Журналіст з Маріуполя, який захищав місто. Олександр Гуділін про бої, полон і життя після звільнення
Олександр Гуділін — журналіст з Маріуполя. З першого дня великої війни став на захист міста. Службу ніс у складі 109 бригади Тероборони. Він брав участь у запеклих боях за місто, допоки у квітні 2022 року за наказом не вийшов у російський полон. 30 грудня 2024 року в рамках обміну, після майже трьох років утримання у ворожих катівнях, Олександр повернувся в Україну. Свою історію боротьби, надії та виживання у надважких умовах він розповів для 0629 — видання, в якому працював у мирному Маріуполі.
Життя після полону та погляд у майбутнє
Сьогодні Олександр відновлюється після пережитого полону та жахів Маріуполя. Поступово він намагається повернутися до звичного життя, але наслідки дають про себе знати.
Після звільнення з полону, перший похід до магазину став для Олександра справжнім випробуванням. Ділиться, забув, як користуватися грошима, і тепер йому доводиться знову вчитися навіть таким базовим речам, які раніше здавались звичними. А ще прийшло усвідомлення, як важко йому бути серед багатьох незнайомих людей.
Олександр у день обміну
«Я відчуваю, що процес відновлення не буде швидким, проте з кожним днем нейронні зв’язки оживають, звички і навички життя поступово повертаються».
Нещодавно він поїхав до Вінниці на медичне обстеження. Там проходила акція на підтримку полонених, до якої приєднався й Олександр. Але коли повз почали проїжджати машини, що сигналили на підтримку учасників, кожен різкий звук став для нього, наче постріл у голову. Він змушений був піти з площі. Проте, каже, це лише тимчасові флешбеки. Адже не так давно він потрапив на реабілітацію.
«Ми тут, в реабілітаційному центрі, отримуємо і психологічну, і медичну допомогу — все це є. Позитивно дивлюсь у майбутнє. Попереду складний, але цікавий шлях. Головне, що у мене є моя свобода, моя країна і моя нація».
Наразі, ділиться Олександр, він вже отримує пропозиції щодо майбутньої роботи.
«Розглядаю можливість залишитися у війську, але в соціально-психологічному супроводі. Одне точно можу сказати: я залишаюся в Україні».
Перші кроки у військовій справі
В перший день повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року Олександр, який записався в Тероборону ще до війни, отримав наказ з’явитися в штаб у Маріуполі. До цього він проходив мінімальні навчання, але рішення захищати місто було свідомим.
«Я відчував, що війна наближається. Ми постійно варилися в новинах, і вони були тривожні. Тож коли на роботі, в редакції 0629, ми обговорювали, хто і як буде діяти, раптом Росія почне повномасштабний наступ, я точно знав що буду робити — піду захищати країну».
Перші дні служби були хаотичними. Олександр охороняв військовий шпиталь, де лікарі невпинно оперували поранених. Спочатку лише військових. А коли обстріли міста ставали все частішими, до шпиталю стали привозити і приносити поранених цивільних.
Олександр під час оборони Маріуполя
«Пам’ятаю першу людину, якій я надавав допомогу. Це був літній чоловік. У нього була поранена нога. Треба було підтягнути турнікет, накласти шину. Я спитав, чи пам’ятає він час, коли йому поставили турнікет. Він був переляканий. Коли почув, що я місцевий, маріупольський, трохи заспокоївся. Я надав йому першу допомогу — перший раз в житті, і подумав, що не дарма вчився і щось таки вмію».
Допомогу захисникам та маріупольцям у цьому шпиталі надавали до 9 березня — допоки російська армія не обстріляла заклад з літаків. Тоді перша авіабомба впала зовсім поруч — на дах плавбасейну «Нептун», куди тільки-но завезли гуманітарну допомогу. Друга авіабомба влучила безпосередньо у шпиталь.
«В госпіталі бомба впала на те крило, де знаходився операційний блок. В той момент там нікого не було – пощастило, ніхто не загинув. Але були поранені. Бомба впала буквально в 50 метрах від мене, але я вцілів, і це — справжнє диво, якому немає пояснень», — розповів Олександр й додав, що того ж дня керівництво шпиталю вирішило перевозити поранених на територію комбінату імені Ілліча. Самі ж бійці Тероборони залишили зруйнований росіянами медзаклад останніми.
Маріуполь у вогні: щоденні виклики
Наприкінці березня 2022 року російська армія швидко перетворила Маріуполь на руїни. Олександр перебував у Кальміуському районі, займаючи позицію в старій «хрущовці». Обшарпані стіни, радянські меблі. Але там же був склад нової побутової техніки та їжі — все це було мародерськими «скарбами». Командир забороняв брати продукти, але від голоду Сашко схопив шматок сиру. Однією рукою він тримав автомат і периметр проспекту Металургів, а іншою — сир, який ковтав поспіхом.
Те, що відбувалося навколо, ділиться Олександр, нагадувало американський бойовик, в якому він був одним з персонажів. Проте то була сувора реальність: зі зброєю, руйнаціями та втратами.
Кільце навколо Маріуполя стискалося все щильніше. Хоча в той час ходили чутки, що якась бригада йде у місто на прорив і треба трохи почекати, в реальності ситуація ставала дедалі складнішою. Триматися допомагав лише чорний гумор.
«Ми жартували, що в оточенні класно воювати, тому що не треба паритися, в який бік стріляти, куди не стрельнеш — у ворога влучиш».
Мрія з цивільного життя, яка здійснилася на війні
Спочатку ТрОшників не залучали до бойових завдань. Через відсутність військового досвіду їх ставили на охорону, вони допомагали медикам, переносили поранених. Проте з часом стало зрозуміло, що людей не вистачає для всіх необхідних завдань. І ось одного дня командир звернувся до них з пропозицією: хто хоче — може виходити на бойові позиції.
«Ми з Олександром Глущенком, моїм побратимом, визвалися. Хотілося щось робити, а не просто стояти в охороні і чекати. Страх? Звичайно було страшно. Але це такий адреналін, коли ти повертаєшся із завдання і розумієш — вижив! Зміг! Вцілів! Цей адреналін — реально, діє як наркотик».
Одного разу Олександра направили в командний пункт, що знаходився в будівлі колишнього Промінвестбанку.
«Це був величезний «палац» з червоної цегли, який вже багато років стояв покинутий. Я журналістом намагався потрапити всередину і зробити репортаж, як виглядає така величезна і помпезна «заброшка», але мені це не вдавалося. І треба ж таке — війна, і ось я на позиції всередині будівлі».
Оточення і спроби прориву
До квітня Маріупольський гарнізон, який знаходився на території заводу імені Ілліча, опинився в подвійному кільці. Після здачі 510 батальйону морської піхоти ворогу, фланги стали відкритими, і армія рф посилила атаки.
Командування шукало способи, як вирватися з оточення. Було два варіанти: прориватися на «Азовсталь» або спробувати пробитися через Запорізьку трасу. Тоді обрали другий варіант.
«В цій спробі я брав участь. Але нам не вдалося прорватися. Транспорту, який міг би нас підхопити після прориву, не було, і ми відступили на попередні позиції»
Через кілька днів вирішили повторити спробу — рухатися тим самим маршрутом. Проте росіяни вже були готові, і друга спроба прориву виявилася ще більш трагічною.
«Друга спроба прорватися скрізь оточення видалася ще більш невдалою – ми втратили біля 700 людей в одній атаці».
12 квітня командування оголосило, що оборонці повинні скласти зброю. Олександр, як і всі, не міг вплинути на це рішення — йому особисто віддав наказ командир Макаров.
«Нам сказали, зброю не псувати, мовляв, це бісить росіян. Але я все ж таки витяг обойму з автомата і викинув».
Полон: виживання у російських тюрмах
Виходячи з укриття, Сашко і його побратими очікували зустріти лише ненависть від тих, хто прийшов їх вбивати. Проте все виявилось не так однозначно. Деякі росіяни справді кидали образи, а інші, навпаки, висловлювали здивування і навіть захоплення.
Олександр з побратимами виходить у ворожих полон
«Росіяни, мабуть, думали, що тут б'ються тільки спецназівці, а коли побачили, що їм протистоять колишні металурги, журналісти, вчителі, то сильно здивувались».
Після цього їх відправили до Оленівки. Там забрали всі цінні речі, навіть обручки з пальців познімали. У Сашка знайшли ліки, які він носив від застуди, і за це його жорстоко побили.
У Оленівці він пробув недовго, після чого почалися безкінечні етапи: Камишин, Таганрог, знову Оленівка і Кіровське. У кожному з цих місць на полонених чекали обшуки, допити та знущання. Олександр розповідає, як у камері, розрахованій на двох, було 22 людини. Всі сиділи впритул, полоненим українським оборонцям навіть прилягти не дозволяли. Через такі умови у нього піднялася висока температура, а відсутність лікування призвела до галюцинацій. Проте до лікаря він, як і багато хто з полонених, не звертався — розуміли, що від цього буде лише гірше.
«Ми намагалися не провокувати тюремщиків. Вони завжди знаходили привід для того, щоб нас побити».
Особливо важкими були банні дні, коли відбувалися побиття і катування струмом. Для росіян це була розвага.
«Розливали мило на підлогу і змушували голих чоловіків на слизькій підлозі присідати. Якщо падаєш — тебе б’ють».
Додатково, їх змушували вивчати російські пісні і гімн. Ті, хто не міг запам'ятати тексти, зазнавали ще більших катувань та знущань.
Допити теж були частими. Олександра викликали на них 27 разів. Проте рятувало те, що росіяни не були обізнаними, хто такі бійці Тероборони. Вони вважали, що то лише гурток з цивільних, які нічому не навчені.
«Проте були і розумні серед русні. Дехто розумів, що якщо звичайні люди мирних професій беруться за зброю, то саме такі і є ідейними ворогами. І з такими слідчими на допитах бувало дуже важко. На щастя, розумних серед вертухаїв було небагато».
Останній етап Олександра був у Кіровському на Донеччині. Там, каже, умови були м’якшими, хоча харчування залишалося поганим. Згодом їх перестали викликати на допити, перестали змушувати співати російський гімн — і це було для них полегшенням.
«Я отримав змогу читати книги. З другом почали підтягувати англійську. Правда, у нас не було ані ручок, ані паперу, але ми вчили усно».
І це, каже Олександр, дуже допомогло йому зараз, після звільнення — коли спілкувався з американським журналістом.
Свої в Telegram 
