Її постать у мозаїці, якій 40 років. Любов Макаренко вижила у Маріуполі і вчить мистецтву в Ірландії
Любов Макаренко, хоч і народилася в Узбекистані, потім з батьками жила на Тернопільщині, та рідним містом вважає Маріуполь. Сюди родина переїхала, коли їй було 14 років. У Маріуполі Любов Макаренко працювала у дитсадку і школі, викладала у місцевих школах, керувала студією мистецтв, організовувала виставки. А ще — вела на телебаченні програму “Малюємо з МТВ”. Однак щасливому життю прийшов кінець, коли російська армія вдерлася у місто і почала руйнувати його, а людей нещадно вбивати. Через 38 днів Любов змогла виїхати з окупації.
Найяскравіший спогад дитинства з Маріуполя
Любові Макаренко нещодавно виповнилося 72 роки, але вона почувається набагато молодшою. Незважаючи на всі ті жахіття, що їй довелося пережити в Маріуполі навесні 2022 року, Любов, попри все, продовжує жити, творити і навчати.
Любов Макаренко вважає своїм рідним містом Маріуполь
“Я народилася у Ташкенті. Туди мого батька, кадрового військового, командирували після закінчення війни. Потім наприкінці 50-х років минулого століття був переїзд з Узбекистану в Україну, у місто Чортків, це в Тернопільській області. Там я займалася балетом і вчилася грати на фортепіано. Коли батько у 1964 році демобілізувався, він обрав Маріуполь, бо там Азовське море і його друзі-сослуживці. Я тут продовжила музичні заняття і захопилася образотворчим мистецтвом. Вчилася у звичайній школі і в художній, вона тоді була на верхньому поверсі, під самим дахом палацу культури “Іскра”.
Спочатку родина колишнього військового орендувала житло на "Слобідці", а у 1965 році отримала ключі від власної квартири у центрі міста.
"Найяскравіші спогади з того часу: майже ціле літо на морі, екскурсії містом на трамваї, що торохтить, по четвертому маршруту — від моря, початок проспекту Металургів, по одноколійці з періодичними роз'їздами-двоколійками по Котовського повз будинки зі ставнями, які тонуть у землі, по Гавані і до центру. Водієм трамваю була добра знайома батьків — пані Наталя, яскрава представниця традиційної Слобідки з характерним говором. З нею я під час канікул і курсувала цим милим архаїчним транспортом".
В її костюмах грали актори маріупольського театру
Після школи, допоки не пішла вчитися далі, Любов Макаренко працювала у дитячому садочку разом з матір’ю відомого фотографа Сергія Ваганова, маріупольця, який через окупацію Донецька у 2014 змушений був повернутися до рідного міста, а навесні 2022 дивом вибрався з міста Марії, яке нещадно нищили російські військові. Потім Любов викладала малювання і домоводство у середній школі №3, і Ваганов був одним з її учнів.
Любов працювала вихователькою у дитячому садочку в Маріуполі
Далі було навчання в Одеському театральному художньо-технічному училищі. Там Любов опановувала одразу дві професії — художник-модельєр і художник по костюмах театру та кіно. Для дипломної роботи Любов мала сама розробити і пошити костюми до п'єси Карло Гоці “Король-олень”. Далі — Львівський державний декоративно-прикладний університет (зараз Львівська національна академія мистецтв), де Любов навчалася моделюванню одягу.
“Моєю дипломною роботою були костюми до п'єси Олівера Голдсміта “Ніч помилок” для Ждановського драмтеатру (Жданов — так називався Маріуполь до 1989 року — Свої). Режисер обрав цю п'єсу для бенефісного спектаклю до ювілею Бориса Сабурова — це дуже значна постать не тільки серед маріупольських акторів, а й українських. Але обставини змусили поміняти “Ніч помилок” на “Даму-невидимку” Педро Кальдерона.
"Дама-невидимка". Дипломна робота у Львові
На прохання режисера театру мені дуже швидко потрібно було створити ескізи костюмів, розписати тканину до частини костюмів до цього спектаклю. І все це було одночасно з роботою над ескізами і костюмами до дипломної роботи. Аби все встигнути, я ночувала в театрі. Бабуся приводила мою доньку Марійку до театру, щоб ми хоча б трохи побачилися і поспілкувалися. Я ледве встигла все закінчити і приїхати до Львова на захист свого дипломного проєкту”.
Разом з донькою стали прототипами для мозаїчного панно
Під час навчання у львівському виші Любов Макаренко познайомилася з Петром Гарпашем: хлопець був старостою на текстильному потоці, а вона — старостою на моделюванні.
“Ми одружилися у 1979 році, коли ще навчалися. А в наступному році народилася донька Марія”.
Весілля Любові і Петра
У 1982 році подружжя закінчило навчання, захистилося. Петро залишився працювати в науково-дослідницькому центрі при інституті. Там ще зі студентських років утворилася група творчих однодумців, які займалися монументальним мистецтвом. До них звертались замовники, які просили виконати розписи у техніці сграфіто або мозаїки. А Любов за направленням поїхала працювати до Будинку моделей у Донецьк.
Любов каже, як і більшість талановитих і завзятих митців, Петро Гарпаш (на думку київських видавників літератури з мистецтва він входить до сотні найкращих митців України) весь час малював свої образи на усьому, що було під рукою — клаптик паперу, серветки, картон. До речі, зараз декілька його творів експонуються у Франції.
“Фото, як основу малюнків, він не використовував. Усі образи та сюжети були в його уяві. Так Петро і зробив те мозаїчне панно. Прототипами жіночих образів стали я і старша донька Марія”.
Мозаїка - Любов ліворуч
Мозаїка - в центрі донька Марія
Петро Гарпаш працював над панно трохи більше року — у 1983 зробив ескіз, а в кінці 1984 мозаїка під назвою “Сьогодні, вчора і завтра” була викладена на стіні в головному фойє на другому поверсі у Львівському державному палаці естетичного виховання молоді.
Мозаїка
У центрі композиції — дитина, що шукає свій шлях у мистецтві. А довкола неї зображені дорослі, які представляють різні галузі мистецтва: танці, музика, архітектура, театр, література. Власне, ті гуртки, заняття з яких проходили чи проходять у палаці. Постаті зображені на складному геометрично орнаментальному динамічному тлі з акцентом на центр композиції. Як розповідала URBIS AIR старша викладачка кафедри архітектури та реставрації Національного університету “Львівська політехніка” Наталія Піддубна, яка досліджує львівські мозаїки, наживо тут видно чудову колористику. А парадності додає сходова клітка та композиція, що пов’язана з функцією самої архітектури, адже це заклад для дітей і там проводять різноманітні гуртки. Функція зберігається з часів будівництва палацу і досі актуальна. До того ж ця мозаїка доволі масштабна — 38 метрів квадратних.
Любов біля мозаїчного панно, Львів, 2018 рік
“З Маріуполя до Львова я часто привозила дітей на відкриття наших виставок, культурні та профорієнтаційні програми. Фотографія на фоні мозаїки була зроблена під час однієї з таких поїздок у 2018 році”.
Минуло 40 років, мозаїка добре збереглася, тільки в деяких місцях трішки камінці пошкоджені.
Росіяни нас “викурили” з підвалу — не дозволили взяти нічого з особистих речей
За кілька місяців до повномасштабної війни Любов Макаренко працювала на кількох роботах одночасно — старшою викладачкою в маріупольській філії Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури, викладачкою-методисткою в школі мистецтв та викладачкою в недільній школі при міському грецькому культурному центрі.
“Перші дні я ще ходила на роботу. Донька Марія теж — вона нараховувала виплати переселенцям і соціально незахищеним, переживала, щоб встигнути. І встигла. Спочатку ми були по своїх домівках: я в центрі, вона з онуком на Богдана Хмельницького. Коли почались активні обстріли, я перебралась до них — їхня квартира на першому поверсі, ближче до підвалу. Коли стало зовсім небезпечно, то перебрались туди”.
Любов з донькою, онуком і ще з пів сотнею людей жили в тому підвалі, біля військової частини. Тому вони чули і бачили, як росіяни гатять з літаків, кораблів, танків. У підвалі вікон не було. Громихало щільно і гучно — снаряди і бомби летіли з кораблів, літаків, танків. Люди періодично гасили пожежі, бо увесь дим йшов у підвал, і ті, хто там знаходився, задихалися. Виходити через постійні обстріли було неможливо не тільки на подвір'я, а й до під'їзду.
“1 квітня окупанти нас “викурили” з підвалу димом з газом. Люди обмотували обличчя тканиною, кашляли. Вони не дозволили нам нічого з собою взяти з особистих речей. Нам дали лише 15 хвилин, щоб покинути підвал — у маленьке віконце вискакували і діти, і люди похилого віку, і тварини. У тому підвалі залишилися тіла людей, які загинули за різних обставин. Одна літня жінка померла, бо не було медичної допомоги, інша — одна з останніх надихалася газу, і так і не встигла вибігти з підвалу. У дворі біля вогнища загинули дві жінки — потрапили під обстріл. Прямо під вікном квартири доньки снайпер пристрелив чоловіка. Ховати людей не було змоги, тому виносили до краю дороги і накривали покривалами”.
Перш ніж увійти до підвалу росіяни з автоматів розстріляли зачинені вхідні двері у під’їзд. На вулиці маріупольців зустрічали озброєні російські солдати.
“Покуражились" і жінок відпустили. Казали йти у підвали до магазину “1000 дрібниць”.
Чоловіків і хлопців росіяни затримали: перевірили на наявність татуювань і змусили під обстрілами виносити їхніх поранених і вбитих солдат. Кількох відпустили через 2-3 дні, а інших ще довго тримали. Але всі залишились живі — ми потім про це дізнались, коли вже вибрались з Маріуполя”.
Довга дорога з Маріуполя до Ірландії
Другого квітня неймовірним дивом Любов з рідними пішки добралася до 17-го мікрорайону, до станції переливання крові. А далі російським автобусом доїхали до смт Нікольське, там був фільтраційний табір, і звідти ж їхали автобуси в ростов-на-дону.
“Нам запропонували піти до школи на фільтрацію. Завдяки скандалу й галасу, що вчинила якась жінка, чим відволікла супроводжуючих нас росіян, мені з донькою та онуком вдалося втекти. Знайшли водія, який полями довіз нас до Бердянська. А звідти теж дивом ми добралися до евакуаційного каравану за містом. Із 14 автобусів вдалося заповнити лише чотири. Потім з’ясувалося, що окупанти затримали автобуси у Василівці, час відправки спочатку змінювали, потім навмисно приховували інформацію від людей про евакуаційні автобуси. Під обстрілами, замінованими дорогами, із довгими зупинками нас довезли до Запоріжжя. Потім евакуаційний потяг, зашторені віконця, без світла. Спали взуті та одягнені, як і в підвалі. Сьомого квітня з маленьким пакетиком, без речей і документів ми утрьох дісталися до Львова. Там поновили, які могли, документи. Дуже вдячні всім, хто нам допоміг одягом, речами, їжею, грошима”.
Донька Марія залишилася в Україні. Нині вона волонтерить
Старша донька Марія з онуком Георгієм залишилася жити в модульному містечку у Львові. Волонтерить, плете маскувальні сітки, в морози на вулиці годує нужденних. А Любов з молодшою донькою Олександрою та онукою Софією вирушили далі: через Відень, Нюрнберг, Мюнхен вони дісталися до столиці Ірландії.
Любов в Ірландії навчає дорослих і дітей графіці та живопису
А далі — до міста Лімерик, де Любов з рідними живе з червня 2022. Вона вивчає англійську у коледжі, онука навчається в ірландській школі, а донька працювала в соціальній сфері, доки родина на змінила місце проживання у Лімерику.
Через війну учні та студенти розкидані світом, але Любов з ними на зв’язку
Любов підтримує зв'язок зі своїми учнями й студентами, які тепер активно творять по всьому світу. Наприклад, 14-річна Анастасія Бойко, яка була ученицею Любові у школі мистецтв, а нині живе у Великобританії і займається онлайн. У вересні цього року дівчину запросили у Лондон, де в міжнародному конкурсі талантів в номінації ART з картиною “In the Deep” Анастасія посіла друге місце.
Нагорода учениці Анастасії Бойко
Навесні 2025 року в Національному танковому музеї в Дорсеті відкриється виставка, присвячена війні в Україні. Там, зокрема, будуть представлені малюнки Анастасії Бойко, які вона намалювала в Маріуполі під час блокади міста, знаходячись у підвалі будинку. Також там будуть представлені деякі речі родини Анастасії, які пов'язані з їхнім життям у період бойових дій у місті. На жаль, таких речей залишилося дуже мало, але кожна з них має свою історію. Наприклад, лампадка, яка була єдиним джерелом світла для родини у підвалі, медалі Анастасії, на яких залишилися сліди пожежі в їхньому будинку, ключі від квартири, які більше ніколи не відкриють свої двері.
“У Маріуполі досі стоять сім металевих скульптур, виконаних скульпторами за ескізами дітей, які в мирні часи навчалися у мене.
Одна із металевих скульптур у Маріуполі, виконана за ескізами учнів Любові Макаренко
І сподіваюся, що оберіг Маріуполя, розписаний дітьми, зберігся. А ось роботи Антона Кобзева, який зараз завершує навчання у Львівській політехніці на кафедрі “Архітектура”, мабуть, згоріли. Його картини “Мадонни Маріуполя” незадовго до великої війни були розвішані в школі мистецтв”.
Любов Макаренко в Лімерику третій рік веде арт-студію для дітей та дорослих.
“Провели вже третю міську виставку, у березні у місцевому художньому музеї відбудеться вже четверта. Одразу, як приїхали до Лімерика, організували мітинг на підтримку України. Для українців, які щойно приїхали сюди, тікаючи від війни, збирали речі першої необхідності, оздоблювали приміщення, де вони мали жити.
Любов на акції в Ірландії
Ми активно підтримуємо наше військо, у доньки Олександри є почесний знак “Тиловик “Азову”, передаємо речі, а ще — листи з малюнками для захисників від дітей нашої арт-студії. Ще два роки працюю влітку у дитячих кемпах для українських дітей”.
Свої в Telegram 
