Відірвані. Рідні з Горлівки стали чужими, вони підтримують окупантів, а значить — мої вороги
Цей текст — частина спецпроєкту Свої “Відірвані. Історії родин, які розділила війна”. Кожна історія — про родинні зв’язки людей зі сходу, про те, як війна розірвала їх, а лінія зіткнення стала кордоном між людьми та поколіннями в сім’ях.
Ідентифікував себе як українець, а сестра — росіянкою
Олександр народився і жив у Горлівці. Батько помер у серпні 2013 року. Серед найрідніших залишилися матір і молодша сестра з племінниками.
“Коли мені виповнилося 16, то у паспорті в графі національність записався — українець. А сестра отримала документ через чотири роки, вже при незалежній Україні, то записалася, як росіянка. Якщо заглибитись в історію, то коли до нас з Петербурга приїхав гірничий інженер Петро Горлов, він ходив з толмачем, бо не розумів місцевих, а вони його. А все тому, що тут жили українці і говорили українською. Коли я був хлопчиком, бігав по кар’єрах і знайшов старе кладовище. Там поховані люди з 1900-х років. І написи на надгробках українською”.
У Горлівці Олександр жив до 1994 року. Потім переїхав до Маріуполя, де закінчив Приазовський державний техуніверситет, отримав диплом інженера-механіка і за спеціальністю працював на металургійному заводі імені Ілліча.
У Маріуполі одружився, в родині народився син Олексій, але згодом сім’я розпалася. У 2010 році Олександр повернувся до Горлівки. Працював на оптовій базі “Азов”, а вже через 5 років долучився до лав бойового підрозділу з однойменною назвою.
Запізнилася на поминки, бо пішла на псевдореферендум
Олександр підтримував Революцію Гідності, яка відбулася у Києві на Майдані наприкінці 2013 і на початку 2014 років. Його матір намагалася тримати нейтралітет і в родинному колі не обговорювати цю тему. Але виходило не завжди.
“Говорила, ну, навіщо вони цей Майдан влаштували, все ж було добре. Навіщо вигнали Януковича, хороший же президент був. Телевізор з його російською пропагандою зробили свою справу”.
Сестра Олександра підтримувала росію. А племінниця вийшла заміж за одного з бойовиків.
“Остання розмова з сестрою відбулася у день псевдореферендуму — 11 травня. Саме в цей день було сорок днів, як помер рідний брат мами, і ми всі зібралися на поминки. А сестра затрималася на кілька годин, бо ходила голосувати. Я тоді накричав на неї, і на цьому ми "поставили хрест" на нашому спілкуванні. То було спільне рішення”.
Тиждень у підвалі — про це нагадують шрами на руках
Коли Горлівку вже окупували, Олександр залишався у місті. Деякий час навіть на піджаку носив жовто-блакитну стрічку. А потім на роботі натякнули, щоб зняв і не ризикував.
“Проте всі і так знали про мою тверду проукраїнську позицію. Я все ж таки зняв, але це не врятувало — хтось зі співробітників мене "здав" колаборантам”.
Озброєні люди арештували Олександра. Одягли кайдани на руки так міцно, що у чоловіка й досі на руках є шрами від них.
“На тиждень мене кинули у підвал у будівлі одного з банків у центрі Горлівки. Добре, що не знайшли в телефоні світлину сина: Олексій вже тоді був серед добровольців в “Азові”, і у мене було його фото у військовій формі в Києві біля банера Степану Бандері”.
Півтора місяці чоловік переховувався у друга.
“Поки я був у підвалі, окупанти все в квартирі перевернули, винесли всі цінні речі і документи. Тому весь цей час друг шукав можливість вивезти мене на підконтрольну територію без документів. І йому це вдалося. У вересні мене окольними путями з Горлівки довезли до Бахмута”.
Рідні знали і про полон, і про те, що Олександр збирається їхати з Горлівки. Він не приховував це від них. У Бахмуті Олександр відновив документи і поїхав в село на Чернігівщину, де живе рідня по батьківській лінії. Там він зайнявся трудотерапією, бо після кайданів на правій руці у нього майже не згиналися три пальці. А робота на городі зробила свою справу.
Чоловік племінниці погрожував зарізати мене і сина за те, що ми пішли в “Азов”
1 лютого 2015 року Олександр через рекрутинговий центр вступив до лав окремого загону спеціального призначення “Азов”. Чоловік взяв собі псевдо “Сармат”. Його підрозділ базувався в селищі Юр’ївка.
“Я в одній із соцмереж показав світлину, де я і син у військовій формі, що ми разом служимо в “Азові”. Після цього сину написав чоловік племінниці і сказав, щоб ми готувалися, що нас всіх скоро переріжуть”.
За словами Олександра, поки мама була більш-менш здорова, то вона кілька разів приїздила до нього в Маріуполь.
На початок повномасштабної війни “Сармат” мав звання старшого лейтенанта і був командиром зенітно-ракетно-артилерійського дивізіону. 26 лютого, коли росіяни з літаків скидали на Маріуполь авіабомби, Олександр зняв відео, відправив його сестрі і одразу подзвонив їй на Вайбер.
Під час останньої розмови з матір’ю сказав, що росіяни в полоні вбили Льошу
Далі був полон. В Оленівській колонії в ніч на 29 липня 2022 року росіяни зсередини підірвали один з бараків. Тоді загинули понад пів сотні оборонців Маріуполя, серед них і Олексій, єдиний син “Сармата”. Цю страшну новину Олександр дізнався коли вийшов на волю: його обміняли 21 вересня того ж року.
“Періодично через Вайбер зідзвонювався з матір’ю, і щоразу вона питала про Льошу. Я, як міг, переводив тему. Бо племінниця перед цим сказала, що мама після інсульту, і краще її не хвилювати поганими новинами. Проте вона попросила гроші на масажі й спеціальні ходунки. Звісно, я переслав. Але під час однієї з розмов мама знову запитала про сина, і я не витримав, сказав — твоя кацапня його вбила, беззахисного, в полоні. І матір, і сестра з племінницею — ніхто з них навіть слова співчуття не сказав”.
Востаннє Олександр говорив з матір'ю навесні 2023. І відтоді вони не спілкуються. Чоловік каже, можливо, її вже немає серед живих, точно не знає, бо ні з ким по той бік у нього немає зв’язку.
“По батьківській лінії є рідня на Чернігівщині, саме вони мене прийняли і допомогли після полону. Там я зараз будую дім. Продовжую служити: маю звання майора, працюю на посаді начальника артилерії 13-ї бригади оперативного призначення НГУ “Хартія”. Невдовзі вийду на пенсію і буду у власному будинку займатися сільським господарством. А ті, хто залишився з рідних по материнській лінії в Горлівці — для мене вмерли, їх у моєму житті не існує. І коли українська армія зайде в Горлівку, то пощади їм не буде. Тому в останній розмові попередив, щоб серед перших збирали речі і їхали до рідні в Курську область”.
Свої в Telegram 
