Головне — знайти власний сенс. Мотивація збирачів і донаторів, які об’єдналися для допомоги війську
Звичайні люди стали рушіями надзвичайної допомоги, об’єднуючи зусилля заради майбутньої Перемоги. Вони організовують збори, донатять і роблять все, аби забезпечити військо. Їх не часто побачиш на перших шпальтах газет чи у щоденних новинах, але їхній внесок неможливо переоцінити. У новому випуску YouTube-проєкту «Збір на Україну» збирачка та донаторка Олександра Вазіанова розповіла про свою мотивацію, а психолог Володимир Багненко та керівниця проєктного офісу БФ «Повернись живим» Анна Колеснікова поділилися, як трансформувати біль і злість у конкретні дії.
Портрет збирача і донатора. Презентація віршованої збірки з фото Маріуполя
Олександра Вазіанова відома як збирачка та донаторка. Каже, одним з варіантів збору коштів стала її віршована збірка. Вона про життя, смерть та Маріуполь. Збірка проілюстрована її плівковими фотографіями з Маріуполя. А презентація відбулася у Києві.
«Я розповідала людям про вірші, про емоції, які були під час цього».
Перезнтація збірки у Києві
Місце, де відбулася презентація, стало для Олександри пам’ятним. Тому під час нового випуску «Збір на Україну» саме там вона поділилася власним досвідом.
«Коли мене питають про мотивацію, я одразу згадую перший вишкіл «Азову», на який я потрапила. Там зранку було фізо. І під час того, як ти робиш якусь вправу, інструктор каже: «Мотивація». І всі гуртом відповідають: «Азов».
Проте якщо підійти до цього питання серйозно, каже Олександра, люди з Маріуполя та інших окупованих територій, які втратили все, що в них було, діляться на два типи. Перший — люди, які намагаються забути все пережите та жити своїм життям. Другий — люди, які кладуть все, що в них є — час, ресурс, на те, щоб відвоювати землі назад і помститися росіянам.
«І це є найбільшою складовою моєї мотивації. Це про внутрішнє бажання відновити справедливість хоч трошки».
Робота у фонді та особистий внесок у допомогу Україні
Зараз Олександра працює у фонді Притули, збирає гроші після роботи у своєму Інстаграмі, знімає проєкт «Збір на Україну», аби більше людей долучалися до зборів для потреб армії.
«Все це я роблю для того, щоб мати можливість зробити більше в той момент, коли це буде треба від мене».
При цьому, ділиться Олександра, до людей, які пережили жахливі події, у неї дуже занижені очікування.
Олександра Вазіанова
«Якщо ти просто у здоровому глузді — молодець. Якщо ти трохи допомагаєш Україні — клас, це вже супер круто. Якщо ти повністю включений в цей процес будь-чим — топ».
Володимир Багненко — психолог-консультант, який опановує фах військового психолога. Працювати з військовими хотів давно.
«Я знайшов людей, до яких можна було "впасти на хвіст". А паралельно організовував збори на ліки для них. Сім місяців я приїжджав до них, як волонтер. А потім вони запропонували мені працювати у них».
Так Володимир став працювати у державній лікарні. Каже, хоч зарплата там і маленька, але це місце стало для нього своєрідною місією та сенсом.
Початок повномасштабного вторгнення: особиста історія, евакуація з Херсона
Володимир розповідає, коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, він був у Херсоні. Зранку він почув звуки вибухів у Чорнобаївському аеропорту. Тому одразу вивіз родину з міста.
«Перші дев'ять місяців, поки Херсон був в окупації, я волонтерив. Ми відправляли багато всього, чого немає в окупації».
Володимир Багненко
А коли Херсон звільнили, Володимир став розуміти, що хоче працювати не з наслідками, а з причинами. Каже, куда важливіше допомагати ЗСУ та військовим.
«Зараз я вивіз всіх з Херсона, навіть бабусю, якій 88 років. По суті у нас все втрачено і ми з нуля починаємо будувати життя. Це досить цікавий і непростий досвід».
Досвід роботи з Червоним Хрестом у Маріуполі під час обстрілів
В Олександри вся родина була у Маріупольському Червоному Хресті. Батьки долучилися туди у 2016 році, Олександра — у 2021.
«Там я була інструкторкою з першої психологічної допомоги. Батьки — у загоні швидкого реагування».
Згадує, з початком великої війни вони щодня збиралися з колегами-волонтерами Червоного Хреста і вирішували, що будуть робити.
«Так вийшло, що в нашому районі тато був головний, бо він був водієм буса. Ми розподіляли хто та що буде робити. Ми, наприклад, з району зібрали 50-60 баклашок і їздили за водою».
Олександра згадує, під час перших обстрілів російські військові знищили у Маріуполі ППО. Тому коли місто обстрілювали з ворожого літака, зробити з цим нічого не можна було.
Олександра розповідає, 15 березня зранку вони з волонтерами знову зібралися. Тоді завдяки «сарафанному радіо» вони дізналися, що з міста стали виїжджати люди.
«Приїхав наш головний по місцевому Червоного Хресту. В його машині були кульові отвори. Він сказав: «Не знаю, як ви, але я вважаю, що сьогодні треба їхати». Бо були міські бої, ми вже не могли їздити по Маріуполю і допомагати людям».
Втеча з Маріуполя: евакуація під обстрілами та випробування на блокпостах
Волонтери вирішили ризикнути й рушити з міста.
«Речі в нас вже були зібрані: з двома рюкзаками ми були завжди. Дорогою нас особливо не перевіряли. Хоча я знаю, що вже з 17 березня було десь 15 блокпостів. І на кожному з них родягали, дивилися татуювання. А ми проїхали досить швидко. Але вже за годину на тому місці, звідки ми виїхали, обстріляли колону з «Градів».
Аналізуючи всі події, які відбувалися під час боїв за місто, евакуацію та те, в яку родина потрапила у Німеччині Олександра, вона зрозуміла, що їй дуже пощастило.
«Хоча над нами літали чотириметрові шматки арматури, черепиця, скло, у нас були лише подряпини. Та й машина у нас була на ходу, навіть попри те, що в ній не було скла».
Коли Олександра вирішила повернутися з України до Німеччини, німкеня, в якої вона жила, подарувала їй подарунок.
«Це був кулон янголятка, який сама зробила її подруга та ланцюжок її мами, яка пережила дві світові війни. Вона мені сказала: «Сашо, ти їдеш в країну, де війна. Тому я хочу, щоб вона тебе оберігала».
Подарунок від приймаючої родини у Німеччині
Олександра каже, Маріуполь дав їй усвідомлення того, що відчуття страху ніколи не допоможе.
«Я бачила людей, які боялися. Але вони не почувалися краще за мене. Вони були постійно виснаженими через страх. Тому коли повернулася в Україну, мені було спокійно. Було відчуття, що я приймаю смерть, якщо вона станеться. Мене не страшить про це думка».
Мотивація людей, які менше бачили війну, та історична травма українців
Володимир каже, всі українці, як нація, втратили дуже багато.
«росія досить багато знищувала: нашу культурну спадщину, наших людей. Навіть якщо на ваш погляд ви нічого не втратили, то в минулих поколіннях ця травма є. І це просто варто вивчити».
І тоді, наголошує Володимир, мотивація донатити значно збільшиться.
«Зі мною так і сталося. Коли я втратила Маріуполь, до мене ще не дійшло усвідомлення всього масиву, який я втратила. Тоді я стала дивитися історичні канали, різні інтерв'ю з військовими, аби зрозуміти що та як було. А потім стала спілкуватися з родичами, аби дізнатися, як жили наші пращури. І з’ясувалося, що моя бабуся бачила, як її татові шпагою розпороли живіт», — ділиться Олександра.
Тоді перед нею постало питання — чому про це не говорили в їхній родині раніше.
Прадід Володимира два роки просидів в тюрмі, як буржуй. І про це він не розповідав своїм чотирьом дітям, в тому числі й діду Володимира.
«А не казав про це тому, що якби вони про це знали, мали б повідомити про це партію. І їм би просто не дали можливості далі рости. Тому про це він розповів лише після 1991 року своїй доньці — моїй двоюрідній бабусі».
Тому, наголошує Олександра, якщо ви відчуваєте себе недостатньо вмотивованими, важливо почитати історію.
Зйомки в Маріуполі: бажання зафіксувати правду для майбутніх поколінь
Коли в Маріуполі почалися активні бойові дії, Олександра стала замислюватися над тим, що це треба показати іншим людям. Бо в той час з міста вже виїхали представники міжнародної спільноти, зокрема ОБСЄ, міжнародний Червоний Хрест.
«І саме з цими думками ми стало постійно щось знімати. Багато чого зафільмувала моя сестра та я. Ми розуміли, що це треба робити, щоб, якщо виживемо, обов’язково це показали».
Тоді, згадує Олександра, було розуміння, що містяни знаходяться у повній ізоляції, в місто ніхто не прийде і місцеві тут і залишаться. Через це вона ще й щоденник почала писати.
«А коли почала переглядати відзняте, думала, що там буде щось сумне. Але там було так багато смішних моментів. І коли я побачила ці кумедні кадри, в мене зародилась режисерська ідея для відео — показати, що навіть в найтемніші часи можна знайти промінь радості, щастя і розуміння того, завдяки чому прокидатися і рухатися далі. Бо я бачила, як це допомагає іншим людям. Коли співала і пританцьовувала — мені підспівували. І було відчуття, що свою місію я виконала».
Весь пережитий досвід Олександра стала раціоналізувати та думати, що може з ним зробити.
«І тоді ще в Німеччині я стала ходити на мітинги, долучилася до волонтерської спільноти. Разом ми організовували заходи, під час яких збирали гроші для українських захисників. Можна думати, що все погано. Але треба мислити про те, що кожен може зробити, щоб стало краще».
Збори на ліки: потреби військових та ефективні стратегії комунікації
Володимир розповідає, в ліках завжди є величезна потреба. Навіть попри те, що держава забезпечує ними, є певні провали, коли їх може не вистачати.
«І я почав закривати цю потребу. Спочатку стабільно щотижня писав про це. Я активно веду кілька телеграм-каналів, сторінку у Фейсбук та Інстаграм про книги, про психологію».
Аби збори були успішними, на погляд Володимира, потрібно розповідати історії, а не говорити про потребу.
Портрет донатора: українці за кордоном, середній клас та їхній внесок
Володимир розповідає, часто йому донатять представники середнього класу. Це українці, які виїхали в Європу, Мексику, Америку і зараз можуть надіслати певну суму.
«Бо таким чином вони хочуть бути дотичними».
Також чимало людей донатять з України.
«Вони можуть скинути маленьку суму, але вона для мене найцінніша. У мене є старі друзі, які донатять, наприклад, три тисячі гривень на місяць. Наприклад, один з них відкладає щомісяця з зарплати, аби зробити свій внесок».
Відвідини фонду «Повернись живим»: портрет їхніх донаторів та принципи роботи
Олександра завітала до фонду «Повернись живим», аби дізнатися, чи є в команди портрет їхніх донаторів.
«Наша аудиторія — це люди, які звикли до нас і звикли нам донатити», — розповідає керівниця проєктного офісу БФ «Повернись живим» Анна Колеснікова.
Фонд працює вже 10 років.
Анна розповідає, коли «Повернись живим» та блогер Ігор Лаченков 15 листопада 2022 року оголосили збір на проєкт Black Box, не давали жодних подробиць про нього. Проте тоді їм вдалося акумулювати 230 мільйонів гривень.
«Люди тоді нам довірилися. Думаю, десь 99% донатів було саме з Україні. Переважно від людей, в яких є поняття «донатний бюджет» — сума, яку вони щомісяця можуть витрачати на благодійність».
Середній вік донаторів — 25-50 років.
«У нас був донатор, який донатив нам з 2014 року зі своєї пенсії. Він вже помер, але донатив до кінця».
Аби визначити портрет донаторів, команда фонду проводила фокус-групи, в які включали різні категорії людей: по віку, платоспроможності, напрямку діяльності, з військовим досвідом чи без. Також робили опитування розсилкою серед знайомих або пула рандомних людей. Тож аналіз вийшов достатньо широкий.
Олександра та Анна
«Для себе ми дізналися, що ми не чіпляємо аудиторію, яка донатить емоційно. Бо у нас є правило: ми не використовуємо якісь драматичні в цілому події, як інфопривід, щоб зробити збір. Навіть якщо збір мав відбутися за планом, ми його переносимо з етичних міркувань».
Також в рамках дослідження команда змогла зрозуміти, що вони роблять дарма і що більше робити не треба. Крім того, звернули увагу на те, як вони подають інформацію.
Сила злості та її трансформація у дії
Володимир каже, мотивацією для донатів може стати злість.
«У мене були дві події, які дуже сильно мене вибили. Перша — коли підірвали ГЕС. Всі місця, де я колись гуляв, ходив на яхті чи на байдарках, були затоплені. Тоді фактично затопили моє дитинство, моє минуле. І це неймовірний біль. Друга — Охматдит, коли росіяни завдали удару по дітям. Тоді я тиждень щодня приїжджав до лікарні, аби щось робити: відновлювати, працювати. Для мене це було неймовірно боляче».
Олександра каже, росіяни, несправедливість, байдужість закордонного суспільства її дуже злять.
«Тому я завжди намагалася перекрутити її в те, що я можу зробити. Хоч щось мінімальне: ті ж самі ілюстрації, які я можу показати європейцям, щоб йти з ними на мітинг і викликати емоції. І у мене це більше про злість, бо її дуже багато».
Чому волонтерство дає більше сенсу, ніж особисті подорожі
Якось в Олександри запитали, чому вона вирішила присвячувати своє життя війні і чи не хоче вона, наприклад, подорожувати.
«І на це в мене була дуже чітка відповідь. Рік в Німеччині, коли я подорожувала, не був настільки позитивним і насиченим цікавими подіями та емоціями, як рік в Україні, коли я повернулася. Тому я присвячую весь свій вільний час війні і всьому, що пов’язано із цим, але від цього я отримую дуже багато зворотнього зв’язку, багато вдячності від військових, від моїх друзів».
Таке життя, наголошує Олександра, влаштовую її на 100%, бо вона відчуває, що робить правильні речі.
Володимир зазначає, коли людина щось робить, ключове — знайти власний сенс.
«Моя ключова мотивація — відновлення психологічного стану військових. Це те, що мене мотивує. Я можу бути втомленим, але розумію, що сьогодні треба їхати в шпиталь. І я їду, бо набираюся там сил».
А ще, каже Володимир, спільні збори та волонтерство зменшують відчуття самотності, страху та тривожності в цілому.
«Бо ти не думаєш, а робиш. І поки ти робиш — у тебе немає багато часу на переживання та роздуми».
Свої в Telegram 
