Ми пережили депортацію, але я повернулась в Україну. Історія Анастасії Романенко з Маріуполя
Початок повномасштабної війни
До 24 лютого 2022 життя Анастасії Романенко було звичайним. Дівчина працювала у ломбарді в Маріуполі, її життя було спокійним, без особливих потрясінь. Однак, каже, що відчувала наближення чогось поганого.
"Я пам'ятаю, як у телеграм-чатах мешканці Маріуполя повідомляли, що чутно постріли. Потім ці чати заполонили проросійські боти, які відкрито погрожували: "Ми вас усіх знищимо", — такою вона запам'ятала ніч перед повномасштабним вторгненням.
Анастасія, її мати, сестра і племінник прожили місяць у блокадному Маріуполі — без електроенергії, опалення, води, з дуже обмеженою кількістю їжі та необхідних ліків. А коли виживати в цих умовах стало неможливо, вони вирішили виходити з міста пішки, під руйнівними обстрілами російських окупантів. Їхній шлях пролягав до села Білосарайська коса, яке за 20 кілометрів від Маріуполя.
Болісні спогади
Дівчина каже, що досвід життя в окупації був для неї травматичним.
"Те, що я не зіштовхувалася з фізичним насильством особисто — мені просто пощастило", — стверджує переселенка.
В її свідомості яскраво закарбувалося місто Марії, наповнене безпорадними людьми...
"Я пам’ятаю бабусю, яка сиділа на лавці й крутила камінчик у руках. Було багато таких людей — літніх, самотніх, покинутих. На це було боляче дивитись", — згадує Анастасія.
Під час окупації вона намагалася зберегти пам’ять про Україну навіть у найдрібніших деталях.
"Одного разу я побачила на кущах маленький прапор України. Я не змогла його там залишити. Забрала його, витягла зламану пластикову паличку й заховала у кишеню. У цей момент поряд проїжджали російські солдати. Мені пощастило, що вони цього не помітили", — говорить Анастасія.
Так само вона старалася зберегти українську книжку, яку знайшла в магазині.
"Книжка була українською мовою, я тримала її біля себе, щоб ніхто не побачив. Але коли ми вирушили в дорогу, довелося залишити її в окупації, адже вивозити її звідти було занадто небезпечно", — каже дівчина.
Депортація
Через місяці поневірянь у селі сім’я вирішила покинути окуповану територію. Але можливість виїзду була обмежена — коштів бракувало, а транспорт, організований росіянами, вів лише в один бік — на територію рф.
Вони сіли в один з російських автобусів, який вивозив людей до Новоазовська — на так звану "фільтрацію".
"Фільтрація — це приниження. У нас забирали паспорти, перевіряли телефони, шукали контакти військових чи українських активістів. Мене запитували абсурдні речі: чому я їду без манікюру, як я пов’язана зі своїми друзями у соцмережах тощо. Це був метод тиску, щоб викликати емоції й налякати", — ділиться дівчина.
Попри залякування російських солдатів, родині Анастасії вдалося пройти фільтрацію та покинути росію. Завдяки волонтерам сім’я евакуювалася до Естонії, а згодом — до Фінляндії.
Повернення в Україну
Після піврічного проживання у Фінляндії Анастасія вирішила повернутися в Україну.
"Мені завжди хотілося додому. Я не могла бути там, хоча моя мама, сестра й племінник залишилися у Фінляндії. Україна — мій дім, і, навіть попри війну, я хотіла сюди повернутися".
Анастасія Романенко
Серед українських міст для проживання дівчина обрала Звягель на Житомирщині. Каже, що їхала сюди за рекомендаціями знайомих.
"Мені подобається місто, тут гарна природа і привітні люди. Проте мені безмежно не вистачає моря, нашого, Азовського узбережжя… Мрію про повернення до рідного міста після деокупації", — акцентує переселенка.
Та все ж, аби бути корисною у новій громаді, Анастасія долучається до різних активностей.
"Я приєдналася до громадської організації "ВПО Звягеля", беру участь у Громадських асамблеях та наразі розробляю проєкти на 2025 рік, які спрямовані на допомогу нам, переселенцям", — підсумовує дівчина.
Свої в Telegram 
