Дорога до мрії попри страх та небезпеку. Як 18-річна дівчина втекла з окупованої Макіївки
про непростий шлях до свободи та віру в себе, вона розповіла Суспільному.
«Я навіть не розуміла, що ми не живемо, а виживаємо»
«Знаєте, Макіївка — це поруч із Донецьком, вони майже поряд знаходяться. Я навіть не розуміла, що ми живемо в окупації. Просто нічого не працювало, нічого не будувалося... Я думала, що це нормально, що так у всіх», — розповідає дівчина.
Її навчання у школі також змінила окупація. З сьомого класу українська мова зникла з розкладу, а все навчання перевели на російську. Проте вона не хотіла втрачати зв'язок з Україною.
«У 10-му класі я вже навчалася у двох школах. Про це батьки не знали. Я дистанційно закінчувала 10-й і 11-й клас у російській школі там, де я навчалася, і паралельно — дистанційно в слов'янській українській школі», — пояснює вона.
Таємне навчання і страх викриття
Батьки дівчини підтримували проросійську сторону, що призводило до постійних конфліктів у родині.
«У нас було багато сварок через це, тому що вони казали: "Що ти робиш? Це вбивці!" Мені було неприємно це слухати. Я вирішила, що просто буду сама все це робити. Так і вступила сама в українську школу і вчилася», — ділиться вона.
Страх бути викритою переслідував її постійно.
«Я дуже хвилювалася, що вони дізнаються. Я не могла нікому розповідати, тому що скажеш комусь — він скаже іншому, а потім на тебе заяву напишуть, і все — ти вже 100% нікуди не виїдеш».
Безправ'я під російським прапором
Життя в окупації для неї асоціюється з відсутністю законів і постійним страхом.
Дівчина розповідає свою історію журналістці
«Виходиш на вулицю — на кожному кроці прапори Росії, військових дуже багато. У них немає закону. У нас в Донецьку пробки не через затори, а через аварії. Військовий врізався, хтось загинув, хтось постраждав — вони просто вийшли з машини й пішли. Для них немає закону взагалі. Можуть просто до дівчини підійти, почати до неї чіплятися, і ти нічого не зробиш — їх не посадять», — з гіркотою описує дівчина реалії життя на окупованій території.
«Вирішила для себе, що 100% їду в Україну»
Ще з 2022 року дівчина прийняла рішення: «Я вирішила для себе, що 100% їду в Україну, як тільки мені виповниться 18 років».
Спочатку вона не знала про волонтерів, які допомагають людям виїжджати з окупованих територій, і планувала все робити самостійно. Почала збирати гроші на переїзд, дізнаватися про перевізників та ціни.
«Я хвилювалася, що в мене заберуть паспорт, і я просто не зможу виїхати. Тому що це не підтримують... У мене було багато спроб отримати підтримку від рідних, від друзів, але я просто не могла нікому розповідати», — згадує вона.
Приблизно за півроку до запланованого від'їзду дівчина зв'язалася з волонтерами, і процес підготовки став легшим. «Я їм написала за півроку до дня народження, а вони казали: "За тиждень напиши ще раз, і будемо вирішувати, коли поїдеш"».
«Батьки думали, що я поїхала з подругами в Таганрог»
5 березня цього року дівчині виповнилося 18 років.
«Батьки думали, що я поїду з подругами в Таганрог, — це в Росії. Вони казали: "Ну добре". Сьомого я виїхала до Мінська спочатку, щоб зробити там документи, білоруський паспорт, щоб потім виїхати в Україну», — розповідає вона.
Найстрашнішим моментом став несподіваний дзвінок від батьків, коли вона вже була в Білорусі.
«Я злякалася, тому що в мене російська сім-карта в телефоні. Я подумала: якщо вони дізнаються, що я ще не в Україні, то вони... З Росії до Білорусі — це хвилина, і все».
Дівчина обманула батьків, сказавши, що вже в Києві. «Вони кажуть: "Ну ти там повертайся, що ти там робиш в Україні? Така бомбардування! Їдь в Росію, ми тобі там допоможемо, їдь до Москви". Я кажу: "Я не хочу в Москву, навіщо мені?" Я ж вчилася в двох школах, працювала стільки часу для того, щоб на півдорозі потім просто повернутися назад в окупацію, а потім в Москву, яку я ненавиджу... Це було нелогічно».
«Я просто плакала, тому що не вірила»
Коли дівчина нарешті перетнула український кордон, її переповнювали емоції.
Найбільша мрія - повернутися на вільну територію
«Коли я переходила кордон, я просто плакала. Я побачила людей із ЗСУ, які мені допомагали валізи нести. Я плакала, тому що не вірила... Я побачила нарешті за стільки років український прапор, я бачу українців, які розмовляють українською мовою. Потім нас забрали з кордону, повезли до Ковеля на автобусі. Я просто сказала водієві, що це моя мрія. У мене усмішка до вух, я йому кажу: "Це моя мрія!" Я плакала, і було перше відчуття, ніби я сплю», — із хвилюванням згадує дівчина.
Нове життя і плани на майбутнє
Зараз дівчина чекає на оформлення українських документів і мріє вступити до Київського університету архітектури та будівництва.
«Я надіюся, що мені швидше зроблять документи, паспорт. І надіюся, що я зможу в цьому році вступити до КНУБА — це в Києві університет архітектури та будівництва. Я в Макіївці вчилася на архітектора, перший курс пройшла. І далі хочу вивчитися, потім після війни або під час війни працювати. У мене мрія — зробити паспорт і довести всім, що я громадянка України. А потім вступити до університету, стати незалежною людиною від батьків, вже жити самостійно», — з надією в голосі говорить дівчина, яка пройшла непростий шлях до свободи.
Історія цієї сміливої дівчини — нагадування про тисячі людей, які залишаються на окупованих територіях і мріють про повернення додому, в Україну.
Свої в Telegram 
