Я втратила у Маріуполі все. Мрію, аби над ним знову замайорів український прапор
Місто на порозі європейського майбутнього
Маріуполь перед повномасштабним вторгненням був зовсім іншим — місто стрімко перетворювалося із сірого радянського промислового центру на сучасний європейський мегаполіс. За п'ять років до окупації тут з'явилися нові парки, креативні простори та амбітні екологічні проекти.
«Місто дуже швидко змінювалося завдяки зусиллям місцевої влади та громадських організацій, які були підсилені переселенцями з Донецька, — згадує Анна Мурликіна. — Спільними зусиллями вдавалося акумулювати значні суми європейської фінансової допомоги. Це забезпечило величезний ресурс для інтенсивних змін».
Анна Мурликіна, редакторка сайту Маріуполя 0629.ua
Одним із найамбітніших проєктів стала програма «Чиста вода для Маріуполя». Разом із французькими партнерами планувалося спорудження заводів для очищення річкової води з Кальміусу за технологією зворотного осмосу. Така вода мала забезпечити 90% потреб маріупольців у якісній питній воді — адже з радянських часів водопровідна вода фактично не була придатною для споживання.
Власники металургійних комбінатів під тиском суспільства почали розглядати інвестиції в «зелену» металургію. Навіть обговорювалися варіанти перенесення «Азовсталі» з морського узбережжя.
«Ми поступово, але впевнено рухалися до перетворення сірого радянського забрудненого міста на сучасне розвинене європейське, — каже журналістка. — Ми вже були зовсім близько, але повномасштабна російська агресія збила нас на зльоті».
Дві окупації — два різних сценарії
Окупація Маріуполя 2014 року кардинально відрізнялася від того, що сталося у 2022-му. Тоді захоплення було локальним і хаотичним — озброєні формування, зібрані Росією та підсилені місцевими колаборантами, контролювали лише адміністративний центр.
«По місту ходили чоловіки з автоматами — вони лякали людей, тероризували бізнес, шантажували підприємців, вимагали гроші, займалися рейдерством, — пригадує Мурликіна. — Але цей світ був настільки локалізованим, що люди на околицях, у Лівобережному районі, інколи навіть не знали, що відбувається в центрі».
Окупація 2022 року виявилася набагато жорсткішою та системнішою. Практично всі мешканці міста були змушені отримати російські паспорти. Місцевих колаборантів поступово замінюють стовідсотково російськими чиновниками з різних регіонів РФ — процес, який особливо прискорився з початку 2025 року.
«Це свідчить про тотальну русифікацію всіх процесів у місті», — констатує журналістка.
Недооцінений досвід і фатальні помилки
Досвід окупації 2014 року став фатальною пасткою для маріупольців у 2022-му. Люди, які пережили попередню окупацію та загострення на фронті, включно з обстрілом мікрорайону «Східний», вважали, що війна виглядатиме так само.
«Ніхто не чув попереджень від влади, не вдався до евакуації, — розповідає Анна. — Багато хто помилився, бо спирався на досвід 2014 року. На жаль, реальність виявилася набагато страшнішою, ніж у найгірших очікуваннях — саме тому так багато людей загинули».
Підготовка міста до оборони теж виявилася недостатньою. У 2020-2021 роках згорталися програми захисту Маріуполя: демонтували системи протиповітряної оборони, не виділяли коштів на нові укріплення. Військові підрозділи, що залишалися в місті, були відверто незадоволені рівнем підготовки буквально за рік-два до повномасштабного вторгнення.
Фіксація подій 2014
За словами Анни, у 2014 році незалежні медіа в Маріуполі були рідкістю. 90% місцевих видань належали Рінату Ахметову, чия позиція кардинально відрізнялася від нинішньої. Окрім акції «гудок» на його заводах, олігарх демонстративно тримався осторонь, заявляючи, що він поза конфліктом.
«Жодне медіа в Маріуполі, окрім сайту 0629, не писало правди про події того часу — про "русскую весну" та озброєні банди, які тероризували місто. Міська газета "Приазовський робочий" взагалі 9 травня випустила матеріал, де звинуватила Збройні Сили України в розстрілі мирних мешканців», — згадує Мурликіна.
Коли Маріуполь був деокупований і напруга спадала, Анна випустила книгу «Маріуполь. Останній форпост» (2016). Більшість репортажів писалися «вживу» — прямо з місця подій.
«Тоді ми зрозуміли, що пам'ять про події 2014 року швидко зникає, — пояснює авторка. — Ми вирішили зафіксувати те, що бачили на власні очі. Це було важливо, адже те, як трактуватимуть ці події через 10-15 років, залежить від того, що прочитають наші діти в підручниках».
Частина нашої аудиторії загинула
Повномасштабна війна кардинально змінила виклики для медіа. Аудиторія сайту 0629 розпорошилася: частина читачів загинула, частина залишилася в окупації, частина виїхала за кордон чи в інші регіони України. Усі вони мають різні інтереси, які майже не перетинаються.
«Єдина тема, що об'єднує, — це війна та компенсації за втрачене майно, — підсумовує Анна. — До того ж, з кінця минулого року ми не отримуємо фінансування, і робота стала більш волонтерською».
Робота з джерелами на окупованих територіях стає дедалі складнішою. Кількість інформаторів у порівнянні з 2022 роком скорочується — багато хто відмовляється співпрацювати через страх репресій.
«Якщо у 2022 році люди ще не до кінця усвідомлювали, наскільки це небезпечно, то зараз, після трьох із половиною років окупації, всі зрозуміли: окупація — це страшно. Це небезпека й постійні утиски свободи кожної людини», — каже Мурликіна.
Показуха замість відновлення
За словами журналістки, сьогоднішній Маріуполь — це «пофарбовані будинки ззовні й зруйновані всередині». Окупаційна влада зосереджується на показусі, а реальні проблеми залишаються невирішеними.
Поліція не виїжджає на виклики і навіть не фіксує ДТП, якщо в аварії задіяні представники певних регіонів Російської Федерації. Заводи ріжуть на металобрухт, роботи немає, люди не можуть відновити документи або довести права на власність.
«Люди, які кажуть, що зараз "щасливі" в окупації, не говорять правди, — стверджує Анна. — Вони очікували, що за два-три роки могутня Росія "махне чарівною паличкою" й відновить місто. Але воно досі лежить у руїнах».
Омріяний репортаж і єдина мрія
Цього року в Берліні відкрилася виставка The Only Material, присвячена українським журналістам, які працюють в умовах війни. Анна Мурликіна стала однією з учасниць проєкту, який тепер подорожуватиме столицями країн Євросоюзу.
На виставці вона розповіла про репортаж, який мріяла написати у вільному Маріуполі — про чисте Азовське море без забруднень і труб «Азовсталі». Уявляла, як власник заводу погодиться перенести підприємство з рекреаційної зони, щоб звільнити берег для парку.
«Я мріяла стояти на Площі визволення й насолоджуватися красою Приазов'я без промислових споруд, — каже Мурликіна. — Але реальність інша: заводу немає, море видно, проте це точно не та мрія, яку я плекала».
Сьогодні у неї залишилася лише одна мрія.
«Зараз я мрію лише про одне — щоб над Маріуполем знову замайорів прапор України. Мені здається, я змогла достукатися до аудиторії — навіть чоловіки в залі витирали сльози. Через емоції можна донести правду до тих, хто далекий від подій в Україні».
Війна забрала у Анни все — три покоління її родини жили в домі, який вона втратила — але водночас навчила бачити головне.
«Я повірила у власні сили, у те, що можу все, — підсумовує журналістка. — Нічого вже не боюся. Я можу все — крім одного: не можу захистити себе й своїх дітей від бомб, що падають з неба. У всьому іншому — нічого не боюся. Сьогодні для мене головне — мої люди поруч».
Свої в Telegram 
