Я місяць на волі, але до щасливого фіналу ще далеко. Історія оборонця Маріуполя Олександра Глущенка
Олександр Глущенко — підприємець з Маріуполя, який із перших днів повномасштабної війни став на захист рідного міста. Коли Маріуполь опинився в облозі, він разом із побратимами продовжував боротися до останнього. Після запеклих боїв Олександр потрапив у полон, де пережив жорстокі випробування. Але навіть у найтемніші моменти не втрачав надії. Напередодні Нового року, після довгих місяців неволі, він нарешті повернувся додому. Про життя до великої війни, бої за місто, пережите у полоні та нові виклики, з якими зіткнувся після звільнення, Олександр розповів своєму побратиму, журналісту 0629 Олександру Гуділіну.
Повернення з полону і плани на майбутнє
27 грудня 2024 року росіяни сказали Олександру про можливість обміну. «Обмін чи залишаєшся в рф?», — запитали його. Відповідь була однозначною: «Їду лише на обмін». 30 грудня він перетнув кордон України.
«Знов опинився на великій, улюбленій землі».
Повернення додому, ділиться Олександр, не стало хепі-ендом.
«Я вже місяць на волі, але якщо ви чекаєте на щасливий фінал, то до нього ще далеко. Наразі відбувається те, про що нас попереджали хлопці, яких обміняли раніше. Вам здається, що все буде супер, але пізніше ви зрозумієте, що проблеми наваляться лавиною».
Зараз Олександр проходить реабілітацію
Медичні питання залишаються невирішеними, а спроби отримати допомогу у військовій частині поки не дають результатів.
«Ніхто не сказав, що я нікому не потрібен, але все треба робити самому».
Попри це Олександр продовжує відновлюватися, намагається розібратися з усіма питаннями й вже будує плани — переїхати до Німеччини, де на нього чекають дружина та діти.
«Спочатку просто насолодитися спілкуванням із сім’єю. Потім вивчатиму мову та німецькі закони. В Україні я знав, як заробляти гроші, але це було давно й до війни. Там буде все інакше. Поживемо — побачимо».
Життя до війни та рішення, яке кардинально змінило життя
Олександр каже, до 24 лютого 2022 року вважав себе щасливою людиною. Успішний бізнесмен, власник магазинів одягу та ігрових майданчиків у Приморському парку, Міському саду та на Лівому березі Маріуполя. Професійний пауерліфтер, чемпіон 2012 року, який привіз золото зі змагань у Німеччині. Його життя було наповнене радістю: поруч — кохана дружина, двоє дітей, стабільність і плани на майбутнє. Але все змінилося з приходом «визволителів».
Олександр з родиною у мирний час
«Я жив на вулиці Алмазній. З моїх вікон було видно базу ТРО. 24 лютого, прокинувшись від канонади, я зрозумів, що все так швидко не закінчиться. Це не та війна, що розпочалася у 2014 році. Треба щось робити. І якщо не я, не ми, то захистити наше місто не буде кому».
Після сніданку Олександр узяв паспорт і пішов записуватися до лав територіальної оборони. Навіть не попрощавшись із дружиною. На базі зустрів товаришів і сусідів. Так почався його шлях захисника.
Оборона Маріуполя: варта, поранені, смерті, запеклі бої
Отримавши уніформу, разом із іншими бійцями цілий день розвантажував боєприпаси та зброю, які привезли в КАМАЗах «Зеленбуду». Згодом була команда відправити десятьох ТРОшників охороняти військовий госпіталь в Кальміуському районі, ще десятьох — охороняти телевежу. Олександр потрапив у першу групу.
Олександр в Маріуполі
«Спочатку до госпіталю привозили поранених військових, згодом і цивільних. У якийсь момент їхня кількість стала такою великою, що поранені лежали в коридорах. На той час уже не було ні води, ні світла. Холод був моторошний».
Згодом Олександра разом з побратимами перевели охороняти лікарню швидкою допомоги. Згадує, одного разу туди привезли вагітну дівчину.
«Вона була ще жива. Її транспортували на килимі у багажнику. Коли її клали на ноші, вона з такою силою схопила мене за руку, що я здивувався. Але, на жаль, її травми були несумісні з життям. Дівчина померла в агонії, а я тримав її за руку».
Пізніше Олександр приєднався до бойових виходів разом із бійцями «Азова». Їхня група базувалася на «Червоному замку» (колишній Промінвестбанк), а потім зайняла оборону у приватному секторі та п’ятиповерхівках Кальміуського району. Після жорстоких вуличних боїв вони відступили на завод ім. Ілліча.
«Спочатку ми охороняли КП №3. За спиною був госпіталь, який переїхав через обстріл. Ми пропускали авто з пораненими, займали крайні будівлі, відповідали вогнем, спостерігали за противником та передавали інформацію про нього. У нас були лише автомати та гранати, а опоненти насипали з артилерії, мінометів та авіації. Будинки, де ми тримали оборону, розбивали до цегли, а потім йшла піхота. Ми відступали щодня по 50 метрів».
Тоді ж, під час боїв, Олександр втратив друга, який теж служив у теробороні.
«Ми були давно знайомі і зустрілися вже на війні. Але його життя перервав російський снайпер. Група з десяти людей переміщалася між позиціями і потрапила під обстріл. Перший постріл трохи поранив одного нашого бійця, а Макс тоді загинув. Це було 9 квітня 2022 року».
Невдалі спроби прориву
Олександр згадує, у ніч на 11 квітня українські захисники отримали наказ бути напоготові в повному екіпіруванні, щоб прорватися до своїх. Вони провели ніч у машинах, чекаючи можливості вирватися. Проте зранку довелося повернутися до оборони.
«Протримавшись день, 12 квітня ми здійснили другу спробу прориву. Це було фіаско. Купа поранених і вбитих. Ніхто не знає, куди їхати. Машини рушили не колонами, а хто як».
Українські бійці намагалися заплутати противника — малювали на техніці символи російської армії, використовували білі стрічки. Але це не допомогло — жодна машина не змогла вирватися.
«Ті, хто пройшов малими групами, були або вбиті, або потрапили в полон. Тоді ворог працював дуже активно з повітря».
Ситуація була критичною. Олександр розповідає, територія була охоплена вогнем, вибухи лунали звідусіль, люди кидалися в різні боки, намагаючись знайти порятунок.
Повернувшись у бункер, захисники зіткнулися з новою реальністю. Серед поранених і тих, хто вже не міг чинити спротив, командир батальйону Макаров почав збирати особисті дані військових.
«Представники 36-ї бригади морської піхоти зв'язалися з Генштабом через супутниковий зв'язок і отримали дозвіл здатися в полон, якщо оборона неможлива».
За його словами, після переговорів із противником військові склали зброю й амуніцію. Так для них почався новий етап випробувань — полон.
Про пережите у полоні
Полон став для Олександра, як і його побратимів, справжнім пеклом. Його перевозили з одного місця утримання до іншого: Оленівка, Кам’янець-Шахтинськ, Волгоград, Таганрог, знову Оленівка, Горлівка, Кіровськ.
«У полоні я потрапив під страшний пресинг. Присідання «братським хватом», мізерне харчування, побиття гумовими ціпками та струмом. На допитах до мене приєднували «тапік» і відбивали нирки. Ніхто не вірив, що я просто бізнесмен. Наглядачі кричали «спецура» і били безжально».
Російські в'язниці, каже Олександр, відомі своєю жорсткістю. Там українські полонені постійно піддавалися фізичному та моральному приниженню.
«Для ілюстрації розповім такий випадок. При вибіганні із їдальні замість «спасибо большое», я сказав «спасибо вам». За це весь загін посадили навпочіпки і в грубій формі старший зміни інспекторів спитав, хто це сказав. Я не зрозумів, у чому моя вина, але мене відвели на «вахту», сказали, що я «хитаю режим». Щоб покарати мене, наказали «тримати стіну», тобто упертись у неї лобом і руками, а ноги розставити максимально широко. Коротше, стати так, щоб їм було бити мене максимально зручно. Після цього побили ціпком і змусили сказати «спасибо большое, гражданин начальник». Дня чотири я зализував рани на бараку».
Трохи легше стало, коли Олександра перевели до колонії у Кіровську. Каже, там з боку так званої адміністрації не було тотального морального приниження.
«Найчастіше до порушників дисципліни застосовувалися покарання у вигляді фізичних вправ: присідання, присідання з вистрибуванням та хлопком над головою, яке прозвали «джампіками». Іноді громадські роботи. Харчування було гарне, смачне, але мало».
Саме там Олександр і дізнався про обмін.
«Є таке поняття «Барак ФМ». Виходячи зі чуток та припущень, ми здогадувалися, що перед Новим роком обмін буде. Ось воно і сталося».
Свої в Telegram 
