Морпіхи, які боронили Маріуполь, вже 1000 днів за ґратами. За них продовжують боротися їхні рідні
1000 днів минуло відтоді, як морські піхотинці, які захищали Маріуполь, у неволі. 6 січня у Києві на Майдані Незалежності рідні та друзі військовополонених морпіхів, які у полоні з квітня 2022 року, провели акцію на їхню підтримку. Свої поговорили з родинами полонених бійців бригад морської піхоти: Анастасія чекає на повернення батька Олександра, Каріна мріє обійняти старшого брата Валерія, Альона — поцілувати чоловіка Андрія.
Цю акцію організували спільно з Благодійним фондом “Спілка морських піхотинців України” та асоціацією “Сила морської піхоти”. За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, майже кожен третій за ґратами — це морпіх, який брав участь у боях за Маріуполь.
У батька гниють ноги і він захворів на туберкульоз
Олександру Савову 45 років, на війну пішов добровольцем ще у 2015. Його донька Анастасія каже, на початок повномасштабної війни батько був на ротації у секторі "М", на околиці Маріуполя. Їхня родина з Миколаєва, і саме там базувалася 36-та окрема бригада морської піхоти, яка почала своє формування після анексії Криму.
“Ми не мали можливості спілкуватися часто. Запам’ятала розмову другого березня, це був мій день народження. Батько привітав, а потім зв’язок на деякий час з ним зник. Згодом я дізналася, що він з побратимами на “Азовсталі”, — розповіла Анастасія.
Після “Азовсталі” Олександр Савов деякий час був в Оленівці, далі перевезли в Таганрог, після — в Курське СІЗО №1. Після початку Курської операції його вивезли невідомо куди.
Олександр Савов
“Я займаюсь адвокацією полонених з 2022 року, зараз є координаторкою родин в громадській організації “Вірні завжди 2022”, співзасновниця асоціації “Сила морської піхоти”, операційна директорка в Міжнародному благодійному фонді “Ціна свободи”. Систематично їжджу закордон до міжнародних, урядових та неурядових організацій, військових формувань. Допомагаю у підготовці заходів на підтримку та висвітлення проблем дотримання прав військовополонених, зниклих безвісти та цивільних заручників, покращення умов їх утримання, дотримання Женевських конвенцій тощо. Також займаюсь документацією катувань”, — розповіла Анастасія Савова.
Анастасія Савова продовжує боротьбу за батька та всіх полонених
У Маріуполі Олександр Савов тяжких поранень не мав. Але вже після виходу у полон від звільнених морпіхів донька дізналася, що у батька гниють ноги і що він захворів на туберкульоз.
“А ще у батька проблеми із серцем, але вони були ще до вторгнення, а у неволі стан здоров’я без медичної допомоги значно погіршився”, — говорить Анастасія.
Брат — наче промінчик сонця, і без нього моє життя сіре та порожнє
Каріна Гладка чекає старшого брата — 28-річного Валерія Кліща, військовослужбовця 501-го окремого батальйону морської піхоти (ОБМП). У лавах Збройних сил України він ще з 2016 року, і нікому з рідних не сказав, що йде в армію і підписує трирічний контракт. Спочатку пройшов навчання в центрі “Десна”, а після воював в АТО — в одній з “гарячих точок” на сході країни.
Валерій Кліщ
“Я завжди дуже сильно боялася за життя брата, постійно молилася, щоб з ним все було добре. Коли Валерій приїжджав у відпустки, малювала йому малюнки і писала на листочку, як сильно його люблю”, — поділилася Каріна.
Валерій постійно казав рідним, що йому подобається служити у морській піхоті. Багато часу приділяв спорту, зокрема займався зі штангою. За словами Каріни, брат завжди був на позитиві, ніхто про нього і слова поганого не казав, а ще він та людина, яка завжди прийде на допомогу у будь-якій ситуації.
“Влітку 2021 року він забрав мене, свою дружину й доньку із сином в Бердянськ, там була його військова частина. Я тоді була така щаслива, що проведу з ними все літо. Кожного дня, чекаючи його зі служби, виглядала постійно з балкону. Валєра мені замінив всіх, його підтримка була дуже потужною. Бо батьки багато працювали, а мене виховував він і завжди був поруч. Він завжди казав: “Не опускай руки, ти повинна бути сильною, як твій брат. Ти ж сестра морпіха”, — згадує Каріна.
6 серпня 2021 року Каріна поїхала з Бердянська, тоді вона бачила брата востаннє.
“Він проводжав мене на вокзалі. Ми міцно обійнялися, і я почала плакати. У брата теж були “скляні” очі, але він стримався”, — сказала вона.
На початок повномасштабного вторгнення Валерій Кліщ разом з побратимами був у селі Широкине, що поруч з Маріуполем. А потім вже і в самому місті на березі Азовського моря. З братом Каріна спілкувалася телефоном лише двічі. Дівчина навіть не запитувала, як він, бо знала — там пекло. Але Валерій сам сказав: “Карюх, тут п***ець!”.
Третього березня зв’язок з ним зник. Через одного з побратимів дівчина дізналася, що брат загубив телефон. Разом зі своїм підрозділом Валерій Кліщ був на металургійному заводі імені Ілліча.
Валерій служить з 2016 року
“Попросила, щоб сфотографували брата і мені надіслали, але світлини я так і не дочекалася. Через деякий час натрапила на відео, на якому побачила свого брата і зрозуміла, що вони потрапили в полон. В той момент у мене була сильна паніка: що робити, куди бігти, кому писати? Ця невідомість всіх нас вбиває — мене, дружину брата, нашу маму. Діти часто питають: "Коли вже тато приїде?". А у нас немає відповіді”, — каже Каріна.
Валерій Кліщ у російському полоні з 4 квітня 2022 року. Наразі рідні знають, що його тримають в одній з колоній в Мордовії.
“Його побратим, який вже повернуся з полону, сидів з братом в одній камері, розповів, що він тримається, ділиться з іншими своєю їжею і не втрачає надії, що скоро буде вдома. Також ми знаємо, що в мордовській колонії жорсткі умови: над ними знущаються фізично і морально, на них спускають агресивних собак, щоб ті їх кусали, б’ють електричним струмом, вони стоять по 15 годин без права хоча б на трохи присісти”, — розповіла вона.
Каріна каже, що брат — наче промінчик сонця, і без нього її життя вже тисячу днів сіре та порожнє.
Боротьба за брата триває вже 1000 днів
“Як тільки новина про обмін, я уважно передивляюся світлини і шукаю на них Валєру. Чекаю — ось зараз він зателефонує, але ні… Після кожного обміну почуваюся настільки розбитою, але беру себе в руки і продовжую боротьбу за повернення брата. Пишу всім, хто має вплив на обміни, постійно виходжу на акції на підтримку військовополонених захисників Маріуполя, нагадуємо про наш 501-й батальйон морської піхоти”, — розповідаєа Каріна Гладка.
Мій чоловік в мордовській колонії — там найгірші умови утримання
Альона Скуйбіда до Києва приїхала з Полтавщини, з Миргорода. Вона співорганізаторка і ведуча акції. Альона чекає з полону свого чоловіка Андрія Орла. Йому 26 років, він морпіх 501-ї ОБМП. Вони обидва з Бердянська, там познайомилися і там закохалися.
Альона і Андрій
“Познайомилися доволі банально — через спільних знайомих. Незадовго до нашої зустрічі Андрій пішов у військо. Казав, що таке бажання у нього виникло, як тільки виповнилося вісімнадцять років. Він служив, а я чекала. Коханого вдома не було по шість, а то й по дев’ять місяців поспіль. Звісно, в розлуці нам обом було важко. Виручали телефонні розмови і листування в соцмережах. Але тоді я знала, що у Андрія буде ротація і він повернеться додому, а зараз тисячу днів полону і повної тиші, яка щодня поступово вбиває”, — розповіла Альона.
Жінка говорить, чоловік любив службу, багато розповідав про неї. Навіть вдома, коли був на ротації або у відпустці, все одно подумками був зі своїми хлопцями.
“Звісно, мені хотілося, щоб чоловік більше часу був зі мною, проте я завжди поважала його вибір стати військовослужбовцем і в усьому підтримувала”.
Андрій завжди хотів бути військовослужбовцем
Повномасштабне вторгнення: Альона у Бердянську, який був окупований з перших днів, Андрій — зі своїм підрозділом під Маріуполем.
“Пам'ятаю, як Андрій на початку березня написав, що вони на околиці міста, що у них нічого немає і попросив допомогти з провізією. Я волонтерка ще з 2014 року, тому одразу знайшла людину з Маріуполя, а паралельно збирала гроші. Через кілька днів переказала цьому чоловіку кошти, ми не домовлялися про якусь конкретну суму, і попросила, щоб придбав для хлопців усе потрібне. А він у відповідь: “Зараз в Маріуполі гроші — це просто папірці, вони не мають ніякої ваги…”. Але пообіцяв зробити все, що в його силах. І я тоді зрозуміла, що в Маріуполі відбувається більш жахливе, ніж нам показують у новинах”.
Альона говорить, тоді Андрій наказував їхати з Бердянська якомога швидше.
“А я людина, яка бойова по духу, не могла залишити людей, які, рятуючись з Маріуполя та інших населених пунктів, приїжджали до нас. І стала волонтерити — допомагати їжею, одягом тощо. І навіть на свій страх і ризик виходила на акції в Бердянську проти російської окупації. А першого квітня поїхала з рідного міста, бо залишатися там вже було небезпечно для життя”, — сказала Альона.
З Маріуполя Андрій зателефонував дружині лише раз. Це було вночі, з чужого номера. Сказав, що у нього незначне кульове поранення в лопатку. І про те, що на заводі Ілліча немає ліків, тому він трохи почекає, поки рана трохи затягнеться, і далі стане в стрій. Розмова тривала менше хвилини.
“Запитала, коли зможе ще зателефонувати, Андрій сказав, що не знає, бо щоб зловити зв’язок, йому треба вийти на поверхню і пройти майже весь завод. А це небезпечно, бо повсюди ворожі солдати. Але коханий ще міг написати 28 березня, перед від'їздом з Бердянська. Попросив берегти нашого кота, обов’язково написати, як тільки ми доберемося до підконтрольної території. І в кінці сказав, що дуже сильно кохає”, — пригадує вона.
1 квітня Альона дісталася до Запоріжжя і одразу написала коханому, але те повідомлення він не прочитав і досі. 4 квітня морпіхів з металургійного заводу імені Ілліча взяли у російський полон.
“Відтоді почалася нова історія нашої родини, яка триває вже тисячу днів. Життя, сповнене болю та віри. За цей час я стала сильнішою, сподіваюся, що Андрій це відчуває, як я тут борюся за його визволення. Тільки нещодавно отримала від нього листа, який він написав ще влітку минулого року. А він отримав мій лист, датований ще на початку 2023 року. Я продовжую писати, сподіваюся, що й інші листи до нього дійдуть”, — розповідає Альона.
Альона чекає на коханого Андрія понад 1000 днів
Андрія Орла, за словами звільнених побратимів, з Ряжська 7 лютого 2023 року перевезли в колонію в Мордовії. Цього дня у Альони день народження. Ця колонія у селі Ударне Зубово-Полянського району. За словами колишніх військовополонених, там найгірші умови утримання.
“Про всі його переміщення я дізнавалась від побратимів, яких вже обміняли. Інформації було обмаль, хлопець сказав тільки — колонія “Поляна №10”. Я п’ять годин поспіль шукала колонії на мапах, передивлялася купу світлин. І знайшла, і першою подала інформацію в Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими про цю колонію”, — зазначила Альона.
За словами Альони Скуйбіди, в тій колонії майже не надають медичну допомогу, кожен другий хворіє на туберкульоз, і її чоловік, на жаль, вже теж. З камер їх нікуди не випускають, вони там цілодобово. Коли російська сторона повернула закатованих у полоні морпіхів, частина з них була саме з мордовської колонії. Вони дуже худі — видно всі кістки і ребра, а їхня шкіра синьо-фіолетового кольору. Бо українських військовополонених у цій колонії переважно годують відвареною у воді капустою, і це вважається там як суп. У камерах холодно, а зимового одягу полоненим не видають.
“Я навіть не уявляю, як їм в таких нелюдських умовах. Сподіваюся, що хлопцям вистачить сили духу пережити вже третю зиму у неволі. Хочу, щоб якомога швидше це жахіття для них закінчилося і всі родини нарешті змогли бути разом. Я мрію обійняти свого коханого чоловіка. В листі Андрій писав, щоб я поцілувала кота, хочеться, щоб він приїхав додому і чмокнув нашого улюбленця”, — з надією говорить Альона.
Це лист з полону єдиний за 1000 днів, який Альона отримала від коханого
Альона з Андрієм жили у цивільному шлюбі. Весілля відкладали “на потім”, бо були впевнені, що у них попереду багато часу.
“Ще коли Андрій був у Маріуполі, написав: “Я тобі зробив пропозицію, але так і не одружився. І тому, як тільки я вийду з цього пекла, як тільки ми побачимося, то зіграємо весілля”. Сказав, що я його мотивація триматися та продовжувати жити, що я його мотивація народити дітей. І ці слова для мене — світло в кінці тунелю, з цими думками всі ці тисячу днів я живу”, — сказала Альона Скуйбіда.
Свої в Telegram 
