Наша задача — просто бути поруч. Як служить “Віра” — одна з чотирьох жінок-капеланок ЗСУ
Відмовилася їхати до США
У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, друзі з Америки пропонували Олександрі кардинально змінити життя.
«У мене є багато друзів в Америці. Вони ще в 2014 році сказали: «Сашо, ти ідеально знаєш мову. Ти 15 років була перекладачем, ти викладала, ти двічі була в Америці, виступала там з проповідями». Приїжджай! Будеш мати роботу, житло», — згадує жінка.
Але під час молитви Олександра зрозуміла: її місце — в Україні. З того моменту почалося її капелaнство. Спершу їздила в зону АТО як волонтерка, возила гуманітарну допомогу, проводила свята з дітьми в прифронтовій зоні.
Олександра у Станиці Луганській, 2017 рік
У 2015 році переїхала жити в Станицю Луганську, потім чотири роки служила місіонеркою в Авдіївці.
Бойова подруга «Христинка»
Зараз Олександра — офіцерка капеланської служби в 502-му окремому батальйоні радіоелектронної боротьби. Щомісяця на два тижні вона виїжджає на фронт, зокрема й на Донеччину.
Автівку, на якій дістається до українських військових, капеланка називає «бойовою подругою».
Олександра біля своєї "бойової подруги"
«Христинка» — це моя третя бойова подруга. Перша була — Марічка, маленький Volkswagen Golf. Друга була — Катруся, але вона була така перехідна, тому що там були певні проблеми. А це уже така дівчинка гарна, потужна, крута», — розповідає Олександра.
Попри складність своєї місії, Олександра жартівливо називає служіння «попити чайочок».
«Я їжджу по багатьох різних локаціях. І всюди — виходиш з машини: «О, проходьте, будете чайочок, каву?». Хлопці та дівчата можуть переживати складні моменти: щось в родині сталось, або просто втома. Я можу вивезти їх в кафе, можемо удвох просто поговорити», — пояснює капеланка.
"Віра" на службі
Для неї успішною вважається розмова, коли людина усміхнулась. «От людина усміхнулась — все», — каже жінка.
Військові приходять до неї не лише за духовною підтримкою, а й за життєвими порадами. Олександра згадує бійця, який оформлював опікунство над сином померлої сестри, та молодого татуся, що радився щодо відпустки після народження доньки.
Просто християнка
Під час служби Олександра не пропагує жодної церкви чи релігії. Її переконання: на війні варто шукати спільне, а не те, що роз'єднує.
«Моя конфесія — вона приблизно на 167-му місці в пріоритетах. Я кажу всім, що я з Євангельської церкви, але я є сестра — православним, католикам, не впевнена про мусульман і юдеїв. На війні ми шукаємо більше спільного, ніж того, що нас розділяє», — підкреслює Олександра.
З мусульманами теж дружить — возила їм баранину, бо свинину їсти не можна.
«Тому я — християнка. Я просто християнка — і все», — резюмує Олександра.
Гумор як захисний рефлекс
У спілкуванні з людьми стає в пригоді почуття гумору, особливо чорного.
«От мій командир нещодавно запитав у мене: «Якщо помирає священник, він іде на повишеніє?». І я розумію, що це питання не для відповіді. Обов'язково має бути гумор. І чорний гумор — має бути обов'язково. Це захисний рефлекс. Це імунітет проти всього, що нам доводиться переживати», — пояснює жінка.
Допомагає й самоіронія. Олександра постійно жартує про свій вік — 54 роки — та вагу — 150 кілограмів.
«Я кажу, якщо я в таких умовах можу робити те, що я роблю, то ви тим більше можете зробити це», — додає капеланка.
Війна змінює все
Повномасштабна війна залишила відбиток на житті Олександри.
«На жаль, з початку повномасштабки, я точно більше плачу, ніж сміюся», — зізнається жінка.
Олександра Андріяшина
Навіть перестала фарбувати волосся.
«Я була «жгуча» брюнетка десь до кінця 2022-го, а потім потроху-потроху вистригала і уже в мене не було сенсу. Особливо, коли з'явилась пісня «Стефанія… мати сивіє», то я десь так подумала: ну, а що, вже буду яка є…».
Віра в перемогу
Її позивний — «Віра», але зазвичай військові звертаються «пані капелане» або просто «Сашо». Має три фахові освіти — педагогічну, психологічну та філологічну.
Для Олександри капеланство — це виклик, який спонукає шукати віру не лише в Бога, але й у перемогу.
«Насправді це не робота, це — місія. Для мене це виклик і задачі, які спонукають мене шукати Бога, молитись. Знаходити віру в нашу перемогу, бо я не можу вірити в перемогу через обставини», — каже капеланка.
Велика мрія Олександри — перемога України у війні, маленька, особиста — побувати в Римі. А головне переконання залишається незмінним: «Наша задача — дійсно бути поруч».
Свої в Telegram 
