Я хотів побачити дітей. Історія бійця Сергія Тимошука, який 22 дні пробув в оточенні під Покровськом
40-річний Сергій Тимошук родом з Київщини. Він — батько двох дітей. Еколог за освітою та логіст за професією, опинився на передовій у складі 2-го механізованого батальйону 32-ї окремої механізованої бригади. У своєму першому бойовому завданні він разом із побратимами знищив 40 ворогів, провівши 22 дні на позиції в покинутій хаті біля Покровська. Про те, через що довелося пройти за ці дні, Сергій розповів для hromadske.
З цивільного життя до війська
Сергій не каже, що мріяв про фронт, але для себе вирішив: якщо отримає повістку — піде. Й у травні 2024 року його мобілізували.
Після навчання потрапив до зенітної ракетної бригади, де три місяці захищав небо столиці. У листопаді його перевели до піхотних підрозділів сухопутних військ, і так він опинився у 32-й бригаді.
Сергій з побратимами
“Зі мною в роті опинилися ще дві людини, з якими я раніше служив. Доєдналися хлопці й з інших тилових частин. Місяць ми тренувалися на полігоні, пройшли бойове злагодження, яке пізніше врятувало нам усім життя: ми добре вивчили, хто на що здатний. Я, наприклад, гарно орієнтуюся на місцевості, хтось влучно стріляє”, — згадує Сергій.
Побут на позиціях
7 грудня 2024 року Сергій із побратимами вийшли на позицію в селі за кілька кілометрів від Покровська. Місцеві вже евакуювалися, і бійці мали засісти в покинутій хаті, яка стала їхнім спостережним пунктом.
“Ми знали, що будемо там тижнів зо два, тому добре підготувалися. Узяли на шістьох 40 сухпайків, це десь 80 кілограмів, кожен по упаковці води, у рюкзаки наклали “снікерсів”, сухих ковбасок. А ще зброя, бронік, магазини з набоями. Це все треба донести”, — розповідає Сергій.
Взяти з собою всю провізію бійці не могли — розуміли, що можуть зіткнутися з противником. Тому залишили все неподалік. А ось повернутися по харчі вже не вийшло. Днів через три вони зникли.
Сергій несе службу з 2024 року
“Добре, що в будинку знайшлися запасені господарями пляшки з водою. Якихось компотів консервованих у будинку не було, а шукати погріб — занадто небезпечно. Їжі там не виявилося, окрім мішка з цибулею, яку ми не чіпали. Харчі нам скидали з дронів: консерви, ковбасу, хліб. Плюс доставляли сухе пальне і балончики газові — пальники ми брали з собою. Тож розігріти їжу, зробити чай/каву було чим. Я перший тиждень узагалі харчувався одним "снікерсом" на день, від стресу не хотілося нічого”.
Хата була обрана не випадково. З її вікон проглядалися дві вулиці, стадіон і перехрестя, що дозволяло контролювати місцевість.
“Якщо противник далеко — повідомляли про нього, тоді по них працювали артилерією та мінометами. Якщо близько — можна ліквідовувати, що ми й робили”, — пояснює Сергій.
Через кілька днів до них доєдналися троє побратимів з іншої групи, які не змогли зайняти свою позицію. Один із них був поранений у ногу, у іншого — кульове поранення в коліно. Поранених бійців довелося лікувати на місці, адже евакуювати їх було неможливо через контроль ворога над територією.
“Дрон, яким щодня нам передавали воду та їжу, скидав також і ліки: антибіотики, знеболювальні. Але людина з турнікетом без шкоди для кінцівки може перебувати дві години. Цей боєць пролежав з турнікетом два тижні”.
22 дні на позиціях: бої, втрати та знищення хати
Сергій зізнається, на бойовому завданні йому було дуже страшно: і від нескінченних обстрілів, і від невідомості — чи зможуть вийти з позиції.
“Перший тиждень паніка наростала з кожним днем. А потім з'явилося таке відчуття, що вона не допоможе. Сказав собі: якщо ти, Сергію, хочеш вийти звідси живим (а я хотів побачити дітей, вони малі — 5 і 11 років), то потрібно зібратися, нікуди не бігти, не ховатися, а тримати свою позицію, виконувати свою роботу, щонайдовше протриматись і надіятися, що командування все-таки організує заміну, відхід. А поки можеш — треба битися”.
Сергій каже, декілька днів ворожа армія не знала, що вони знаходяться у хаті.
“І наївно подумалося, що якось перебудемо. А потім їх ставало все більше й більше. Вони дізналися про нас і дедалі частіше намагалися знищити”.
Попри це українські захисники швидко адаптувалися до тактики ворога, визначивши їхній розпорядок дій.
“На світанку обстрілюють, о сьомій ранку активно переміщаються селом, з восьмої до десятої працюють мінометом. Потім години до другої дня намагалися нас штурмувати”.
Після штурмів ворог продовжував обстрілювати позиції, використовуючи великокаліберну зброю.
“Тоді знову штурмували. Затихало все це десь о п'ятій вечора”.
Вночі бійці — хто відпочивав, хто чергував.
“Дві години спиш, дві на посту. Вночі спостереження велося, по суті, на слух. Навколо на землі багато уламків із шиферу. Чуєш, що хтось іде, повідомляєш, прилітає дрон, розвідує”.
Коли вибух пошкодив вхідні двері та частину стіни, захисники швидко знайшли рішення — мішками забарикадували коридор. Так вони намагалися вберегтися від стрілецької зброї, гранат, уламків.
Захисники також вдосконалили свою позицію, використовуючи захоплену ворожу амуніцію.
“Уночі виходили до мертвих противників, яких ми зачистили, забирали в них зброю, павербанки і броню. Її клали на ті ж мішки для кращого захисту".
За 22 дні на позиції бійці знищили близько 40 ворогів.
“Когось додатково знищили за нашою наводкою дронами. Там багато тіл валялося. Я старався в обличчя не заглядати. На війні не думаєш: людина — не людина. Ця погань пре на тебе, хоче вбити, і ти без вагань натискаєш на курок”, — зізнається Сергій.
25 грудня, на Різдво, двоє поранених у ноги побратимів померли. Їх не стало з різницею у пів години.
“Ми їх винесли у прибудову. А наступного дня кацапи підпалили нам хату від сусідів через стіну: кинули ганчірку, просякнуту займистою речовиною. Вогонь перекинувся по стелі до нас. Довелося швидко залишати цю обладнану, якось захищену будівлю. І якби побратими були живі, ми би, звісно, їх не кинули, совість не дозволила б. Тягли б на собі. А росіянам тільки й треба, щоб ми повільно рухалися. Поклали б усіх”.
29 грудня бійців нарешті евакуювали. На позиції їх замінила інша група.
Свої в Telegram 
