Якби не обмін, то 24 серпня мене б стратили. Святослав Паламар про полон, Маріуполь і сьогодення
Святослав Паламар, відомий під позивним «Калина», заступник командира першого корпусу Національної гвардії «Азов», вперше після повернення з російського полону дав велике інтерв'ю. Розмову на своєму YouTube-каналі опублікував журналіст Дмитро Гордон. Герой України розповів, що його та інших командирів «Азова» мали стратити 24 серпня 2022 року — у День незалежності України. Від смерті їх врятував лише обмін на Віктора Медведчука, який відбувся за кілька днів до запланованої страти.
Дитинство на Галичині
Коли Святослав Паламар розповідає про своє дитинство у Новому Роздолі на Львівщині, голос стає теплішим. Містечко біля сірчаного заводу, бабуся-вчителька початкових класів, дідусь — учитель біології та фізкультури. Дві бабусі — одна полька-католичка, інша греко-католичка — виховували хлопця в атмосфері галицької інтелігенції.
«Дитинство було чудове. Не в гаджетах, а на природі. Ігри в козаків-розбійників, солдатики. Влітку їздив до тітки в Карпати, де на річці Черемош разом з хлопцями ловив рибу руками. Черемушів багато було. Тітка Надя готувала в сметані — незабутні враження», — згадує «Калина».
Під час інтерв'ю
Дідусь ще за радянських часів був активістом «Просвіти», але тоді не хвалився цим. Можливо, боявся, що онук щось не те скаже в школі — часи були непевні. Батьки працювали в Німеччині, що дозволило хлопцю порівнювати радянську дійсність із західним життям.
Після школи Святослав вступив до торгово-економічного інституту у Львові, але після другого курсу прийняв принципове рішення.
«У мене виникло питання, чому я не служив в армії. Батько служив, всі мої родичі служили. Я вважав, що чоловік повинен служити», — пояснює свій вибір.
Взяв академічну відпустку, прослужив півтора роки, отримав звання сержанта. Українська армія тоді була в жахливому стані, але для Паламара це був принцип: «Нехай вона не буде чудовою, але строкова служба — обов'язок кожного чоловіка».
Від Майданів до війни
Революції кардинально вплинули на світогляд Паламара. Помаранчева революція запам'яталася романтикою — по дорозі до Києва люди виходили з помаранчевими прапорами, незнайомі люди пропонували переночувати. Революція Гідності була жорсткішою, але не менш важливою.
Коли Росія окупувала Крим, Паламар зрозумів — це лише початок.
«Я вважаю спецоперацію з окупації Криму вартою вивчення в контексті розуміння ворога. Це була крута спецоперація. Вони її виконали на п'ять, а ми — на двійку», — аналізує він.
Зібравши речі, поїхав до Києва і потрапив спочатку до батальйону «Крим», а згодом — до «Азова». Позивний «Калина» вибрав спонтанно: «Микола Крук питає про позивний. Асоціації: Канада — клен, Білорусь — береза, Німеччина — дуб. А з чим асоціюється Україна? З калиною».
Феномен «Азова»
Паламар говорить про «Азов», що це не просто військовий підрозділ — це явище.
«Азов — це щит України. Шеврон у формі щита невипадковий. Основна функція — захист держави», — пояснює він.
Особливу роль у трансформації відіграв Денис Прокопенко — «Редіс».
«Для мене Азов є певними періодами — до Прокопенка і після. Був період, коли класні, мотивовані хлопці в шортах не попадали в ціль на 100 метрів. Денис це змінив», — розповідає «Калина».
Маріуполь, вересень 2014 року
Прокопенко запровадив постійні полігони, курси, водолазну підготовку, безпарашутне десантування.
«Він трудоголік страшенний. Почалася освіта, фізо, снайперські курси. Плюс — купа боїв. Системні зміни показали, що Азова треба боятися».
Унікальною є корпоративна культура. У підрозділі всі звертаються один до одного «друг», незалежно від звання.
«Коли командиром був друг «Черкас» — молодший лейтенант, а командир танкового підрозділу друг «Шплінт» — полковник, слово "друже" нівелює ієрархію. Вона побудована на повазі, а не на званнях».
24 лютого
Коли вранці 24 лютого Путін оголосив «спецоперацію», азовці не спали — дивилися трансляцію. «Нарешті почалося. А скільки чекати?» — такою була перша реакція «Калини». Страху не було — була зосередженість і розуміння відповідальності.
«Ми весь час готувалися. Техніка була не на показ — все заводилося, все було готове. За тиждень до вторгнення проводили заняття для цивільних — розказували про першу допомогу, інженерну справу, укриття», — згадує він.
"Калина"
Але швидкість просування росіян до Маріуполя здивувала навіть досвідчених військових.
«Чому не зустріли належного опору? Нехай вище керівництво розбирається. Нехай будуть слідчі комісії», — говорить Паламар.
Маріуполь: місто, що помирало
1 березня «Азов» опинився в оперативному оточенні. Те, що почали робити росіяни з містом, не вкладалося в голові навіть досвідченого військового.
«Тотальне знищення як цивільних, так і військових. Тактика повторних обстрілів — спочатку бомбили, чекали, поки люди почнуть рятувати один одного, і знову обстрілювали», — описує «Калина» російську тактику терору.
На початку березня в Маріуполі не стало світла, води, газу, зв'язку. Залишалося близько півмільйона людей, які не встигли або не змогли евакуюватися.
«Коли біля "Обжори" оператор дав мобільний зв'язок, люди скупчилися подзвонити додому. Туди прилетіли касети. Загинуло багато людей».
Паламар згадує, як їздив по місту, фіксуючи злочини для майбутнього трибуналу: «В РАЦСі, де я розписувався з дружиною, через дорогу лежали мертві цивільні. Ми їх фільмували — це потрібно було показувати світу».
Жахи маріупольського моргу
Пріоритет для азовців під час боїв у Маріуполі був у тому, аби не кидати тіла загиблих побратимів на полі бою, щоб їх потім можна було поховати. Одним з таких місць, де були загиблі українські захисники, був центральний морг. Тому Святослав відправив туди бійців, щоб вони забрали тіла полеглих.
«Ми розуміли, що морг попаде під контроль росіян. Відправив туди офіцера з сержантом забрати наших хлопців», — розповідає «Калина».
Те, що побачив офіцер у морзі, не піддається опису.
«Він повернувся, я дивлюсь йому в очі, а він, скажемо так, глибоко вражений. Каже: "Друже «Калина», я тобі не можу передати, що там було. Свічу фонариком, ступаю на якісь м'які сходи, заходжу в приміщення — там все в мішках. Ходжу по трупах, завалено майже до середини кімнати. Починаю перебирати — малі діти, голови цивільних у тих мішках"».
Бійці забрали тіла і привезли на Азовсталь до рефрижератора, де зберігали загиблих побратимів. З часом діставатися територією Азовсталі до рефрижератора було не можливо через постійні обстріли, тому, розповідає Паламар, полеглих у боях за Маріуполь військових прикопували поруч. А з часом частину цього рефрижератора пошкодила російська бомба. Коли азовці виходили у полон, то російська сторона отримала карту з позначками поховань і просила передати тіла. Частину тіл передали українській стороні. Однак, як говорить Паламар, поки що є не поховані тіла.
Перехід на Азовсталь
Рішення про перехід на Азовсталь було продуманим.
«Ми розуміли, що цей індустріальний центр завдяки укриттям і підземеллю є місцем, де можна розмістити особовий склад та техніку. Важливо — там не було житлових кварталів», — пояснює логіку командування.
Підготовка почалася завчасно — звозили продукти, амуніцію, медикаменти. На заводі розмістилося близько 2500 військових різних підрозділів — не лише «Азов», але й морська піхота, поліція, територіальна оборона.
Разом з військовими на заводі перебували цивільні — працівники підприємства та мешканці з інших районів, які шукали укриття.
«Територія заводу здавалася безпечною завдяки бункерам. Коли росіяни знесли всі квартали в місті, це було найбезпечніше місце», — спростовує російську пропаганду про «живий щит».
15 квітня: день, який змінив все
Найтрагічнішим днем облоги став 15 квітня. Паламар детально згадує ту ніч: «Лягаю спати о 12-й. Пів години не можу заснути — щось не те. Встаю — моментально пропадає світло, білий дим, нічого не чую. По спині щось пролітає».
Росіяни скинули на «Бастіон» потужну авіабомбу. Наслідки були жахливими.
Він згадує, як рятував людей з-під завалів, як помирали побратими.
«Багато хто в сні помер миттєво. Але були випадки, коли дружина бачила, як помирає її чоловік прямо в бункері».
Особливо його вразила доля операторки Наталі Туляської: «Вона легенька, як пір'їнка. Я її майже однією рукою переніс з ліжка до поранених. Вона потім написала книжку про те, що пережила».
Нелюдські умови: виживання в пеклі
Умови на Азовсталі були нелюдськими.
«Пили технічну воду — спочатку була нормальна, потім закінчилася. Зливали з труб заводу, кип'ятили. Милися вологими серветками, інколи технічною водою в тазику, але це на початках. Ну, не в тазику, а набрати води у пляшку, бо мали економити», — розповідає Паламар.
Найжахливішим було в госпіталі: «Ампутації проводили без анестезії. Рани заживали без антибіотиків. Мурах кидали на частини шкіри, щоб з'їдали те, що псується».
"Калина" звертався на Великдень у 2022 до усіх, аби допомогли врятувати людей у Маріуполі
Медики сходили з розуму від побаченого.
«У них було два відра. В одному — ноги, руки, все, що ампутували. В другому — гранати. Практично кожен поранений тримав у руці гранату. Отак наші хлопці "хотіли здаватися"».
На період виходу з Азовсталі було близько 300 важкопоранених, які потребували термінової евакуації.
Найважчий обов'язок командира
Найтяжчим для Паламара як заступника командира була необхідність повідомляти родинам про загибель бійців.
«До 3-ї ночі обдзвонював батьків, родичів загиблих. Не побажаєш нікому такого. Кричали батьки, реагували по-різному. Хтось не вірив, хтось плакав, хтось дякував за те, що сказали правду».
Він також займався нагородженням особового складу. Після трагедії 8 травня, коли росіяни скинули трьохтисячні авіабомби, довелося подавати список на нагородження більше ста загиблих посмертно.
«Офіцер пише мені: "Боже, раніше подавав 20-30 чоловік, а тут більше 100 посмертно"».
Дівчата з України згодом взяли цю функцію на себе: «Хочу висловити велику подяку — зняли з мене цей тягар. Це було морально дуже важко».
Думки про самогубство
Найдраматичнішим моментом стала думка про самогубство, коли стало зрозуміло, що доведеться виходити з Азовсталі.
Паламар звернувся до медиків з жахливим проханням.
«Попросив, чи є препарат, який зробить так, щоб я не виходив, а лишився там назавжди. Принесли мені, але я зловив себе на думці — це буде неправильно, коли я як один із командирів не вийду разом з усіма».
Від самогубства його утримала відповідальність перед підлеглими.
Переговори з ворогом: 16 пунктів домовленостей
Умови виходу обговорювалися з російським генерал-лейтенантом Алєксєєвим. Паламар детально пам'ятає всі 16 пунктів домовленостей: дотримання Женевських конвенцій, відсутність фізичного насилля, можливість взяти особисті речі, старлінки для зв'язку з родинами, медична допомога важкопораненим, евакуація тіл загиблих на підконтрольну Україні територію.
«Алєксєєв погодився на всі вимоги. Виконали вони їх? Ні. Тому відповідь на запитання, чи можна вірити росіянам — ні», — підсумовує Паламар.
Готуючись до найгіршого, офіцери поклали собі леза у взуття.
«У мене було два пріоритети: не наговорити на побратимів під тортурами і мати щось для останнього бою, якщо будуть такі умови», — пояснює цей крок.
Останній день Азовсталі
Паламар згадує останню розмову з російським офіцером, який супроводжував операцію.
«Він сказав: "Желаю вам солдатской удачи и надеюсь, что мы вместе ещё повоюем". Це був професійний військовий, це відчувалося».
Побиття під час виходу не було.
«Нас пересадили в бронеавтомобілі під охороною. Думаю, вони боялися, щоб нас хтось не перехватив з їхніх неконтрольованих формувань — там же воювали і ахматівці, і сомалійці, і ДНР».
Останній погляд на Маріуполь став шоком.
Оленівка
У Оленівці перші дні полону були відносно спокійними.
«Дали помитися, кусок мила, зубну щітку. Це перший раз за довгий час, коли я з'їв хліб. Круте відчуття — давно хліба не їв», — згадує Паламар.
Умови були жахливі — бараки, сотні людей, які спали на підлозі без матраців. Люди перелазили з барака в барак, щоб сходити в туалет. Допити проводилися щодня, але поки що без катувань.
Азовці стали місцевими зірками: «Коли стояли всі разом — я, Денис, «Шлега», «Тавр», «Гендальф» — всі збігалися дивитися на нас, як на когось незрозумілого. Охоронці нас боялися — таке скупчення азовців в одному місці».
Москва: пекло «Лєфортово»
А потім Святослава перевезли до Москви, це було жахливо.
«Наручники, автозак, летіли дуже довго. Єдиний раз у житті хотів, щоб літак розбився разом зі мною та всіма тими нелюдами», — згадує Паламар найжахливіший переліт у своєму житті.
В «Лєфортово» його помістили в одиночну камеру 4 на 2,5 метра.
«Постійне світло, вентилятор гудів безупинно. Зубним порошком робив мітки на стіні, щоб рахувати дні. Побачили — стерли, перевели в іншу камеру».
Найстрашнішою була мертва тиша.
«Стіни надзвичайно товсті. Кожен поворот ключа, кожен крок — все продумано століттями. На стіні червоне п'ятно, замальоване побілкою. Думав, що борщ розлився, але розумів — це кров».
Спроби вербування та психологічний тиск
Росіяни не залишали спроб завербувати командирів «Азова».
«Були впевнені, що будемо воювати разом з ними. Не знаю, звідки така впевненість. Розказували, що поляки вже пів України захопили, що суди там під ними», — розповідає Паламар.
Психологічний тиск був постійним: «На одному з допитів заходжу — сидять, точать ножі. "Резать тебя будем", кажуть. Але що з мене взяти? Я офіцер, у вас у полоні».
Найгірше було незнання: «Я не маю жодної інформації, не знаю, що взагалі відбувається у світі. Вони можуть розказувати що завгодно».
«Загинули всі азовці»
Найжахливішим моментом полону стало повідомлення про теракт в Оленівці.
«Приводять на допит у кінці липня, кажуть: в Оленівській колонії стався теракт, загинули ваші військовослужбовці. Питаю: азовці? Каже: так. Багато? Так, багато. Всі азовці», — згадує той момент.
Після цього його повністю ізолювали.
«Весь час до вересня просто закрили в камері. Ходив туди-сюда, співав. Особисто я не вірив, що азовці коли-небудь вийдуть з полону».
Він був упевнений у своїй долі.
«Бачив, як будують клітки в маріупольській філармонії для суду. Чув, що азовців будуть судити за законами ДНР, де передбачена смертна кара. Розумів — або засудять до 25-30 років і возитимуть у клітинах по Червоній площі, або засудять до страти».
Планована страта на День незалежності
Найстрашніша правда розкрилася після звільнення.
«Коли нас обміняли, перше, що ми запитали: чому ви нас витягнули? Якщо би цього не було, 24 серпня особисто мене, Дениса і ще кількох командирів мали стратити», — розповідає Паламар.
День незалежності України мав стати днем їхньої страти — символічна помста росіян.
«Тепер я розумію, чому ми вийшли. Іншого шансу у нас не було. Апетити до таких речей у росіян з'явилися після оленівського теракту — вони відчули смак крові полонених».
Обмін на Медведчука був єдиною можливістю врятуватися.
«На Медведчука ніхто не хотів обмінювати. Наші переговорники зробили так, що стало можливо. Медведчук був кумом Путіна, мав багато інформації. Путіну важливо було показати, що він своїх не кидає».
День обміну
Ніч на 21 вересня почалася як звичайно — мертва тиша камери.
«Замок відкривається, шуршать. Думаю — приїхали. Кілька варіантів у голові: кудись переводять або вздьорнуть», — згадує Паламар.
По радіо в автобусі почув про мобілізацію в Росії: «Путін оголошує якусь мобілізацію. Думаю — у них не все добре, є шанс. Якщо оголошують мобілізацію, значить Україна вистояла, ми тримаємося».
Обмін відбувався в аеропорту Туреччини.
День обміну - 21 вересня 2022 року
«Виходжу першим з літака — перший український військовий, інтернований на іншу землю. Бачу карету швидкої допомоги, наших офіцерів», — емоційно згадує той момент.
Зустріч з Медведчуком була короткою: «Сидить у кареті, здає кров. Ми подивилися один на одного. Хотів щось сказати, але тримав себе в руках — не зірвати обмін для хлопців».
Домашній арешт у Туреччині
Рік у Туреччині став періодом відновлення.
«Це не свобода — домашній арешт. Прогулянки в кінці тижня навколо об'єкта. Режимний об'єкт спецслужб, але ставилися як до гостей. Подяка Ердогану», — характеризує той період Паламар.
Найемоційнішим моментом став приїзд сімей у жовтні.
«Андрій Єрмак привіз родини, вручав ордени Героя України. Невже це не сон? Тонечка рада, Лук'янчик посміхається. Перший раз бачу, як Денис взагалі посміхається», — згадує зустріч.
Але від сімейного щастя довелося відмовитися заради побратимів.
«Ми прийняли рішення, що неправильно буде жити з сім'ями, поки наші хлопці в полоні. Чисто морально варто було поступити так».
Повернення
У липні 2023 року за ними прилетів президент Зеленський.
«Сиділи за столом, обідали. Цікаво з такою людиною. Він розпитувався, як ми, а ми — як в Україні», — згадує спілкування з главою держави.
Військово-лікарську комісію «пролетіли»: «Здоровий, здоровий, здоровий. Кажу лікарю: "Не чую після контузій". Відповідь: "Підписуйте, немає часу". На третій день уже були на полігоні».
Найболючішим було те, що не встиг на найважливішу подію: «Хотів попасти 1 вересня до сина на перший дзвоник. Денис сказав — на фронт. Не встиг».
Продовження боротьби
Сьогодні Паламар — заступник командира першого корпусу НГУ «Азов», до якого увійшли легендарні бригади.
«Червона Калина» воює на Покровському напрямку — дуже важкий напрямок. "Карада" та "Буревій" на Харківському. 12-та бригада "Азов" на Торецькому», — перелічує напрямки, де воюють його підлеглі.
У російському полоні досі перебувають майже 800 азовців.
«Це питання принципу для нас. Справа честі. Враховуючи обставини полону, час перебування там, стан здоров'я — вони мають бути в пріоритеті обміну», — говорить Паламар.
У нас немає іншої опції, ніж боротись
Про закінчення війни Паламар говорить без ілюзій.
«Перемогою буде зміна режиму в Росії або її розпад. Мир можливий лише тоді, коли Росії в такому форматі не буде. Може бути припинення вогню, якісь домовленості, але довготривалий мир — лише коли їх не стане».
Святослав Паламар продовжує служити
Українцям, які втомилися від війни, він говорить просто: «У нас немає іншої опції. Не воювати — це значить, що у вас заберуть все і ви будете ніким. Росіяни хочуть знищити всю Україну, всю державність».
Звертаючись російською до військових РФ, «Калина» пропонує: «У вас є вибір не виконувати злочинні накази. Нам потрібні полонені для обмінного фонду. Ми доводили не раз, що годуємо, одягаємо полонених. Плен або розстріл? Плен. Ми не ви».
Свої в Telegram 
