які тиражують рос ЗМІ, про те, що щось робиться на захоплених територіях”.
Більша частина мешканців чекає на волонтерів з росії, які роздають гарячі обіди — за ними стоїть черга. В місцевих магазинах все занадто дорого — люди не можуть собі дозволити багато чого з простих продуктів, розповідає Наталія, посилаючись на сусіда.
“Він каже, що ковбаса продається різна, але російську їсти неможливо. А луганська дуже дорога. Хто може собі дозволити їздити в Луганськ, роблять покупки там, бо там дешевше”, — каже Наталія.
На фоні цієї скрути почали повертатися родини з дітьми — в місті значно побільшало дітей.
Мама не може виїхати з Луганська
У Наталії в Луганську залишилися батьки, а в Лисичанську інші родичі. Жінка каже, батьки розлучені, й причини залишатися в Луганську у них різні. Якщо батько підтримує російських окупантів, то мати просто вимушена залишатися.
“Мама поїхала в Луганськ із Сіверськодонецька якраз на початку лютого 2022-го року по справах, і не змогла виїхати, бо в неї хвороба серця.
Справа в тому, що вона просто не витримає такий складний переїзд. Я говорила з медиками з цього приводу, вони підтверджують. У неї є медсестра, яка вдень з нею весь час”, — розповідає Наталя.
Жінка каже, мама проукраїнська, але бути проукраїнським в Луганську зараз — це дуже складно і небезпечно.
Батько, каже Наталія, проросійський — він не виїздив із Луганська у 2014. Більш того, почавши отримувати з момента окупації міста “афганську пенсію”, вважає, що почав жити набагато краще.
“З батьком я майже не спілкуюсь з відомих причин. Втім, він подзвонив мені 24 лютого 2022 року із запитанням: “Ну, что там — вас бомбят?”. Я сказала, що так, бомби літають. Він мені відповів: “Ну, правильно. Ты свой выбор сделала”.
В Лисичанську у Наталії мешкають родичі — тітка й дядько, які дуже чекали росію. Дядько виходив з триколором зустрічати окупантів. Двоюрідна сестра жінки хоче приїхати в Україну, не влаштувавши особисте щастя і не реалізувавшись у професії в рідному Лисичанську, а також на території росії й Білорусі.
“Вона впевнена, що може приїхати в Україну після всіх своїх мандрів, а також після того, як її батько бігав з російським прапором по Лисичанську”.
При цьому мама Наталії, яка вимушено залишається в Луганську через хворобу серця, навіть за таких умов примудряється донатити українським волонтерам. А з донькою може поговорити лише через месенджери, бо з карток мобільного оператора окупантів додзвонитися на будь-які телефони неможливо.
Свої в Telegram 
