Побратим вибрався з “Азовсталі”, а я пробув у полоні 26 місяців. Історія “азовця” Руслана Гришечка
Руслан Гришечко — маріупольський підприємець з 20-річним стажем. У війську ніколи не був, проте в перший день великої війни пішов до місцевої тероборони. Згодом був у складі “Азову”: разом з іншими виконував бойові завдання на Лівому березі Маріуполя і тримав оборону на “Азовсталі”.
Далі — “почесний” полон, 26 місяців у ворожих застінках. Руслан повернувся 17 липня 2024 року. Про те, що скоро опиниться на волі дізнався у свій день народження. Далі на воїна чекали лікування і реабілітація. І лиш нещодавно чоловік зміг виїхати за кордон і побачитися з дружиною та двома доньками.
Настане той час, коли з вантажівки будуть всім роздавати зброю
Руслан Гришечко народився в Узбекистані в сім’ї геологів. Частина його життя пройшла у Запорізькій області, в місті Пологи. Після закінчення школи вступив у один з маріупольських вишів, де отримав знання з товароведення та комерційної діяльності. Тут одружився на дівчині, яка з черкаського міста Сміла приїхала до бабусі в Маріуполь і там залишилася. В сім’ї народилося двоє дочок — старшій Уляні зараз 19 років, молодшій Мілані — сім. З дружиною зайнялися бізнесом: у них були магазини з продажу продуктів харчування та сантехніки.
Руслан з дружиною
За словами Руслана, у військо він прагнув потрапити ще на початку війни, але тоді, в 2014 році, цього не сталося з ряду причин.
“І я тоді таке рішення для себе прийняв — коли державі знадобиться моя допомога і не треба буде проходити медкомісію, тоді і встану у стрій. Колись друзям казав: от побачите, настане той час, коли будуть приїжджати вантажівки і всім видаватимуть “калаші”. Все так і сталося 24 лютого 2022 року”.
Цікавився піротехнікою, тому від стрілянини не було потрясіння
В перший день повномасштабного вторгнення чоловік прокинувся о п’ятій ранку, одразу став читати новини — російські ракети полетіли по всіх містах країни.
“Розбудив дружину, кажу, почалася війна. Але не така, як в 2014-му, все набагато серйозніше. Але вона не повірила, ще й навіть на роботу пішла. Я ж зібрав речі в рюкзак, попрощався з дітьми. Попросив батька відвезти до військкомату, хоча він як міг відмовляв мене. Ось так і опинився в 107-му окремому батальйоні ТРО першої стрілецької роти”.
На захист Маріуполя став у перший день великої війни
Руслан каже, що хоча в армії не служив, проте вів активний спосіб життя, захоплювався туризмом. Неодноразово ходив у зимові походи, в тому числі й самостійно.
У мирні часи Руслан займався туризмом
А ще в дитинстві захоплювався піротехнікою, робив її самостійно. Тому звуки вибухів та стрілянини у Руслана не викликали сильного потрясіння на війні.
Плитою придавило ногу — дякую хлопцям, що не залишили
На другий день повномасштабного вторгнення чоловік прийняв присягу. Пригадує, що в той момент сильно трясло, адже це для Руслана було честю. Записали водієм, але їм ані секунди не був.
“Після поїхали під Нікольське на завантажування боєкомплекта (БК). 26 лютого роздали зброю, дали БК і розвезли на позиції. А вже в перших числах березня нас розділили на відділення, мене призначили помічником гранатометника. Починав з позицій на “АС2”, потім — центр міста та Кальміуський район”.
На Лівий берег, ближче до “Азовсталі”, Руслан з побратимами потрапив 20 березня. Згодом на одній з позицій він познайомився з Олексієм Кісілішиним на псевдо “Лев” — маріупольським зоозахисником та бійцем “Азову”, якого в ніч на 29 липня 2022 року росіяни вб’ють в одному з бараків в Оленівській колонії.
Руслан з Олексієм Кісілішиним
“Ворог, ховаючись у будинку, від нас був на відстані 200 метрів. Почався стрілецький бій, потім танк почав працювати по нашій позиції. Обвалилася частина стіни та стеля двух поверхів з вікном, і мені придавило ногу. Викликав по рації хлопців, а вони не могли мене витягнути з-під завалів, бо я знаходився на третьому поверсі. Хлопцям до мене треба було спуститися, а це — вірна смерть, так як позиція була відкритою для ворога. Попросив їх знайти ломик, щоб я зміг ногу висвободити з-під плити. Радий, що хлопці мене не кинули на призволяще, і мені вдалося врятуватися, завдяки ножу який мені подарувала дружина. Це було 29 березня. Мабуть, як то кажуть — народився у сорочці. А у “Лева” сталися проблеми з попереком після важкого бою, і нас удвох медики евакуювали з позиції на один з контрольно-спостережних пунктів”.
Рідні переховувались в кінотеатрі, а потім поїхали у Німеччину
Всі рідні Руслана — дружина з дітьми і його батько з Маріуполя виїхали 18 березня. Проте йому довелося добряче похвилюватися за сім’ю.
“На початку березня, поки ще був зв’язок, отримав повідомлення від дружини, що вони збираються їхати у бомбосховище. І назвала адресу — це був колишній кінотеатр “Комсомолець”. З 2 по 8 березня я був на позиції і не знав, чи дісталися мої до того сховища. А тут ще по рації передають новину про розстріл колони цивільних. Я місця собі не знаходив. Коли на позиції мене змінили, попросив старшого відпустити, хотів розшукати рідних, привітати жінку і передати щось з продуктів. Прибув у те сховище, знайшов своїх. Там було точно не меньше сотні людей. Дружина з батьком питають: “Що робити, виїжджати чи залишатися?”. Кажу, дивіться по ситуації, приймайте рішення самостійно, адже я, на жаль, в цьому нічим не можу допомогти. Наша зустріч тривала 2 хвилини. Майже місяць не знав, що з ними. І тільки на початку квітня вдалося зв’язатися з дружиною — вони дісталися у безпечне місце. А про те, що вся родина оселилася у Німеччині, вже дізнався у травні, незадовго до виходу у полон”.
Носили на позиції боєкомплекти, їжу, воду — пересувалися по заводу 2-3 рази на добу
При обвалі плит Руслан отримав травму — розрив латеральних зв'язок гомілковостопного суглобу, тобто нога втратила стабілізацію та був сильний набряк.
“Питаю у медиків: “Пацани, коли нога заживе? Розумію, що війна триває, а я лежу і нічого не роблю”. Сказали, що лікування це надовго. Я так засмутився. Ще коли на адреналіні спускався з під’їзду, знайшов сандаль і взяв із собою. Так він застібався ледве липучкою, настільки нога була опухлою. На тому пункті пробув до самого прориву на “Азовсталь”, до 19 квітня. Випив кілька таблеток знеболювального і вперед. Ходити можна було, але кожен крок — страшенний біль”.
Руслан Гришечко на "Азовсталі"
Ще на контрольно-спостережному пункті Руслана призначили до взводу матеріально-технічного забезпечення полку “Азов”. І коли військовослужбовець перебував на “Азовсталі”, з побратимами носили хлопцям на позиції боєкомплекти, їжу, воду, паливо для генераторів. Каже, що пересувалися по всьому величезному заводу 2-3 рази на добу.
“В нашому взводі був хлопець на псевдо “Пасха”, який з молока, яке ми знайшли в одній з заводських їдалень, зробив сир. А потім ще й млинці та пампушки з муки. В таких умовах то була божественна їжа. На жаль, Владислав Волков, так звали цього хлопця, загинув в Оленівці”.
Руслан з Владиславом Волковим на "Азовсталі"
Руслан згадує про трагічні події на “Азовсталі”, які сталися в ніч з 8 на 9 травня. Вони в його пам’яті залишаться до кінця життя.
“В контрольно-спостережний пункт прилетіла авіабомба ФАБ. Тоді загинуло восьмеро моїх побратимів. У одного з них народилися дівчата-близнючки через п'ять днів після його загибелі. Вдалося витягнути хлопця з-під завалів, який пробув там 18 годин. Він зараз у полоні. Рятували його “Пасха”, “Схід” та ще хтось — я, на жаль, вже не пам'ятаю”.
Перед полоном палили все — від прапорів до квадрокоптерів
16 травня — цей день Руслан чітко пам’ятає.
“Як завжди викликали на позицію щось принести і унести. Потрапляю до командного бункера, а хлопці налили пальне в бочку і туди почали кидати прапори України та “Азова”, квадрокоптери, телефони. Я стою і не можу зрозуміти, що відбувається. А мені кажуть, що ми виходимо у полон. Звісно, я був в шоці. Бо ще раніше з хлопцями ми розглядали три варіанти розвитку подій. Перший: останній бій, тобто, тримаємо завод до останнього. Другий: прилітає щось в командування, військо втрачає управління, й тоді приймаємо самостійні рішення. І третій: командування дає наказ групі або бажаючим на прорив”.
“Схід” — героїчна людина!
Перед полоном Руслан спілкувався з Олександром Іванцовим, який добровольно прилетів на гелікоптері в оточене місто, щоб підсилити Маріупольський гарнізон. “Схід” сказав, що залишається на “Азовсталі” і спробує самостійно вибратися з Маріуполя.
Руслан і "Схід" на "Азовсталі"
“Сашко і мені пропонував з ним випробувати долю. Але я зважив всі плюси і мінуси, до того ж довго пересуватися не міг через травму. Та й були обіцянки, що через 3-4 місяці нас звільнять. Звісно, жалкую, що відмовився. Ще більше жалкую про втрачені у полоні роки, які вже не повернути. Як же я зрадів, коли вийшов на волю і прочитав новину, що “Схід” зміг вийти з “Азовсталі”, пройти блокпости і дістатися через Донецьк до Запоріжжя. Вважаю Сашка героїчною людиною!”.
Перед виходом у полон Руслан передав Олександру свій годинник.
Годинник, який Руслан подарував Олександру
“Подумав, що в полоні росіяни все заберуть, а годинник — це подарунок дружини. Я з ним весь Маріуполь пройшов, він для мене має велику цінність. І він неодноразово мене виручав: є барометр, температуру міряє, є підсвітка та сонячна батарейка. Разом з годинником дав ще кілька тисяч гривень — йому вони знадобляться більше, аніж мені за решіткою. А Сашко каже: “Я тобі годинник обов’язково поверну!”. Я тоді дуже скептично поставився до його слів. Але подумав: якщо він так сказав, то це означає, що ми ще обов’язково побачимося. Буде круто, якщо він зможе вибратися з окупації і мене обміняють. З цією думкою я жив у полоні”.
І через днів п'ять після обміну до Руслана приїхав “Схід” з годинником.
Перша зустріч Руслана та Олександра після полону
“Це було щось неймовірне! Тепер цей годинник для мене наче талисман — хоч зараз став їх в рамку і в музей”.
В Горлівці нещадно били і катували електрошокером
Через два дні Руслан вийшов у полон — у ворожих застінках він пробув 806 днів. Спочатку в Оленівці. Там він перебував, коли росіяни зсередини підірвали барак з військовополоненими.
“Від голоду два рази втрачав свідомість. Ті, хто жив на другому поверсі, ледве пересувалися, бо не було сил, до того ж ще і спекотно. І відсутність води — спочатку її взагалі привозили зі ставка”.
2 серпня Руслана перевезли в Горлівську колонію і вже там він дізнався, що в тому “бараку 200” були “Пасха” і “Лев”.
“Тут вже жорстка “прийомка” була, думав, що заб'ють до смерті. Всі наші речі “вертухаї” відібрали: флісові кофти, штани і навіть вонючі шкарпетки. Особливо їм подобалися наши чоботи “ Lowe” та “Талан”, вони кайфували від взуття, самі носили потім. А нам видали інший одяг — у мене була футболка і сорочка з короткими рукавами. Взуття пошив зі старих капців, сваляв типу валенків з вати, яка була в якості набивки в двері. Холодно було в бараці, а нас ще виганяли на промку працювати — йде дощ, температура 5 градусів, а я в футболці. А потім нам нарешті видали зимовий одяг”.
Одного разу “вертухай” ледве не задушив Руслана простирадлом за те, що він обвернувся ним, щоб зігрітися А коли в колонію приїхав російський спецназ, в хід пішли електрошокери.
“Нас почали лупити, коли ми бігли у їдальню і коли бігли з неї. Постійно прилітало під час їжі. Ти не бачиш, а він ззаду підкрадається і в шию дає розряд електрошокером. Тарілка з їжею летить на підлогу і на одяг. Зі столової ведуть дві сходинки, і з них ти вистрибуєш. І ось в польоті вони тобі в ноги б’ють електрошокером, і ти падаєш. Одні навіть голови розбивали або руки ламали. А 9 травня 2023 року, на честь “свята”, нам влаштували міні-”прийомку”: вони стали з двох боків, зробили “коридор”, і ми бігли через нього. Я тоді отримав три розряди шокером та 8 дубинок. А ось всіх “азовців” вивели з бараку, вишикували і кожного били допоки людина не падала на підлогу”.
В Горлівці військовополонений пробув до 20 червня 2024 року, до самого звільнення просидів в колонії міста Кіровське на окупованій Донеччині.
“Тут “прийомка” була лайтовою. Проте щодня змушували співати російський гімн. Навіть не співати, а кричати. Я навіть горло зірвав, потім півтори тижні хрипів. А якщо співав недостатньо голосно, змушували робити присідання та відтискання. А коли ти надоїдаєш та недосипаєш і мало рухаєшся, то робити фізичні вправи вкрай важко”.
Обмін — найкращий подарунок на день народження
Два дні народження Руслан Гришечко пробув у полоні. На третій він дізнався довгоочікувану новину — його прізвище в списках на обмін.
“16 липня 2024 мені виповнилося тридцять дев’ять, і коли сказали, що мене везуть на обмін — це був найкращий подарунок у моєму житті. Наступного дня був на підконтрольній Україні території. Мене, як з клітки випустили, і я деякий час не міг звикнутися з думкою, що нарешті на волі”.
Руслан в день обміну
Після лікування та реабілітації Руслан звільнився з війська. Напередодні новорічних свят поїхав до Німеччини, де нарешті зміг побачитися з сім’єю.
“Дружині сказав, що там чи в будь-якій іншій країні жити не буду. Хочу тут, на батьківщині залишитися. Бо інакше навіщо я тоді воював в Маріуполі, адже я міг як цивільний ще на самому початку поїхати і оселитися в Німеччині, Польщі або Франції. Скажи відверто: ще в Маріуполі багаторічна підприємницька діяльність набридла. Зараз живу в Києві, мрію займатися улюбленою справою. А люблю туризм, походи, сподіваюся, що вдасться знайти роботу для душі”.
Руслан з дружиною та молодшою донькою
Руслан згадує, що перед полоном написав дружині: “Наш гарнізон виходить в полон. Через 2-3 місяці буду вдома. Я повернусь, даю слово”. І коли подружжя нарешті зустрілося, жінка сказала: “Ти стримав своє слово!” .
Свої в Telegram 
