Вони втратили на війні найдорожче. Фотографка з Маріуполя Світлана Корабльова про проєкт "МА-ТИ"
З Маріуполя поїхали на другий день вторгнення — серед речей був і фотоапарат
У мирному Маріуполі Світлана працювала в інтернет-компанії маркетологом. Мала хобі та додатковий заробіток — фотографувала містян, робила сімейні фотосесії. Вулиці і пейзажі майже не знімала. Каже, більше цікавилася соціальними проєктами.
Світлана Корабльова
“Я була громадською активісткою в організації “Життя дверей має значення”, яка займалася реставрацією дверей у старовинних будинках, будівлях тощо. І я для цієї організації на благодійній основі фотографувала. Також мене турбувала екологія Маріуполя, я зробила серію творчих робіт на цю тему. Наприклад, я фотографувала журналістку Алевтину Швецову на сміттєзвалищі, інших дівчат на фоні димлячих труб металургійного заводу “Азовсталь” і забрудненої річки Кальміус. Товаришувала з Дмитром Чичерою, засновником Маріупольської школи фотографії. У нас була фотородина, фототусовка, коли разом збиралися і проводили час з фотоапаратами. У Маріуполі фотографія — це було більше про творчість, а не про заробіток”.
За три місяці до великої війни родина Корабльових придбала новий двоповерховий будинок у центрі Маріуполя. Ще обжитися не встигли, як солдати російської армії вигнали їх з рідного міста.
“24 лютого я прокинулася о п'ятій ранку разом з чоловіком. Його підняли по бойовій тривозі. Він працював поліцейським. Я допомогла йому зібратися і паралельно дивилася новини. Вже вдалині чула вибухи і зрозуміла, що все серйозно. Десь о сьомій у батьківських чатах почалося обговорення — чи вести дітей у школу, чи будуть уроки. Я розуміла, що діти стовідсотково залишаться вдома. Продовжувала моніторити новини і знала, що в мікрорайоні “Східний” вже палають будинки, тому запропонувала своїй колежанці переїхати до мене.
І вони до нас приїхали трьома родинами. Увечері збиралися йти у вільний простір “Халабуда”, яким керував Дмитро Чичера, на організаційні збори, а також робити коктейлі Молотова. Але приїхав мій чоловік, взяв їжу і сказав, щоб ми збиралися, бо буде біда. Розповів, що верхівка майже вся виїхала, залишився тільки рядовий склад, що Мелітополь вже окупований”.
У Світлани ще були сумніви щодо від'їзду, але коли вона побачила заплакану доньку, якій тоді було вісім років, одразу ж вирішила, що поїде.
“Я, як мати, мала врятувати життя своїх дітей. Це була найголовніша моя місія на той момент. Виїжджали вночі. Були чутки, що з Маріуполя виїхати неможливо, що “Азов” перекрив усі дороги, нікого не випускає. Але ми виїхали абсолютно спокійно, без перешкод. Боялася, що не вистачить палива, постійно шукала заправки, але всі вони були зачинені. Тільки вже після того, як виїхали із Запоріжжя, знайшлася заправка, де були величезні черги. Я змогла заправити машину, щоб їхати далі, бо розуміла, що бензину може не вистачити до Дніпра. Там на нас чекала квартира тітки чоловіка, де ми мешкали перший час”.
Серед речей, які Світлана взяла із собою в нове життя, був фотоапарат. На цьому наполіг її чоловік. Сказав, якщо не буде грошей, то в будь-який момент Світлана зможе його продати.
Світлана вивезла з Маріуполя фотоапарат
“На ньому я зробила свій перший фотопроєкт “пеRE:селенці” у Черкасах, зараз він залишається в "Халабуді". Вільний простір тепер теж тут, керує “Халабудою” Людмила, дружина Дмитра Чичери. До речі, цей фотоапарат ще у 2021 році я придбала саме у Дмитра”.
Над фотопроєктом “МА-ТИ” Світлана Корабльова працювала кілька місяців. Її ідею підтримала Черкаська міська рада. Презентація відбулася 8 травня 2024 року, напередодні Дня матері. Цей проєкт Світлана створила, аби привернути увагу до наших матерів, до воїнів-захисників, нагадати про страшну ціну, яку заплатила і платить Україна за свою свободу і незалежність, за право європейського вибору, за мирне життя. Це історії жінок, які після втрати найрідніших, продовжують допомагати волонтерам та військовим, бо хочуть, щоб смерть їхніх синів не була даремною.
“З кожним днем в Україні стає все більше матерів, які втратили своїх дітей. Моя мета в цьому проєкті була не просто сфотографувати цих жінок.
Вони відкриті: підійдіть, запитайте і вони вам усе розкажуть.. І не треба уникати матерів і думати, якщо вони в горі, то з ними не можна знайти спільну мову. З ними треба знаходити спільну мову… Це той проєкт, якого б я хотіла не знати і не знімати, бо він про війну і втрати. Але водночас історії цих мам вселяють віру і мотивують. Ними не можна не захоплюватися. Вони продовжують допомагати військовим, створюють фонди, волонтерять, піклуються про інших воїнів, яких теж вважають своїми синами”.
Нині фотовиставка Світлани Корабльової "МА-ТИ" працює у Львові. Побачити ескспозицію можна до 7 березня включно у просторі Центру Шептицького (цокольний поверх) за адресою: Львів, вул. Стрийська, 29а.
Після загибелі захворіла на рак — хвороба її здолала
Ірина Горенко — мама кулеметника Олександра Гвоздя, який загинув у лютому 2023 року на Луганщині. Йому назавжди 36 років.
Від сильного стресу у Ірини розвинулася онкологія. Однак вона мужньо витримала вісім хіміотерапій і операцію.
Ірина Горенко
“Після загибелі Саші я довго не торкалася бісеру, хоча до того плела брелоки-обереги для побратимів і бойових медикинь. Та коли мене попросили виготовити щось для аукціону, кошти з якого пішли на допомогу воїнам, у мене відкрилося друге дихання. Роблю ґердани, браслети, котильйони, чокери, ангели-амулети — і для душі, і в пам'ять про сина”.
На жаль, наприкінці листопада минулого року Ірина Горенко померла — її здолала невиліковна хвороба, з якою жінка до останнього мужньо боролася.
Один з перших використовував безпілотники — “Білотура” вбили в Оленівці
Лариса Букарьова — мама полковника Дмитра Букарьова, який загинув 28 липня 2022 року в Оленівській колонії на Донеччині. Йому назавжди 51 рік.
Лариса каже, її син успадкував кращі риси їхнього роду: доброту, оптимізм, любов до життя і ґрунтовний підхід до будь-якої справи, яку робив.
“Син закінчив військово-морську кафедру Балтійського державного технічного університету. Здібного і перспективного юнака вмовляли скласти присягу Росії, однак він обрав Україну”.
Лариса Букарьова
У 2014 році Дмитро пішов добровольцем у полк “Азов”. “Білотур” став заступником командира, організував артрозвідку і одним з перших почав використовувати безпілотники. Опанував англійську мову, перекладав інструкції до закордонної техніки, створив словник артилерійських термінів з англійської на українську.
З початком повномасштабної війни разом із побратимами 86 днів тримав оборону Маріуполя. За наказом військового командування вийшов у полон. У ніч на 29 липня 2022 року росіяни підірвали один з бараків в Оленівці, де тримали українських військовополонених. Серед них був і Дмитро Букарьов.
“Мене дивувала його енергія, він стільки встигав. У нього сенс життя був — допомагати. Він був потрібен людям. Керівництво відзначало всі операції, які він планував. І досі багато знайомих Діми підходять до мене і дякують за сина”.
Першим у родині воював за Україну, керував контрнаступом
Віра Мукан — мама лейтенанта Володимира Мукана, який загинув 29 квітня 2023 року у Бахмуті. Йому було 35 років.
У їхній сім’ї панував дух поваги і любові до всього українського. Тож коли син на другий день повномасштабної війни попросився воювати, попри погані передчуття материнського серця, вона не стала його тримати. Бо знала, що виховала патріота. Володимир став першим у родині за 100 років, хто воював не за СРСР, а за Україну.
Віра Мукан
“Тероборона, Попасна, Харківщина, Придністров’я, Бахмут. У цих гарячих точках він був. Як прес-офіцер, готував великий загальноукраїнський проєкт про ЗСУ. І водночас ходив на нульові позиції. 28 квітня 2023 року о 17:30 під час останнього дзвінка він зізнався: “Мамо, ми завтра о четвертій ранку ідемо на “нуль”. Я буду керівником контрнаступу…”.
Журналіст, філолог, піарник, офіцер ЗСУ, кандидат наук. Інтелектуал, якого виховали в найкращих українських традиціях. Організовував масштабні фестивалі автотехніки Old Car Land і запустив перший україномовний ютуб-канал про автомобілі.
Середній у великій родині. В пам’ять про сина батьки встановили дитячий та спортивний майданчики
Валентина Чабаненко — мати старшого сержанта Михайла Чабаненка, який загинув 16 серпня 2022 року в селі Мазанівка на Донеччині. Йому назавжди 31 рік.
Валентина Чабаненко — Мати-героїня, народила і виховала п'ятьох дітей. Михайло був середнім у родині. Ерудований, надзвичайно цілеспрямований, вольовий та відповідальний, у всьому прагнув досконалості. З 2018 року воював у Луганській, Донецькій, Харківській областях.
Валентина Чабаненко
“У мене багато дітей, і вони не дають мені впасти духом. З ними я в клопотах трохи забуваю своє горе. Бо втратити сина — це невимовний біль”.
Михайло Чабаненко посмертно нагороджений орденом “Золота Зірка”, який родині загиблого вручив президент України Володимир Зеленський. У пам'ять про сина за кошти разової грошової допомоги, що виділила держава сім’ї загиблого, у рідній Ярошівці вони встановили спортивний та дитячий майданчики. Валентина впорядковує ці майданчики і займається їх озелененням.
Втратила сина і брата — з родинами інших загиблих заснувала благодійний фонд
Олена Геліконова — мама старшого солдата Володимира Геліконова, який загинув 4 травня 2022 року поблизу Попасної, на Луганщині. Йому було 26 років.
З початком повномасштабної війни Володимир добровільно пішов у тероборону, був стрільцем-помічником гранатометника бригади. Олена пригадує, коли дізналася про загибель сина, було відчуття, наче зламали обидві руки й кинули в глибоку яму.
Олена Геліконова
“І я мусила звідти вигрібатися самотужки. А через пів року загинув рідний брат — Володимир, і стало відчуття, наче мені зламали ще й ноги. Думала: “Боже, за що мене так караєш?”. Потім прийшло розуміння Долі та Божого промислу. І настає новий день, і дає нові можливості. У мене зараз це можливість продовжувати життя заради інших”.
Олена Геліконова втратила на війні сина і брата, і досі вважається зниклим безвісти чоловік доньки. Жінка спільно з іншими родинами загиблих заснувала благодійний фонд “Черкаси — до Перемоги разом!”
“Тепер усіх захисників я сприймаю, як своїх. Відчуття повноти життя черпаю, допомагаючи іншим військовим, яким треба зброя, їжа, одяг — аби вижити, аби мати сили захищати нас”.
У складі полку “Сафарі” звільняв Київщину й Харківщину — загинув з колегами у Запорізькій області
Людмила Дяченко — мати лейтенанта поліції Станіслава Дяченка, який загинув 22 травня 2022 року у селі Вільноандріївка Запорізької області. Йому назавжди 37 років.
Станіслав служив у батальйоні поліції особливого призначення ГУНП у Черкаській області. З 2018 року отримав сертифікат МВС України і Посольства США та з гордістю почав носити шеврон КОРДівця.
З 2014 року Станіслав був в АТО. Від початку повномасштабної війни у складі зведеного полку спецпризначення “Сафарі” звільняв від росіян Київщину та Харківщину, виконував завдання у Запорізькій області. Але разом з іншими поліцейськими загинув під час обстрілу у Вільноандріївці 22 травня 2022 року.
Людмила Дяченко
Станіслав посмертно нагороджений державними та регіональними нагородами. 2023 року в одній із будівель ГУ Нацполіції в Черкаській області відкрили куточок пам’яті бійцям КОРДу, які загинули за волю України, серед яких і Станіслав.
“Мій синок — моя любов, радість, гордість, надія. Я крізь сльози щодня дякую Богу за те, що у мене був такий прекрасний син”.
Був серед кращих кінологів країни, пишався, що він поліцейський
Світлана Сагайдак — мати капітана поліції Віталія Сагайдака, який загинув 22 травня 2022 року у Вільноандріївці Запорізької області. Йому було 35 років.
Чоловік Світлани загинув на будівництві, коли сину було 14 років. Але дякувати Богу і добрим друзям, Віталій виріс цілеспрямованим і порядним, став підтримкою для меншого брата Вадима.
“Я завжди його вчила: стався до людей так, як би ти хотів, аби ставилися до тебе. Нікого не ображай, мирно з’ясовуй стосунки. Таким син і виріс: хто б не попросив — поспішав на допомогу, усім допомагав”.
Світлана Сагайдак
Віталій пишався тим, що він поліцейський, КОРДівець. Честь мундира для нього була понад усе. Дуже любив свою роботу, відрядження, багато тренувався. Їздив на курси альпінізму, мав відзнаки в екстремальному водінні. Входив до двадцятки кращих кінологів України.
“Мені дуже важко переживати цю трагедію, але я дякую Богу за своїх синів. Тепер сенс мого життя — мої дві онучки, і допомога іншим людям”.
Був аеророзвідником у Третій штурмовій, його батько ремонтує машини військовим
Любов Мірошниченко — мати молодшого сержанта Костянтина Мірошниченка, який загинув 10 березня 2024 року поблизу Авдіївки. Йому назавжди 31 рік.
Костянтин був громадським активістом, організатором проукраїнських заходів, брав участь у Революції гідності, керував низкою соціальних проєктів.
“Ми з чоловіком не любимо публічності, а він виріс лідером, активістом. Це покоління взагалі таке творче, динамічне”.
Любов Мірошниченко
У травні 2022 року Костянтин добровільно пішов до лав до Збройних Сил України. Служив у Третій окремій штурмовій бригаді, забезпечував зв'язком свій підрозділ. Займався аеророзвідкою та організацією застосування FPV-дронів.
Батько Костянтина пішов добровольцем за сином. Однак через інвалідність його не оформили до війська. Відтоді він допомагає воїнам приганяти й ремонтувати автомобілі.
“Зараз, думаючи про сина, я відчуваю гордість. Ми виховали правильну дитину, для якої сім'я, рідне місто і Батьківщина були найвищими цінностями”.
Ніколи не шкодував про свій вибір. Його кохана теж служить у війську
Наталія Работіна — мати сержанта Ігоря Работіна, який загинув 21 квітня 2022 року поблизу селища Довгеньке Харківської області. Йому було 30 років.
Наталія двох синів виховувала сама.
“Ігорьок був дуже добрим. У школі — активний, завзятий, відповідальний, “душа компанії”, мав господарський склад характеру, умів організувати колектив. Тягнувся за старшим братом Сашею”.
Ігор з 2017 року служив за контрактом у 95-й десантно-штурмовій бригаді, був командиром господарчого відділення взводу матеріального забезпечення.
Наталія Работіна
“Ігор шість найкращих років свого життя віддав армії та Україні. Полігони, вишколи, важка служба воїна. Але говорив: “Я не шкодую про свій вибір. Армія — це моє”.
Сили для життя Наталія бере у спілкуванні з рідними та друзями, допомагає волонтерам і воїнам. Підтримує спілкування з коханою дівчиною свого сина, яка теж служить за контрактом.
На війні з самого початку. У Херсонській області підірвався на каскаді ворожих мін
Тетяна Мазуренко — мати старшого сержанта поліції Віктора Мазуренка, який 7 грудня 2022 року підірвався на міні на Херсонщині, через 10 днів від отриманих травм він помер. Йому назавжди 41 рік.
Віктор був на передовій з 2014 року. Ще тоді говорив, це ніяке не АТО, а справжня війна. Багато рідним не розповідав, переживав усе в собі. Коли ішов на повномасштабну війну у листопаді 2022, обійняв зі словами: ”Ма, все буде добре”.
Тетяна Мазуренко
А в грудні разом з групою поліцейських під час виконання бойового завдання на Херсонщині. В той день вони вирушили на чергове завдання для перевірки інформації місцевих людей про залишений окупантами схрон. Прибули до місця, де раніше були позиції росіян, вилучили боєприпаси, вибухові речовини та зброю для знищення. Вже повертаючись, поліцейські потрапили у мінну пастку росіян. Вони підірвалися на каскаді ворожих мін та боєприпасів.
“Я стараюся жити так, ніби мій Вітя на роботі і живий, і ось-ось прийде. Або говорю собі, що він просто заснув і прокинеться живий. Працюю на грядці, дивлюся — прилетіла пташка. Думаю: “О, це Вітя мій”. Ми розуміємо, що його немає, але все одно чекаємо… Вітя хотів, щоб усім було добре. Чесний, порядний, любив дружину, дітей. Тепер я живу онуками. Його син Артем дуже схожий на тата”.
У паспорті написав, що українець. До війни був професійним охоронцем
Надія Маркова — мати солдата Руслана Маркова, який загинув 24 січня 2023 року у Вугледарі на Донеччині. Йому було 48 років.
Руслан був завзятим рибалкою та вигадливим кулінаром. Любив тварин і книги, біля будинку насадив багато дерев.
“Син був добрим, але принциповим. Коли отримував паспорт, у графі “національність” записав не по-батькові “росіянин”, як це заведено, а по матері — “українець”.
Надія Маркова
Після строкової служби в армії колишнього СРСР Руслан служив у Іраку. Багато років працював за кордоном професійним охоронцем. У лютому 2022 пішов добровольцем до тероборони, бо знав, що його досвід потрібен на війні. Виконував бойові завдання в Луганській та Донецькій областях.
“Я дуже сумую за сином. Щоранку вітаюся з ним, все розповідаю”.
П'ять років служби за контрактом. Хочу, аби смерть сина не була даремною
Ірина Лисак — мати старшого солдата Романа Іванченка, який загинув 25 березня 2022 року на Харківщині. Йому було 24 роки.
Ірина працює в роздрібній торгівлі. Робота і постійне спілкування з людьми допомагають їй відволіктися від втрати сина.
“Син був моєю гордістю й опорою. З дитинства серйозний і відповідальний. У нього було небагато друзів, але всі вони були справжні. Після школи вивчився на бармена-ресторатора, потім — на правознавця. А невдовзі зацікавився військовою справою. Ми відвезли його до військової частини на Полтавщині, де якраз був набір. Проте не знали, що це буде служба за контрактом. Після навчань мій 19-річний Роман приїхав і каже: “Ма, збирай речі, я їду в зону АТО”.
Ірина Лисак
Роман Іванченко служив п’ять років у 72–й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців. А в березні 2022 року, на початку повномасштабної війни, він загинув, обороняючи Харківщину.
“Коли дивлюся новини про військових — не можу стримати сліз. Моя мрія і мета — аби якнайшвидше закінчилася війна. Я дуже дорого заплатила за неї. Хочу, аби смерті наших чоловіків і синів не були даремними”.
Свої в Telegram 
