Відірвані. Мама виїздила, але повернулася в окупований Сіверськодонецьк і нині вважає себе росіянкою

Цей текст — частина спецпроєкту Свої “Відірвані. Історії родин, які розділила війна”. Кожна історія — про родинні зв’язки людей зі сходу, про те, як війна розірвала їх, а лінія зіткнення стала кордоном між людьми та поколіннями в сім’ях.
Навчання залишило в Києві
Олена займалась спортивним орієнтуванням в юнацтві. Цьому сприяв і вдалий ландшафт навколо річки Сіверський Донець. Вона дуже хотіла стати тренером-викладачем зі спортивного орієнтування. Професію довелось здобувати в столиці, бо у Сіверськодонецьку такої можливості не було.
“Коли я їхала в столицю вчитися, то, звісно, збиралася повернутися. У батьків було дві квартири — одна, в якій вони жили, друга була для мене. І вже на той момент робили там ремонт. Скажу відверто, багато чого мене тримало у рідному місті: від його компактності до друзів. Але довелося залишитись у Києві через окупацію Сіверськодонецька”, — говорить Олена.
Навесні 2014 року проросійські терористи-бойовики захопили Сіверськодонецьк. Українські військові звільнили місто 22 липня 2014 року. Звільнення відбулося з боями — була запекла перестрілка із застосуванням стрілецької зброї, гранатометів і важкої бронетехніки.
“Сіверськодонецьк — активне місто, молоде місто, місто хіміків. Тому я не втекла до Києва, а поїхала туди вчитися, щоб згодом повернутися додому”.
Весь цей час у місті залишалися батьки Олени, які не хотіли кидати своє житло. Тренерка каже, вони були проросійськи налаштовані. Попри це, жінка взяла на себе роль дипломатки: приїжджаючи до батьків, вона пояснювала, що на території України немає ніяких “бандерівців” — їх ніде ніхто не бачив. А київським друзям Олена доводила, що далеко не всі на Луганщині “за росію”.
“Наприклад, у 2014 році моя кума “топила” за те, щоб відділятися від України. Щоб Луганщина була самостійна… якось так. При цьому кум у Києві був у ЗСУ. Втім, кума змінила свою думку у 2016 році — і вони всі зараз проукраїнські”, — розповідає Олена.
Російська пропаганда і релігія
Тренерка каже, часто підтримка росії тими, хто залишився на окупованих територіях, пов'язана з ворожою пропагандою. За десятки років брехні росіяни навчились подавати її, як правду. Тому люди дивляться російське телебачення так, наче вони бачать події на власні очі.
“У 1991-му році на референдумі мама проголосувала за незалежність України. Тому для мене й досі дивно, що вона зараз проросійськи налаштована”.
Олена каже, коли почалась війна мати стверджувала, що не хоче лізти в політику, що ця війна не наша — вона нав'язана українцям. Відбиток наклала й релігія. Мати Олени православна, і слухаючи російських старців, вона повірила у нав'язане ними твердження про те, що рано чи пізно замість України буде єдина Русь.
“Я не знаю, які там старці це кажуть, і розумію, що вона взагалі не аналізує інформацію, а просто слухає і вірить. От і все. Впевнена, що все це — наслідки пропаганди”.
Олена розповідає про друга, він загинув в Ірпені, залишившись в окупації з батьком та іншими похилими людьми, щоб їм допомагати. Його і ще двох місцевих хлопців росіяни просто розстріляли.
Загалом у Сіверськодонецьку й досі триває так звана націоналізація росією житла українців. Ті родичі тренерки, які евакуювалися, не можуть повернутися, бо вже просто нема куди. Мати ж виїздила до Дніпра на початку повномасштабної війни, але згодом повернулася в окуповане місто через Крим, накопичивши грошей. Нині Олена продовжує підтримувати з нею зв'язок.
“Моя бабуся по материній лінії з Сибіру й вся її рідня з Сибіру. Але мама виросла в Україні. Звісно, що все життя у неї був паспорт України. Втім, зараз вона визначає себе, як росіянка”.
