Ми пережили депортацію, але я повернулась в Україну. Історія Анастасії Романенко з Маріуполя

Початок повномасштабної війни

До 24 лютого 2022 життя Анастасії Романенко було звичайним. Дівчина працювала у ломбарді в Маріуполі, її життя було спокійним, без особливих потрясінь. Однак, каже, що відчувала наближення чогось поганого.

"Я пам'ятаю, як у телеграм-чатах мешканці Маріуполя повідомляли, що чутно постріли. Потім ці чати заполонили проросійські боти, які відкрито погрожували: "Ми вас усіх знищимо", — такою вона запам'ятала ніч перед повномасштабним вторгненням.

Анастасія, її мати, сестра і племінник прожили місяць у блокадному Маріуполі — без електроенергії, опалення, води, з дуже обмеженою кількістю їжі та необхідних ліків. А коли виживати в цих умовах стало неможливо, вони вирішили виходити з міста пішки, під руйнівними обстрілами російських окупантів. Їхній шлях пролягав до села Білосарайська коса, яке за 20 кілометрів від Маріуполя.

“З морського узбережжя я бачила, як з Маріуполя підіймається густий дим. Було боляче усвідомлювати, що це наше місто горить”, — ділиться Анастасія.

Болісні спогади

Дівчина каже, що досвід життя в окупації був для неї травматичним.

"Те, що я не зіштовхувалася з фізичним насильством особисто — мені просто пощастило", — стверджує переселенка.

В її свідомості яскраво закарбувалося місто Марії, наповнене безпорадними людьми...

"Я пам’ятаю бабусю, яка сиділа на лавці й крутила камінчик у руках. Було багато таких людей — літніх, самотніх, покинутих. На це було боляче дивитись", — згадує Анастасія.

Під час окупації вона намагалася зберегти пам’ять про Україну навіть у найдрібніших деталях.

"Одного разу я побачила на кущах маленький прапор України. Я не змогла його там залишити. Забрала його, витягла зламану пластикову паличку й заховала у кишеню. У цей момент поряд проїжджали російські солдати. Мені пощастило, що вони цього не помітили", — говорить Анастасія.

Так само вона старалася зберегти українську книжку, яку знайшла в магазині.

"Книжка була українською мовою, я тримала її біля себе, щоб ніхто не побачив. Але коли ми вирушили в дорогу, довелося залишити її в окупації, адже вивозити її звідти було занадто небезпечно", — каже дівчина.

Депортація

Через місяці поневірянь у селі сім’я вирішила покинути окуповану територію. Але можливість виїзду була обмежена — коштів бракувало, а транспорт, організований росіянами, вів лише в один бік — на територію рф.

Росіяни називали це "евакуацією", але це була депортація. Ми не мали вибору

Вони сіли в один з російських автобусів, який вивозив людей до Новоазовська — на так звану "фільтрацію".

"Фільтрація — це приниження. У нас забирали паспорти, перевіряли телефони, шукали контакти військових чи українських активістів. Мене запитували абсурдні речі: чому я їду без манікюру, як я пов’язана зі своїми друзями у соцмережах тощо. Це був метод тиску, щоб викликати емоції й налякати", — ділиться дівчина.

Попри залякування російських солдатів, родині Анастасії вдалося пройти фільтрацію та покинути росію. Завдяки волонтерам сім’я евакуювалася до Естонії, а згодом — до Фінляндії.

Повернення в Україну

Після піврічного проживання у Фінляндії Анастасія вирішила повернутися в Україну.

"Мені завжди хотілося додому. Я не могла бути там, хоча моя мама, сестра й племінник залишилися у Фінляндії. Україна — мій дім, і, навіть попри війну, я хотіла сюди повернутися".

Анастасія РоманенкоАвтор: особистий архів

Серед українських міст для проживання дівчина обрала Звягель на Житомирщині. Каже, що їхала сюди за рекомендаціями знайомих.

"Мені подобається місто, тут гарна природа і привітні люди. Проте мені безмежно не вистачає моря, нашого, Азовського узбережжя… Мрію про повернення до рідного міста після деокупації", — акцентує переселенка.

Та все ж, аби бути корисною у новій громаді, Анастасія долучається до різних активностей.

"Я приєдналася до громадської організації "ВПО Звягеля", беру участь у Громадських асамблеях та наразі розробляю проєкти на 2025 рік, які спрямовані на допомогу нам, переселенцям", — підсумовує дівчина.

Я і чоловік були у полоні, а діти жили в окупації, він і досі за ґратами. Історія родини Остроушків

2022 мав стати роком прориву. Роман Бурджанадзе із Сіверськодонецька відновив медову справу у Дніпрі

Вони втратили на війні найдорожче. Фотографка з Маріуполя Світлана Корабльова про проєкт "МА-ТИ"