Два роки тому наші близькі зникли безвісти на Луганщині. Історії штурмовиків з 95-ї бригади
15 січня 2023 року бійці 95-ї окремої десантно-штурмової бригади в Серебрянському лісі під Кремінною, що на Луганщині, пішли на штурм. І з того часу військовослужбовці вважаються безвісти зниклими. Їхні рідні не опускають руки та всіма силами борються за повернення своїх чоловіків, батьків, синів та братів: постійно ініціюють зустрічі з представниками Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини Дмитром Лубінцем, виходять на акції в Житомирі — саме там дислокується ця бригада, а також у Києві. Свої публікують три історії штурмовиків 95 ОДШБр — Олега Гурка, Олександра Красюка та Максима Савіцького, доля яких вже два роки невідома.
Тетяна Гойдик чекає старшого брата Олега Гурко: “У тата сталося два серцеві напади — серця моїх батьків розбиті від горя”
Мій брат народився 26 листопада 1977 року в Ружинському районі Житомирської області. Йому зараз 47 років. Ще задовго до появи мого брата мама знала, що назве його Олег. Бо дуже любила це ім’я. І навіть те, що її старша сестра назвала молодшого сина Олегом, мою маму не зупинило. У мами була до нього завжди особлива любов, в дитинстві з рук його не спускала.
Наші батьки — ветеринарні лікарі. Олег також навчався цієї професії, хоча все життя марив військовою справою. Дуже гарно знає історію: ми могли до четвертої ранку з ним говорити про історичні події та історичні постаті. Сперечалися по-доброму та ми ніколи не сварились!
Ми зовсім не здивувалися, коли Олег прийняв це доленосне рішення — стати на захист Батьківщини. Він дуже пишався, що потрапив до лав 95 ОДШБ, став штурмовиком. Він навчався у Британії, де його відзначили як одного з найкращих снайперів. А у день повернення з навчання бійців бригади одразу “кинули” під Бахмут. Олежка завжди намагався тримати зі мною зв'язок. Коли йшов на тривале завдання, просив брехати мамі, що просто проблеми зі зв’язком. Ми дуже берегли маму.
Тетяна з братом Олегом
Був один епізод, який його дуже надломив. У нього на руках після поранення помирав його побратим Міша. Парамедики, на жаль, не могли надати належну допомогу, бо поранення було надто серйозним. Я вперше чула, як мій брат кричить і плаче — в той вечір мені наче хтось вивернув душу.
Напередодні крайнього штурму Олежка отримав важку контузію — не чув на обидва вуха, його дуже нудило, але, попри це, зголосився йти на штурм. Він не вміє жалітись, плакатись. Потрібно — то потрібно. Єдине, що зателефонував і просив молитися.
Сповіщення про те, що братик зник 15 січня 2023 року на штурмі в горезвісному Серебрянському лісі, мамі принесли тільки через три дні. Це не була недбалість ТЦК. Наш район маленький, люди, як правило, знайомі між собою. Начальник матері та військком до останнього вірили, що Олежка вийде на зв'язок, віднайдеться десь у шпиталі. Але дива не сталось.
Наступний місяць я пам’ятаю, як у тумані. Рятували друзі. Подруга Настя і племінниця Віка жили зі мною, друг Боря приїздив кожного ранку і сидів до пізньої ночі. Ніхто не залишився байдужим, кожен підтримував, як міг.
Найболючіше в цьому всьому, що я не встигла побачити брата. На прохання Олежки я купила зимову форму хлопцям з його батальйону. 19 січня мала зі своїми друзями-волонтерами з Житомира її завезти брату. Парадокс в тому, що я волонтерка з 2014 року, допомогла тисячам людей, а до рідного брата не встигла. Це гризе, і я ніколи собі цього не пробачу.
Нам з рідними хлопців, які зникли безвісти разом з моїм братом, вдалось з’ясувати, що бій був дуже страшним і тривав понад три години. В результаті бою зникли безвісти 10 захисників, серед яких був і мій брат. Одного з бійців через місяць після штурму повернули з полону, він був важкопораненим. Але оскільки його прикомандирували до батальйону брата тільки 14 січня, він не міг надати інформацію про зниклих хлопців — не був знайомий з ними. Побратими на зв'язок не виходили. Олег залишив в «хаті» телефон і документи. Я з мамою і дружиною брата Аллою безперестанно телефонували, однак ніхто так і не підняв слухавку.
Всю інформацію стосовно подій того дня нам, рідним зниклих безвісти, доводилось видобувати по крихтах. За час пошуку брата я використала усі можливі методи, щоб з’ясувати, де він може бути та чи живий він. З джерел, які я не хотіла б відкривати, мені дали надію, що брат станом на березень 2023 року був важко поранений і перебував в одній зі спеціалізованих лікарень для бійців ЗСУ на тимчасово окупованій території.
Через кілька місяців, коли сім’ї друзів з “Азову” і інші бригади почали організовувати акції, в січні 2024 року я почала виходити разом з ними. Пам’ятаю, що плакала на першій акції, оскільки з нашої багатотисячної бригади стояли тільки я та Оленка Бульба — нині моя близька людина, чоловік якої, Костянтин, теж зник безвісти. Фактично на перші акції виходило 2-3 людини з родичів, решта — це наші друзі та земляки. Про друзів скажу окремо — це люди, на яких я тримаюсь. Наприклад, Настя Ступак. Вона не просто моя близька людина, а ще й співорганізаторка акцій, вічний двигун. Настя навіть опанувала фотомистецтво для висвітлення акцій. Також мої подруги Аня Гордіна та Оксана Новокщонова — це моя постійна підтримка і опора.
Акція в підтримку військовополонених та зниклих безвісти
Пам’ятаю, коли рік тому вперше поїхали на акцію в Житомир. Там було до 20 людей. Рівно стільки ж приїхало моїх друзів. Після неймовірних зусиль, докладених рідними з різних бригад, нам вдалось зробити акції в Житомирі масовими. І, якщо раніше, коли ми йшли по центральній Михайлівській вулиці, скандуючи гасла “Полон вбиває”, “Безвісти зниклі — не значить забуті”, люди відвертали очі й обходили нас, то зараз вони прикладають руку до серця.
Друзі кажуть, що я роблю багато, але насправді завжди себе буду картати за те, що усіх моїх зусиль мало і що мій брат досі не вдома. В цій боротьбі я неймовірно вдячна всім моїм друзям-фотографам, які фільмують наш біль і навіть їздять з Києва на акції в інші міста. Моїм друзям-журналістам, які описують наші історії, моїм неймовірним друзям, які постійно поруч. Тільки на цих людях і тримаюсь!
Тетяна продовжує чекати на брата та його побратимів
Напередодні другої річниці зникнення мого брата у нашого тата сталися два серцевих напади. Це не образно, що серця моїх батьків розбиті від горя. Я мрію лише про одне: щоб вони дочекались Олежика, щоб вони дочекались свого сина. А я буду й надалі робити все можливе і неможливе, щоб почути: “Танюшка, я вдома…”.
Алевтина Веременко чекає батька Олександра Красюка: “Напередодні штурму у батька був день народження — відправила йому посилку, яку він так і не отримав”
Мій тато родом з села Віленька Житомирської області. Йому зараз 48 років. Памʼятаю, як тато любив мені розповідати, що він народився на печі. Свої дитячо-юнацькі роки провів на Житомирщині, там і навчався. Після цього була армія. Потім він проходив службу в тодішній міліції, але за професією далі не працював. Також тато регулярно відвідував церкву та постився, бо він — достатньо віруюча людина. Тому намагався притримуватися заповідей та казав, що потрібно жити за Божими законами.
Алевтина з батько на своєму весіллі
Проживав у селі на Київщині. Батькові завжди подобалась військова тематика. Ще з 2014 року він казав, що перебуває не на своєму місці, а має допомагати хлопцям на сході.
На початку повномасштабного вторгнення тато був першим, хто подзвонив і сказав: “Почалась війна, на нас напала росія”. З перших днів перебував в теробороні та регулярно подавав свою кандидатуру саме в 95-ю бригаду — на той час вона була повністю укомплектована, тому нових людей не набирали. Памʼятаю, як батько приїхав і розповів, що його беруть в цю бригаду і через тиждень він вирушає на полігон.
Тато завжди казав, що він йде воювати, щоб у нас було майбутнє, щоб гинули не молоді хлопці, а чоловіки, які щось побачили в житті та залишили після себе слід.
Вже два роки Алевтина чекає на батька
Востаннє я з ним говорила на його день народження 14 січня два роки тому. Привітала та відправила посилку зі смаколиками для нього та хлопців, яку він так і не отримав…
Тетяна Кушнірук та Ірина Захарчук чекають брата Максима Савіцького: “Планував у відпустку їхати до доньки побратима, який пішов на пошуки штурмовиків і героїчно загинув”
Наш брат народився в селі Плужне на Хмельниччині. Йому зараз 32 роки. Ми зверталися у всі інстанції, все, що можна було — оформили й подали для пошуку. Тепер, об'єднавшись з родинами зниклих, ходимо по акціях, аби привернути увагу до зниклих воїнів 95 ОДШБр. Нам так і не пояснили, чому саме про них мовчать. Чому з нашої бригади на пальцях двох рук можна порахувати хлопців, чия доля стала відома, а решта де? Живими чи ні — ми маємо повернути їх додому.
Два роки близькі Максима живуть надією про його повернення
Службового розслідування нам довелося чекати дуже довго. Ще до отримання документа ми знали його зміст, бо провели своє власне розслідування. В документі зазначено, що стрілець-снайпер Максим Савіцький героїчно відпрацював по ворожому танку і зник з поля зору командування. Ми знаємо, що хлопці виконали своє завдання, взяли ворожі окопи, стріляли до останнього патрону, але сили були нерівні, набої скінчилися. Росіяни нагнали техніку і “косили” зловісний Серебрянський ліс. На жаль, ні евакуаційна група, ні друга лінія оборони на завдання не вийшла. Хлопці залишилися з ворогом сам на сам.
Брат так хотів мати сім’ю. І коли був на Сході, онлайн познайомився з донькою свого побратима і планував у відпустку їхати до неї. Ми ще пам’ятаємо, як ревнували, бо перші чекали його вдома. Така історія розриває серце. Коли з Максимом був втрачений зв’язок, в одній з соцмереж написала дружина побратима, з чиєю донькою наш брат познайомився. Вона розповіла, що її чоловік був на курсах, коли відбувся той жахливий штурм. Коли дізнався, що Максим з нього не повернувся, зателефонував додому і сказав, що поїде його шукати. І не повернувся — загинув як герой. Вона періодично телефонує, запитує, чи відомо щось про нашого Максима. Я думаю, та дівчинка теж чекає на його повернення.
Рідні Максима на акції
Зник безвісти — два слова, які стали страшними буднями для нас. Ми залишилися наодинці зі своїм болем. Але ж розуміємо, що це не лише наша війна, і люди, які проживають поруч, мають розділити цей біль і знати своїх героїв в обличчя, знати їх історії зникнення, знати їх родини. Адже це наша історія. І варто про це говорити не через роки, а саме тепер, щоб страшне лихо не повторилося. Ми вирішили проводити у своєму селі тематичні акції під закликом: “Єднаймося, браття, в цю лиху годину, нехай ворог знає — ми за Україну. Богу душу нашу віддамо єдину, повернемо рідних ми на Батьківщину!”. На таких акціях ми розповідаємо про наших героїв, вносимо зміни у патріотичному вихованні людей нашого села. За нашої ініціативи у селі скоро стоятиме інсталяція “Залізне серце надії”, яка присвячена зниклим безвісти, військовополоненим та їхнім родинам.
Також вважаємо, що це важливо і для громади, адже всі мають знати, що є люди, які зникли, і їх дуже багато, є їхні родини, діти, матері, сестри, брати, які чекають кожного додому.
Звертаюся до всіх — не будьте байдужими, виходьте на мирні акції в підтримку родин та бійців, які вважаються полоненими або безвісти зниклими. Нехай вони знають, що про них не забули, що за них борються. Ми ніколи не складемо крил у боротьбі за їхню волю. І я вірю, що наступна стаття буде про повернення Максима та його побратимів з неволі.
Свої в Telegram 
