Окупанти почали мене шукати по фото, треба було тікати. Історія Андрія Кожушини з Маріуполя
Війна у рідному місті
Андрій народився і прожив усе життя в Маріуполі. Каже, любив безмежно місто, яке за останні п'ять років буквально розквітло, заграло новими барвами.
Андрій Кожушина
"24 лютого я прокинувся, як не дивно, не від вибухів, а звичайно. Зайшов у Телеграм — а там повідомлення від одногрупників про початок війни. Я сприйняв це без особливого шоку — останні тижні тільки про це й говорили. 22 лютого, коли Росія "приєднала" ДНР і ЛНР, біля драмтеатру відбувався протест. Я був там зі своїм другом.
Я жив у Кальміуському районі, майже на околицях міста. Досвід 2014 року показав, що від бомби не сховаєшся — вона все одно дістане тебе, тому не було сенсу ховатися. Моя хрещена на той час була у Запоріжжі і не змогла повернутися до Маріуполя, бо потяги вже не ходили. Ми поїхали до неї додому, тут, у Маріуполі, щоб допомогти доглядати за її матір'ю, якій було понад 70 років.
Маріуполь, червень 2021 року
Маріуполь, травень 2022 року
З самого початку я хотів виїхати і казав про це батькам, але вони відмовлялися. Говорили: "Це наш дім, ми його не покинемо". Я їх розумію — вони все життя прожили в Маріуполі, все життя його будували", — розповідає Андрій.
Під пресом пропаганди
Окупаційна влада з перших днів "звільнення" почала впроваджувати свою пропаганду в Маріуполі.
"8 квітня 2022 року я побачив перший пересувний телевізор, який транслював російську пропаганду. І це було лише 8 квітня — ще навіть двох місяців не минуло! Бойові дії ще тривали на "Азовсталі" та заводі Ілліча, місто все ще бомбардували, але пропаганда вже запрацювала.
Десь 21-23 травня я побачив перші спроби відновлення Маріуполя — запустили перший громадський транспорт. Це були наші маріупольські автобуси, які просто знову вивели на маршрути. При цьому ні світла, ні води, ні тепла, навіть стабільного зв'язку не було. Досі немає в центрі міста, щоб ви розуміли. Іноді з'являється 3G або 4G, але здебільшого зв'язку немає взагалі", — ділиться спогадами Андрій.
Хлопець розповідає, що світло у нього вдома з'явилося після того, як він вже виїхав з міста — тобто через рік і два місяці після захоплення міста. Вода з'явилася приблизно в червні 2022 року, майже через місяць після повного захоплення, але технічна, і , Андрій каже, що пити її досі не можна.
Таємний спротив
Залишаючись в окупації, Андрій не міг з нею миритися, не міг миритися з тим, що у нього відібрали його рідне, українське місто. Тому вирішив партизанити.
"У спільноту "Маріуполь Спротив" я вступив не відразу. Шукав контакти ще з квітня — десь після 23-ї вечора, тримаючи телефон на підвіконні, коли іноді з'являвся 3G і можна було щось завантажити. Я написав адміністратору приблизно о десятій вечора, запитав, яка робота потрібна, що можна робити, що наразі в пріоритеті. Він мені все детально описав.
Маріуполь, березень 2023 року
Звісно, намагався не "світитися", але не все залежало від мене. Для "Маріуполь Спротиву" я збирав інформацію про життя в місті — наприклад, знімав відео з пошти, які там черги, ціни на все: від продуктів до комунальних послуг і мобільного зв'язку. Також відвідував Пенсійний фонд, адміністрацію міста.
Я розумів, що це небезпечно, що комусь це може не сподобатися, але мені було байдуже. Я робив те, що вважав за потрібне для своєї країни. Я не кликав окупантів сюди, і щоб чинити опір, потрібно було щось робити", — розповідає Андрій.
Окупанти знищили українські книжки і завезли "нову історію"
Андрій каже, у Маріуполі постраждали бібліотеки. Книги там стояли просто неба, попри дощ.
"Вони викидали передусім українські книжки, а натомість завезли свої — "Історія Росії", "Новітня історія Росії". У цих підручниках вже було написано, що Донецька, Херсонська, Запорізька та Харківська області "звільнені".
Я зробив цю фотографію у 2022 році біля свого університету. На ній — книжки, які окупаційна влада викинула просто на вулицю. Вони валялися коридорами, вікна вже були забиті дошками — їх забили приблизно за тиждень до того, як я зробив знімок. У нашому університеті була величезна бібліотека, і окупанти знищили щонайменше 70% її фонду", — каже хлопець.
Українські книжки, які виносили окупанти
До повномасштабної війни Андрій навчався у Приазовському державному технічному університеті. Він релокувався до Дніпра, та це не завадило окупантам відкрити його в окупованому Маріуполі. Хлопець каже, з приблизно пів тисячі викладачів там залишилися працювати 10%.
"У червні мені запропонували повернутися до навчання, відновитися в університеті. Я не хотів цього робити, але отримав завдання від "Маріуполь Спротиву" все ж піти повчитися два-три місяці, зібрати інформацію про викладачів, документи з підписами та печатками. Я це робив", — каже Андрій.
З окупації довелося їхати, бо міг сісти у в'язницю як терорист
Життя в окупації небезпечне, а коли чиниш супротив, то й поготів. Андрій змушений був тікати звідти.
"Виїхав я не за власним бажанням — стало небезпечно, я це відчував. Момент, коли стало по-справжньому страшно, настав, коли я пішов за хлібом до магазину і побачив, як до крамниці заходить чи то військовий, чи то поліцейський, показує мою фотографію касиру і питає, чи бачили вони цю людину. Я побачив це і через чорний вхід пішов без хліба додому.
Мене внесли до "чорного списку" Маріуполя — так званого "Black Маріуполь". Мене могли щонайменше затримати на 15 діб, а максимум — перевезти до Донецька або Ростова і судити там як терориста та екстреміста. За це могли дати від 8 до 15 років.
Виїжджав я через Таганрог, Ростов, тобто через Росію, Білорусь і в Україну — за допомогою волонтерів з Росії, як би дивно це не звучало. Відразу хотів до Дніпра, бо тут мій університет, тут люди, яких я знаю", — розповідає Андрій.
Живу з надією на повернення
У Дніпрі Андрій продовжує вчитися — на двох факультетах релокованого Приазовського державного технічного університету, очолює студентський сенат, працює у приймальній комісії.
"Зараз я навчаюся на третьому і п'ятому курсах, працюю секретарем приймальної комісії нашого ж університету і секретарем навчально-наукового інституту сучасних технологій. Щодо Маріуполя можу сказати одне: ми обов'язково туди повернемося, і наш університет також повернеться, рано чи пізно. І ми відновимо нашу роботу там", — говорить Андрій.
Свої в Telegram 
