Не жалкую, що пішов в ЗСУ. Можливо, це квиток в один кінець, але я хотів його придбати
Про себе
Якби хтось підійшов до мене на вулиці знайомитися, то я б одразу брався за зброю. Бо знайомство — це щось з цивільного життя, яке вже не є моїм.
Я Артем, мені 27 років, моє рідне місто — Стаханов, що на Луганщині. Мене більше називають партизаном за мою минулу діяльність. Я і сам себе більше пов'язую із партизанським рухом. Загалом дуже багато у мене пов'язано з окупованими територіями — спочатку я передавав координати, тепер збираю їх. Все моє життя на цьому зав'язане, і служба переважно теж. Знаєте, все, що мене зараз оточує — це такий собі шпигунський серіал, де партизани, шпигуни, стеження тощо.
Артем Карякін з 16 років був партизаном у рідному, але окупованому Стаханові
З літа 2022 року я в армії. Вісім років, які пробув в окупації, зробили з мене людину, яка зазвичай з незнайомими людьми не спілкується. Мені треба хоча б тричі зустрітися з незнайомою людиною, аби почати більш менш говорити. Я звик так, бо в окупації не можна нікому довіряти і не говорити зайвого. Тож переважно я мовчу, ці вісім років загартували у мені такий характер. Якщо я щось і говорю, то виключно по справі, й навряд скажу щось зайве.
Протягом цих років в окупації я співпрацював з різними відомствами. Коли виїхав з окупації, застав буквально півтора місяці мирного життя, далі почалася повномасштабна війна. Я пішов у ДФТГ, потім мене забрав мій друг у свій підрозділ, певний час я був там неоформлений. Сталася класична історія: “Завтра ми їдемо в Бахмут, поїхали з нами, зброя й все інше є, а документи потім”. І оце “документи потім” теж затягнулося на певний час.
"Східний" у Бахмуті
З одного боку мені подобалося бути таким собі піратом, проте це дискомфортно, тому що немає зарплатні і є свої нюанси — наприклад, якщо ти загинеш на війні, то як умовний мирний мешканець Бахмуту, а не військовий. Тебе запишуть, що ти загинув від обстрілу російських окупантів і так далі. Якщо вже гинути на війні, виконуючи бойові задачі, як військовий, то хочеться, щоб це було відповідно зафіксовано.
Довелося підписати контракт
Потім настав час оформлюватися і я зрозумів, що мобілізуватися у мене не вийде, довелося підписувати контракт. І з цим теж багато мороки, походи до ТЦК. Грубо кажучи, я "бігав" за ТЦК-шниками, а не вони за мною.
Якось я прийшов в один ТЦК у своєму районі в Києві. На вході стояли двоє зі зброєю, я показав їм свій паспорт, а через те, що я постійно катався з окупації на підконтрольну територію і там на всіх постах треба було знімати обкладинку, тож паспорт "ходив з руки в руки", то він був у не дуже гарному стані. І перше, що зробив цей чувак з автоматом — він не став брати мій паспорт, а сказав мені: “Паспорт — це обличчя людини, я це в руки не візьму, йди записуйся кудись в інше місце”. Тоді я зрозумів, що з цього моменту буде весело. Я піднявся у потрібний мені кабінет, подивилися моє приписне з окупованого Стаханова і кажуть: “О, з тобою тут нема що робити, йди додому, бо треба підіймати бази й т.д.”. Ну, і за віком я не підходив під мобілізацію, тому підписав контракт.
Мій перший підрозділ, де я був неоформлений — працював з хлопцями з одного з полків ССО, мав оформитись туди, але доля вирішила по-іншому. Коли мене мали заводити туди, вийшло так, що мою групу, з якою я їздив на всі виїзди, перевели. Тому я не там, де мав бути з самого початку.
Ми займаємося розвідкою, це абстрактно я кажу, бо буває по-різному. Задачі можуть бути пов’язані й з окупованими територіями, й з місцевістю, де ми безпосередньо працюємо.
Служба: очікування — реальність
Насправді, мене дуже турбувало, що я був неофіційно в ЗСУ. Мені хотілося швидше оформитися, отримати військовий квиток, аби працювати офіційно. Щодо очікування й реальності, то фактично я роблю те, що і раніше, але зіткнувся з тим, що в ЗСУ треба трохи менше, ніж я пропоную. У якийсь момент у мене було розчарування, коли я пропонував багато інформації, а вийшло, що вона була не потрібна. Зараз ми перевелися до іншого підрозділу, то я сподіваюсь з цим буде краще.
Щодо діяльності в армії: бюрократія, що просто "пожирає" тебе; мільйон паперів — журнал журналів і т.д. Коли я був неоформлений мені достатньо було лише в "Сигнал" написати що я зробив. Зараз же мені треба масу писанини робити, й це мене розчаровує. Хочеться у нашій армії бачити щось більш модернізоване, бо підпис на підпис, журнал на журналі — це додаткові труднощі. Наприклад, ти хочеш кудись поїхати "двіжанути", а тобі треба ще заповнити багато журналів, підписати, отримати те, що маєш отримати, хоча ти не будеш це використовувати. І всі це розуміють. Я чув про ці проблеми й раніше, та коли зіткнувся особисто, зрозумів, як це все сумно, і що у нас досі радянський союз живе в армії.
А ще бувають моменти, коли ти можеш зробити щось більше, ніж треба і це точно матиме результат, але без підтвердження ти не можеш цього зробити. І це пригнічує. Але я все одно не пожалкував, що оформився. Я до цього йшов, і це мало статися ще раніше.
Коли ще не було повномасштабки, період ООС, я хотів піти на службу, проте мої хлопці, які служили, мене відмовляли, бо там було нудно, нічого не відбувалося. Я трошки почекав і все понеслося. І коли у ДФТГ отримав свою першу зброю, коли ми стояли на блокпостах, мені стало морально легше, бо було відчуття, ніби закрив якийсь гештальт, що сидів всередині мене вісім років. Звісно, я не пожалкував, що пішов до ЗСУ. Можливо, це квиток в один кінець, проте це та дорога, на яку я і хотів придбати квиток.
Курщина
Коли ми зайшли на Курщину, я з часом почав почуватися "у шкірі" росіян, які зайшли до нас, це така собі відплата навпаки. Звісно, ми не поводимося там так, як вони на нашій території. Місцевим ми кажемо, що ми не окупанти, проте всередині усвідомлюєш, що якийсь присмак “новоросії” в цьому є. Це вперше, коли я задумався про це.
Ми заїхали туди у серпні 2024. Так, бували у різних місцях, але ця територія достатньо відрізняється. Тільки-но ти перетинаєш стрічку, розумієш, що щось не так. По-перше, ти на чужій території, по-друге, ти відчуваєш що тут все зовсім не так, це не порівняти ні з Бахмутом, ні з Харківщиною, ні з Часіком. Це щось інше, абсолютна чужа місцевість, не досліджена, з багатьма нюансами у зонах контролю.
Курщина
Наш підрозділ стикнувся з маневровою війною. Це коли взагалі немає чіткої ЛБЗ, немає чітких позначених зон контролю. Тобто ти орієнтуєшся навіть не на суміжників, які дають інформацію, а банально читаєш якісь телеграм-канали і шукаєш інформацію там, бо проблеми як з комунікацією, так і загалом з розумінням місцевості й нашого контролю цієї місцевості. Я такого ніде не бачив. Завжди у нас на будь-яких позиціях було чітке розуміння — де наші, де не наші, де проходить ЛБЗ, куди заїжджати можна, а куди краще не треба. На Курському напрямку такого немає, тут краще нікуди не лізти.
Заїжджаючи в населений пункт, ти до кінця не знаєш, що там відбувається, бо, знову ж таки, велика "солянка" з різних підрозділів і комунікація між ними далеко не ідеальна.
Була ситуація з Любимівкою, це була перша спроба контрнаступу росіян, коли ми заїжджали на позиції, думали, що все окей. Але ми помітили один нюанс: коли ми заїжджали, всі суміжники їхали в інший бік. Нас це трохи насторожило. У нас були свої задачі, та коли заїхали на позиції, зрозуміли що всі наші відступають. Ми ледве звідти вирвались у спільних колонах. На щастя, нас не "відрізали", бо це якраз було під локаціями, які ми тоді втратили за добу. При тому ніхто не розумів, що відбувається.
От нещодавно була ситуація з нашими БПЛ-шниками, які так же потрапили в оточення. Бо думали, що знаходяться у відносному тилу, приблизно така сама ситуація була й у нас. Ми відходили по єдиній дорозі, яка у нас була, цю дорогу вже "відрізали". І з повітря багато чого працювало, бо росіяни знають, що там всього одна дорога для відступу. Ми виїжджали одними з останніх, бо банально не розуміли ситуацію. І цим Курська область дуже відрізняється, бо ти ніколи не знаєш, коли опинишся у оточенні. А для мене і деяких побратимів — це велика проблема. Бо нам буде геть погано, якщо потрапимо у полон.
І з 2022 року це, за моїми відчуттями, мабуть, поки найгірший напрямок, де мені довелося воювати. І по бойових діях цього разу все пішло якось не дуже добре, бо за тиждень ми двічі могли "задвухсотитись". Перший раз по нам ледь не прилетів скид — впав неподалік автівки, а вдруге — скинули якусь запальничку, щось термобаричне, але невелике, у будівлю, де ми були. На щастя, росіяни скинули в іншу частину будівлі, але вони розраховували не на вибух, а на те, аби дуже швидко спалити ту будівлю. Я просто за секунду побачив, як полум'я несеться коридором прямо на мене, дивом вилетів звідти, правда, голову трохи зчесав.
Якщо чесно, з Курськом у мене трохи не задалось, хоча певні успіхи теж є. Але по особистих відчуттях — не так, як було на інших напрямках.
Бачити російський прапор в принципі приємно, якщо ти знаєш, що можеш його зняти
Коли працюєш на наших територіях, звісно, ментально легше, бо ти віриш, що тебе тут всі підтримують, хоча залежно від того, у якому населеному пункті ти знаходишся. Наприклад, у Бахмуті чи Часіку, коли там залишалося мало людей, ми не почувалися, як на своїй території. Бо були різні ситуації. По відчуттях — саме Бахмут і Часів Яр на рівні з якимись чужими територіями. Тобто в момент, коли містам приходив кінець — там лишалися такі люті проросійські елементи. Ми деяких відловлювали в Часіку, і потім інші місцеві нам розповідали, що людина, яку ми затримали з чат-ботом “чвк вагнер” на телефоні, іншому місцевому у двір кинула гранату. Тому ми постійно ночували "на стрьомі" і обов'язково чергували. Звісно, я говорю не про якийсь умовний Краматорськ, що ближче до тилу, бо там більш менш нормально почуваєшся.
Про наші території не можна сказати, що все було спокійно. Проте Курщина — це зовсім інший досвід. По-перше, досі немає розуміння, чи є там мобільний зв’язок. Зазвичай у будь-якому населеному пункті, навіть коли всі лінії обірвані і немає ні світла, ні інтернету, все одно місцеві знаходять якесь дерево, де ловить зв'язок і "пробивається" інтернет. На Курщині ми досі не знаємо такі місця і, звісно, не довіряємо там абсолютно нікому. Коли ми тільки заїжджали в Курську область, я собі навіть не уявляв, що ми спілкуватимемося з місцевими. Був налаштований до них негативно, мені не хотілося з ними спілкуватися, бо в мене своя рефлексія стосовно подій, що відбувалися на окупованій Луганщині, коли росіяни заходили до нас і що вони там робили.
Ось ці бабусі на Курщині нічим не відрізняються від бабусь у нас. Можливо, це неправдиве спостереження, проте вони ніби не сильно схожі на росіян. Все ж таки це прикордонна місцевість й у кожного місцевого є родичі на території України, кожний другий був в Україні, у багатьох вдома можна знайти українські книги чи навіть листівки з України. Тому щодо місцевих, ти не відчуваєш себе прям на 100 відсотків чужинцем, бо там переважно лишилися люди похилого віку, а вони у побуті спілкуються на суржику, частково українською, тож це не класичні росіяни. Дивишся на них — не схоже, що вони дуже вороже до нас налаштовані. Звісно, все одно ночувати там, м'яко кажучи, не комфортно, бо ніби бабусі й добрі до нас, та водночас вони з радістю розповідають, як годували російських строковиків. І вони не соромляться нам про це розповідати, кажуть: “Ну, вони ж молоді, їх шкода”.
Була ситуація, коли місцеві ховали у себе у підвалі російських військових. Коли наші відкрили підвал, ці росіяни викинули гранату. Тому недовіра є. Там люди різні. Є жінки, які кажуть, що вони ненавидять путіна, але при тому говорять нам в обличчя, що Курськ — це Росія, російська імперія. І Суджа — це теж російська імперія, “ви тут незаконно знаходитесь”, “чому ви взагалі сюди прийшли”. Місцеві переважно не цікавилися політикою, тому як вони можуть поводитися незрозуміло.
Коли ми заходили у перший день звільнення Лиману, я побачив там російський прапори, це було тригерно. На своїй території бачити прапори рф та днр, особливо днр, — це емоційні тригери. Це немов те гівно, яке я давно не бачив. З такою злістю біжиш зривати й топтати то все.
Перші дні після звільнення Лиману. Улюблене фото "Східного"
А коли на Курщині бачили рф прапори, то воно якось по-іншому сприймається. Бачити російський прапор в принципі приємно, якщо він у тебе під ногами. І ти знаєш, що можеш його зняти.
Єдине, що тримає мене на плаву — це війна
Буквально за три тижні до повномасштабки я був у дуже поганому стані, в депресії. Тоді минув місяць чи півтора, як я поховав батька, у мене не залишилося сім'ї і я взагалі не розумів, що мені робити у цьому житті, для чого я приїхав у Київ, мені взагалі нічого не хотілося.
Коли почався рух на окупованих територіях і примусова мобілізація, я почав це все відстежувати, згадав своїх старих знайомих, які лишилися в окупації, які могли б щось передавати. Почався якийсь "двіж" військової техніки на окупованих, знову почали їздити танки, і я почав збирати легенькі розвіддані. І зрозумів, що всі ці події "підняли мене на ноги". Я із задоволенням за всім цим спостерігав, і насправді це дуже сумно, що саме війна мене розштурхала. Але я не перепишу своє життя. Саме повномасштабне вторгнення, на жаль, дало мені якийсь новий подих життя.
Можливо, на мене так вплинула окупація, можливо, це рефлексія на 2014 і 2015 рік, коли ми всі чекали звільнення наших міст і не дочекалися. Тоді багато людей здалися ментально. Вони багато допомагали нашим спецслужбам, як і я, проте, не дочекавшись звільнення у 2015 році, вони пішли "в тінь" і розчарувалися у всьому, що робили. Можливо, якась частинка таких же відчуттів лишалася й у мене, і тому повномасштабна війна — це ніби можливість надолужити, зробити так, щоб все змінилося на краще.
Ще у 2015 році було помітно, це, мабуть, зрозуміють люди з окупації, коли довго не стріляла артилерія, було тихо на вулицях, ми не дуже раділи цьому. А тільки-но якась гаубиця починала працювати або вдалині було чутно канонаду, ми цьому раділи — бо якщо війна продовжується, то у нас є шанс на звільнення. І це означає, що все це не закінчилось, і нас не лишили гнити тут далі. Можливо, цей досвід і вплинув на мене — що як почалася повномасштабна війна, я прийшов у норму.
З часом з'являється залежність від емоцій, від цього адреналіну. Наприклад, у Києві багато людей бояться вибухів, "не вивозять". Я навпаки — стає ніяково, коли тихо. Коли поруч прилітає КАБ, звісно, ховаєшся і тобі не дуже кайфово, але наступні хвилини ти очікуєш, коли буде наступний. Це "драйвить", на це "підсідаєш". Потім дуже важко повертатися в тил і сидіти в тиші.
Я в тилу з нетерпінням чекаю, коли відправлять назад на бойові
Я багато разів повертався у цивільне місто після бойових. Перший десяток повернень на день, тиждень, місяць — вони були катастрофічно важкими. Я губився в просторі, довго не міг звикнути до цього життя, хоча мене не було там не роки, а буквально кілька місяців. Ти повертаєшся іншою людиною. Відчуття, коли ходиш серед людей, бачиш себе якимось чорно-білим, а всі різнокольорові. Ніби у всіх життя продовжується, а я ходжу читаю, що там у хлопців моїх, у знайомих, і хочу назад.
Дуже великий контраст — якщо порівняти Краматорськ і Київ, то це просто різні світи, де люди живуть по-різному і з різними цінностями. Особливо 2023-24 рік пригнічує у цьому плані. Київ живе так, ніби все — війна вже закінчилася, треба якось повертатися до життя, повертати бізнес, щось там думати. І всі чекають цих перемовин.
А наші люди такі: “Ну, коли вже мир? От же президент пообіцяв, що от має все вирішитися”.
Щоб все не здавалося таким сірим і гівняним я знайшов для себе вихід: щасливий українець — це те, що тригерить росіян. Коли, наприклад я проходжу в Києві коло "Білого наливу" і там голосно грає музика, всі танцюють, всім не до війни, то раніше мене це тригерило, але зараз я зміщую акценти й думаю так: “Ці українці щасливі, а це якраз те, що росіяни намагаються знищити й те, що їх тригерить, і в принципі ми за це, можливо, і воюємо, щоб українці продовжували життя, щоб якісь українці, нехай не всі, але якісь не думали щодня про війну”. Нехай вони не усвідомлюють, що це завдяки нам, проте це дуже злить росіян, а моя головна задача — як можна більше шкоди принести росіянам. Я розумію, що нам потрібен тил і існування якоїсь частини країни, яка не піддається впливу цієї страшної війни.
Хоч і не в своїй рідній Луганській області, проте в тій ж Донецькій, ти розумієш — якщо відкинути все, що відбувається, то з певних місць до твого рідного, окупованого міста півтори години їзди. І це відчуття — прикольна мотивація.
І мені не подобалися інші напрямки, наприклад, Харківщина, бо воно там все ніби не твоє. А зараз взагалі Курська область. Проте мене приємно здивували Суми. Ставлення до військових там краще, ніж у Києві чи Харкові. Це мотивує, попри те, що Суми живуть більш менш цивільне життя, місто живе і люди дуже позитивно налаштовані до нас. Цього не вистачає у багатьох інших містах. Той самий Київ чи Дніпро. Коли ти приїжджаєш по формі туди або в Суми — це абсолютно різні речі.
Деокупований Лиман
Особливо мені сподобалося, коли ми приїздили у Суми з Курщини, везли дуже багато паперів, без заднього скла в машині, воно було затягнуто скотчем. З багажника ми подіставали трофейні прапори рф і я звернув увагу на місцевих, що проходили повз — вони були щасливі, дякували нам. Це прикольний вайб. Такого, на жаль, у Києві немає дуже давно. В цілому, я з часом змирився.
Звісно, є моменти щодо позиції частини чоловіків, але це життя, постійно думати про них ніякої злості не вистачить. Звісно, зрозуміло, що це два різних світи. Я не розумію, як здорові чоловіки можуть бігати від ТЦК, як вони можуть взагалі дивитися в очі іншій частині чоловіків, які воюють. Але знову ж таки, це має бути їхня проблема, а не наша.
Я почав вивчати Стаханов тільки коли поїхав звідти
Останній час я почав ловити себе на думці, що вже пропрацював втрату дому. Ще пів року тому я ходив і не міг повірити, постійно стискав кулаки з думкою, що завтра маємо повернутися. Дуже тягнуло у свою квартиру, у свої рідні місця, пройтися своїми вулицями. Мені всі говорили, що минуло мало часу. І от стало легше. Зараз, на жаль або на щастя, починаю бачити мінуси у своєму місті. Особливо у людях, там дуже багато негативних. Через це навіть виникло відчуття відрази, і це дозволило пережити втрату дому.
Обшуки ФСБ у моїй квартирі, встановлені російські прапори на могилах батьків — з одного боку воно мене драйвило. росіяни не розуміють, що цим вони навпаки мене мотивують працювати проти них далі. Будь-яка протидія росіян проти мене означає, що я все правильно роблю і маю продовжувати. Звісно, мене все це злило, але зараз навіть стало все одно.
росіяни встановили на могилі батьків Артема російські триколори
А ще мені більше не сниться моя квартира. Мабуть, це знак, що я з нею попрощався. Зараз у снах я опиняюсь у Стаханові і не радий цьому. Уві сні я ловлю себе на думці: “Навіщо я сюди приїхав? Мені ж тут не подобається і за мною прийдуть”.
Хоча по супутниках я щоразу гуляю по місцевості, майже щодня роздивлявся місто. Я працював суто по цьому сектору і перегуляв там дуже багато, знайшов там місця, про які навіть і не знав раніше. Фактично я почав вивчати Стаханов тільки коли поїхав звідти. Знаходив по супутнику місця, де проходило моє життя, де вперше поцілувався з дівчиною, а зараз потрібно зробити так, аби цієї будівлі, біля якої ми колись сиділи, не існувало. Якийсь час це були дивні емоції для мене. Я дуже важко переживав, коли прилітало по мирним, коли зачепило якісь будівлі. Але без цього не буває, бо росіяни базувалися біля житлових будівель. Плюс їхній РЕБ працював, тож бувало, що ракети влітали не в будівлі, де працювали росіяни, а, наприклад, у дев'ятиповерхівку поруч. І це дуже злило, і було жаль, бо ж це моє місто, де я виріс.
Але мені надсилали зі Стаханова багато фото з інформацією про ворога. І коли ти бачиш росіян за цією будівлею, то думаєш: “Треба зносити”. І тут виникає відчуття внутрішньої боротьби. Коли ти дивишся на інші міста — одне, та коли працюєш з містами, які ти знаєш, які твої рідні — це зовсім інше.
Хто втрачав свій дім, своє місто — той мене зрозуміє
З часом у мене почала вибудовуватися нова сім'я, і це не лише про моє особисте життя, а й про друзів, з якими я познайомився у 2022 році і ось вже третій рік поспіль пліч-о-пліч. Це дуже файні люди, вони мене тримають "на плаву". Коли я виїхав з окупації, було відчуття, що я загубив усіх своїх людей. Не тільки родину. Друзів, знайомих — увесь свій соціальний капітал. Я потрапив до іншого міста, де були заочні знайомі. Хто втрачав свій дім, своє місто — той мене зрозуміє. Особливо, коли втрачаєш батьків, у тебе всередині немов обриваються канати, які тримали твоє серце. Я почувався абсолютно самотнім. У мене у всіх соцмережах ім’я так і лишилось підписане — “Самотній схід”. По-перше, це була відсилка до першого нікнейму у твітері, а по-друге, я реально почувався абсолютно самотнім.
Я дуже хотів розповісти своїм ворогам з рідного міста про те, чим я насправді займався всі роки в окупації. Довго я засинав з думкою, що колись виїду звідси і на своїх сторінках у соцмережах все розповім — що я був коригувальником і працював із СБУ і ГУР. Чесно, думав, це прочитають десять моїх знайомих і на тому все. Але вийшло інакше — цю історію прочитало багато людей. Це класний заряд, бо ти розумієш, що все було недаремно. Що недаремно всі роки ризикував власним життям, що такий в окупації не тільки я, але цим людям дуже не вистачає підтримки і визнання з боку інших, країни.
Прапор України, встановлений у квітні 2014 року на териконі у Стаханові. Тоді по двох школярах, які встановили його, стріляли з пістолета
У мене воно є, але якби я нікому нічого не розповів, то сам би думав, що все, що я робив було неважливим. Я отримав свої нагороди, та справа не в медальках, а у визнані й в тому, що ти виявився потрібним своїй країні. І це дуже важливо.
Свої в Telegram 
