Любов сильніша за страх. Лідія Бурлацька не їде зі Слов’янська, хоч до фронту 25 кілометрів
73-річна пенсіонерка з Донеччини вже вдруге переживає військові дії у рідному Слов'янську й відмовляється евакуюватися, хоча лінія фронту проходить за 25 кілометрів від її дому. За три роки повномасштабної війни жінка втратила зятя, навчилася засинати під звуки обстрілів і перестала дивитися новини — «бо боляче». Історію мешканки Слов'янська, яка вірить у перемогу та не уявляє життя без своїх квітів, опублікувало видання Frontliner.
Від погрузчика до доглядальниці квітів
Понад пів століття Лідія Бурлацька присвятила Слов'янську. Працювала водієм погрузки на меблевій фабриці — важка робота для жінки, але вона звикла до техніки та фізичних навантажень.
«Руки міцні були, не боялася ніякої техніки», — згадує пенсіонерка.
На пенсії думала нарешті відпочити, але життя розпорядилося інакше. Доглядала за хворою сусідкою, проводила час із внуками, розв'язувала кросворди — «це моя слабкість». Особливою гордістю були солоні озера Слов'янська, де працювали її сестри.
Солоні озера у Слов'янську
«Озера солоні, цілющі. Санаторії такі, що люди з усієї України приїздили лікуватися. Такий спокій був», — розповідає жінка.
Ранок під звуки війни
Звичний день 73-річної пенсіонерки починається о п'ятій-шостій ранку. Але тепер розпорядок залежить від нічних обстрілів.
«Якщо вночі були обстріли, то встаю ще раніше. Не можу спати, коли гуркіт. Серце калатає», — зізнається Лідія.
Перша справа — чай і погляд у вікно, щоб переконатися, що все гаразд. Потім — ритуальний похід до клумби, яку сусіди вважають найкращою в районі.
«Квіти — мої красуні, доглядаю їх як дітей», — каже жінка з гордістю.
Далі — ринок, якщо тролейбуси ходять. Через обстріли маршрути часто скасовують. Але Лідія намагається зберігати звичний ритм життя: готує самостійно, не любить покупну їжу, обов'язково відпочиває після обіду.
«Це не просто будинок — це дім»
На пропозиції дітей евакуюватися Лідія відповідає категорично: «Куди мені в 73? Починати все спочатку?»
Її переконання ґрунтується не лише на віці. Кожен куточок будинку зберігає спогади: як діти робили перші кроки, як онуки бігали по двору.
«Я не можу покинути те, що будувалось усе життя. Як це покинути?» — запитує пенсіонерка.
Лідія тримає світлини онуків на видному місці у будинку
У 2014 році, під час першої війни в її місті, вона теж думала про евакуацію, але не змогла покинути рідні місця. Тепер — тим більше.
«Я вірю в наших хлопців і дівчат. Вони нас захистять. А якщо всі повтікаємо, хто тут залишиться? Це не тільки страх поїхати. Це любов до цього міста. Вона сильніша за страх», — пояснює свою позицію Лідія.
Важка втрата
За три роки повномасштабної війни найболючішою стала смерть зятя — чоловіка її дочки.
«Не міг він сидіти вдома, коли все почалося. Пішов захищати Україну. А через декілька місяців прийшла звістка», — говорить жінка.
Саме після цієї втрати Лідія перестала дивитися новини.
«Переважно серіали. Вони хоч трохи відволікають. Бо новини дивитися боляче», — пояснює пенсіонерка.
Майбутнє — тільки тут
Попри всі випробування, Лідія Бурлацька не уявляє свого майбутнього поза межами України.
«Я не хочу бачити свого майбутнього десь за кордоном. Воно тут. В Україні. В Слов'янську. Тут моя родина, мої діти, внуки, правнуки», — каже жінка з непохитною впевненістю.
Сили триматися дають щоденні дзвінки від дітей та онуків, які переживають за неї. А ще — квіти, за якими треба доглядати.
«Хто за ними доглядатиме, якщо я поїду?» — запитує Лідія, і в цьому запитанні — вся філософія людини, яка не уявляє життя без свого дому.
Слов'янськ продовжує жити попри близькість фронту, втрати і біль. Люди, як Лідія Бурлацька, залишаються та своїми буденними справами — поливанням квітів, дзвінками дітям, турботою про сусідів — підтримують життя там, де воно здається неможливим.
Свої в Telegram 
