Три тату на знак нашого кохання. Історія “Костиля”, який любив зброю, мотоцикли і дружину Мариську
Дружина Костянтина розповіла для Свої історію свого воїна. Марина Фурсова в пам’ять про коханого чоловіка зробила три татуювання. Вдома у неї є особливе місце, де вона зберігає всі речі, пов’язані з Костянтином. Тут вручну розписана побратимом футболка, спільна світлина з гільзами в епоксідній смолі, браслет “Міцніші за сталь”, його нагороди, шеврони, прапори, ножі і сокира, які він так за життя любив. Біля фотографій “Костиля” 24/7 горить свічка.
“Кажуть, вогонь дає душам силу. Іноді робимо йому підношення, як Богу. Думаю, що Костя задоволений. Всі його речі в кімнаті так і лежать на своїх місцях, нібито ще трохи і він повернеться додому…”
Годинникар і рокер, який любив класичну музику
Костянтин Фурсов народився і виріс у Полтаві. У сьомому класі керівництво школи змусило батьків забрати сина нібито за погану поведінку. Але справа в тому, що він не був “неслухняним”.
Марина
"Він просто не міг терпіти приниження, булінгу і всякого подібного методично-виховного лайна совєцької школи. Він був собою і відстоював право бути таким, як є. Додати до цього підлітковий вік — андеграунд, рок, довге волосся, протест... Як Костя казав: носив патли, коли за це могли дати по голові. Загалом мав дуже правильні погляди на це життя, дуже добрий, справедливий, за що теж часто отримував”.
Навчався в музичній школі в класі духових інструментів. Дуже любив класичну музику і просив дружину, аби в їхньому домі вона майже постійно грала. Цю любов йому змалечка прищепила мама — ставила пластинки і сама грала на фортепіано для дітей. В батьківському будинку досі лежать у кейсі тромбон і губна гармошка Костянтина.
“Аби ви зрозуміли, яким він був, розкажу декілька історій. У дитинстві Костя не міг пройти повз, коли бачив, як просять милостиню, завжди просив маму поділитися копійкою. Кидався у воду, щоб врятувати тварину. На “Азовсталі” ділився останнім, побратими пам'ятають Костю добрим, чуйним та оптимістом”.
"Костиль" захищав Україну з 2014 року
А ще Костянтин був дуже харизматичним, з класним почуттям гумору.
"Якось йшов з другом по вулиці, а в нього довге волосся, борода і тунель у вусі, підходить до нього якийсь дядько, що прийняв його за попа, і просить благословення, а потім питає, чому в батюшки тунель у вусі. На що Костя видає: “Путі Господні нє ісповєдімі, дітя моє”. Якось поїхав автостопом подорожувати, не сказав рідним, а мобільних телефонів ще не було, то батьки подали його у всеукраїнський розшук".
Костянтин за фахом годинникар. Згодом став приватним підприємцем у ремонтно-будівельній сфері. Це був сімейний бізнес, і Костянтин насправді любив те, чим займався. У вільний від роботи час вів активне громадське життя: ходив на мітинги, відстоював збереження культурної спадщини в Полтаві тощо. Був членом громадського формування з охорони громадського порядку та державного кордону України “Козацька дружина” у 2005-2015 роках, з однодумцями займався виявленням корупції, патрулював місто, допомагав поліції слідкувати за порядком під час масових заходів.
Назвав снайперську гвинтівку на честь коханої
Марина і Костянтин познайомились влітку 2014 року в одній з соцмереж до його відправки в навчальний центр. “Доброго вечора, пані! Не хочете познайомитись, поспілкуватись?” — це повідомлення змінило їхнє життя назавжди. Закохані називали це “не випадкова випадковість” і щоразу дивувались, яке ж насправді диво їхня зустріч.
“Він якось одразу став рідним. Це лякало, але тягло одне до одного з неймовірною силою. Якось Костя написав, що назвав свою СГД “Мариська” (снайперська гвинтівка Драгунова), я відповіла, що чекатиму його, раз така справа. Він був ошелешений і перепитав, чи дійсно я впевнена і розумію зміст сказаних мною слів. Я сказала, що так. І Костя у відповідь написав, що хоче обійняти мене. “Як стану Вашою дружиною, тоді й будете обіймати”, — сказала я тоді”.
Коли на фронт приїздили музиканти, Костянтин телефонував Марині і вони разом слухали концерти “Тінь Сонця” та “Вій”. А ще він взяв автограф у Сергія Василюка — фронтмен “Тінь Сонця” розписався на його перчатці. Це був перший подарунок для любої Мариськи, його вона ретельно береже. Також він вирізав з дерева мініатюру патрона, але посоромився віддати. Згодом Марина сама знайшла і забрала обіцяний подарунок.
Перчатка
“Наше перше побачення було в лісі, воно було казковим. Ми покохали одне одного з першого слова, погляду й дотику. У нас обох було таке відчуття, що ми давно знайомі, і нам так добре разом. Він соромився зайвий раз глянути чи потримати мене за руку. Вся моя кімната була в квітах. Костя писав мені вірші і романтичні листи, коли був на “нулі” і мав трохи часу відпочити в бліндажі. Він зачепив своєю ерудицією, харизмою, характером, життєвими цінностями і орієнтирами. Згодом сюди додались і зовнішність, і ставлення до мене. Коли Костя мене обіймав, я провалювалась у невагомість. Це такий неймовірний спокій і відчуття невагомості, польоту”.
Замість весілля — покупка мотоцикла
Костянтин Фурсов на війні з 2014 року, воював у секторі “М”. Марина навчалась у Полтаві без можливості переводу на заочну форму, тому від дня їхнього знайомства вони постійно були на відстані. Між закоханими завжди була війна. Лише час від часу, коли “Костиль” міг взяти кілька вихідних, дівчина їхала до нього на Донеччину. Спочатку це була Костянтинівка, потім Маріуполь.
Костянтин і Марина
“Ми любили винаймати квартиру на Металургів, 47. А востаннє були разом на Нахимова, 162. В принципі, нам було байдуже де, аби разом. Я так і жила на два міста: в Полтаві — навчання і батьки, в Маріуполі — Костя… Маріуполь — місто мого щастя. Я досі блукаю привидом по тих вулицях, біля моря, і не можу повірити в те, що сталося. Мене не покидає думка, що ось я куплю квиток, поїду, а там мене обов’язково зустріне мій Костя…”
Марина навідріз відмовилася від весілля з білою сукнею та банкетом. 20 вересня 2018 року вони таємно розписалися, а на відкладені гроші купили Марині новий мотоцикл. І потім ще жартували, мовляв, Костя втомився її катати другим номером.
“Не хочеш бути дружиною воїна — знайди хлібороба”
Костянтин Фурсов був дисциплінованим і відповідальним, наполегливим, терплячим. Таким, як має бути справжній, професійний снайпер-розвідник.
Служба була дуже важливою для Костянтина
“Звісно, я не знала, що таке бути дружиною військового. Мені весь час його бракувало поруч: і в радісні моменти, і в сумні, в свята, в поїздках — коли всі парами, а я сама. А його “вибач, що не поруч” уже стояло комом в горлянці. Так, Костя намагався бути настільки близько, наскільки можливо, і дуже турбувався, навіть на відстані. Але бути дружиною військового, та ще й для якого це справа честі, а не просто робота — дуже важко. Я злилася, засмучувалася, капризувала, просилася поближче, але чула “не хочеш бути дружиною воїна — знайди хлібороба” чи пояснення, що так, як є, краще нам обом і нашим стосункам. Що коли я приїжджаю до нього, цей час тільки для нас, ми проводимо його якісно, нас не обмежує і нам не набридає побут. Що якби я була весь час в Маріуполі чи Урзуфі, то ми б все одно бачилися лише вранці і ввечері, заморені. Він дотримувався думки, що хтось один з пари має піклуватися про будинок і затишок у сім’ї, а інший — забезпечувати”.
І Марина змирилась, прийняла його бачення сім’ї. Зрозуміла, що військо для її Костіка дуже важливе. Він любить свою зброю, він там щасливий.
Костянтин
“Я поважала його вибір, бажання самореалізуватися, та і зрештою: його щастя — моє щастя. Я можу лише підтримувати його бажання й починання так само віддано, як і він мої”.
Стік кров'ю у шпиталі, коли частина Маріупольського гарнізону вже вийшла у полон
Остання зустріч подружжя була в листопаді 2021 року, Костянтин взяв тиждень відпустки і приїхав додому. Займався мотоциклом, збирав свій кастом, готував його до нового сезону. Вони сиділи в гаражі, Мариська закохано дивилася, як Костя перебирає гаєчки, фарбує, натхненно планує...
“Перед вторгненням я дуже хотіла до нього поїхати. Давно не бачились, були свята, багато вихідних, але він мені заборонив. Я з ним тиждень після цього не розмовляла. А ввечері 23 лютого Костя написав, що виїжджає на бойові, щоб я не хвилювалася і нічого не казала батькам. Він до останнього матері розповідав історії, що він далеко від війни і взагалі все добре. Взагалі, як завжди. Якби тільки знала, я б його не слухала і поїхала попри всі заборони”.
До 2 березня “Костиль” ненадовго, але все ж кожного дня міг написати, що з ним все добре. Потім зв’язок обірвався. Виходив на 5 хвилин в інтернет з чужих телефонів раз на кілька днів. Далі повідомлення були вже не такі оптимістичні: що готують їжу на антисептику, пройшов землю, вогонь і воду, що не потягли фізично хоронити цивільних. Лише одного разу зателефонував у квітні на хвилину, сказав, що кохає, і все.
Листування
11 травня Марина отримала останнє повідомлення від коханого. “Костиль” написав, що був поранений, але не уточнив і попросив дружину не хвилюватися. Марина тоді ще пожартувала, мовляв, зроблять з нього кіборга, поставлять на ноги.
17 травня — день, коли не стало Костянтина Фурсова. Для всіх, хто знав “Костиля”, його загибель стала шоком. Це сталося несподівано для всіх.
“Я дізналася, що він отримав осколкове поранення в ногу ще 10 березня. Продовжував, попри поранення, воювати. Не відсижувався, не ховався, ділився останнім. А 17 несподівано відкрилася кровотеча. А коли кинулися щось робити, то було надто пізно. Мені сказали, що його осколок був близько до артерії, і тому не чіпали. Але Кості таки зробили операцію. Дякую хірургу Герасименку за його небайдужість і добре, справжнє лікарське серце”.
Ця світлина зберігається в особливому, пам'ятному місці у домі Марини
“У нас кохання, яке не змогли до кінця і сповна одне одному віддати…”
Тіло Костянтина Фурсова росіяни за обміном віддали 6 червня 2022 року. “Костиль” за життя просив його кремувати, а на прощанні, щоб звучав козацький марш. Марина виконала всі бажання коханого.
“Як написав один з побратимів: “Тепер твоє щастя — його заповіт”. Якби хто знав, скільки внутрішньої боротьби і сил вартувало подати фото і біографічну довідку для фотоекспозиції “Янголи Маріуполя”, книги “Очі Маріуполя” та ще деяких інших проєктів
Мама Костянтина Фурсова з особистими речами сина
Мені страшно боляче говорити вголос про нього в категорії “загинув”. Але і мовчати, і робити вигляд, що нічого не сталося, теж більше не можна. Є фігурка, футболка, татуювання на мені, картина, написана художницею, висаджена калина.
Фігурка Костиля зі скульптурного пластику. Автор Дмитро Чернобай з Маріуполя
Портрет художниці liberti_artist
Його друг на честь Кості назвав свого сина, був написаний вірш, що поклали на музику і зіграли духовим оркестром. Були проведені змагання з точної стрільби на його честь, буде меморіальна дошка на школі. Я займаюсь доброчинством на честь Кості, плануємо зі школою провести цікаві та корисні інтерактиви для дітей в його пам’ять. Бо його мужність і мудрість можна і треба ставити в приклад майбутнім поколінням.
Цей шлях не з легких, але і соромно за себе ніколи не буде. Для себе я ще не знайшла того способу, в якому повністю реалізувався б вислів “жити в пам’ять”. Людська пам’ять надто коротка, на неї не можна покладатись. Тому я не хочу ніяких перейменованих вулиць чи скверів. Не хочу втягувати його ім’я в ці речі. Це обов’язково має бути ідея, втілена моїми власними руками. Бо так вчив “Костиль”. В цьому світі залишаться лише мудрість та ідея”.
4 квітня 2022 року “Костиль” мав звільнитись після восьми років служби в армії. Переглянув свої пріоритети і писав коханій дружині, що дуже хоче додому, пожити для себе і сім’ї. Писав, що дуже шкодує про так багато часу, проведеного окремо. Марина раділа. Разом вони будували грандіозні плани. Костянтин так хотів додому, але все обірвалось.
Так Мариська святкувала річницю їхнього весілля
“У нас недобудований дім, дитина, яка не побачила цей світ, мотоцикли, що припали пилом, його не здобутий фах тренера і не відкритий спортзал. У нас кохання, яке не змогли до кінця і сповна одне одному віддати…”
Свої в Telegram 
