Любов сильніша за страх. Лідія Бурлацька не їде зі Слов’янська, хоч до фронту 25 кілометрів

Від погрузчика до доглядальниці квітів

Понад пів століття Лідія Бурлацька присвятила Слов'янську. Працювала водієм погрузки на меблевій фабриці — важка робота для жінки, але вона звикла до техніки та фізичних навантажень.

«Руки міцні були, не боялася ніякої техніки», — згадує пенсіонерка.

На пенсії думала нарешті відпочити, але життя розпорядилося інакше. Доглядала за хворою сусідкою, проводила час із внуками, розв'язувала кросворди — «це моя слабкість». Особливою гордістю були солоні озера Слов'янська, де працювали її сестри.

Солоні озера у Слов'янськуАвтор: Анна Бурлацька / Frontliner

«Озера солоні, цілющі. Санаторії такі, що люди з усієї України приїздили лікуватися. Такий спокій був», — розповідає жінка.

Ранок під звуки війни

Звичний день 73-річної пенсіонерки починається о п'ятій-шостій ранку. Але тепер розпорядок залежить від нічних обстрілів.

«Якщо вночі були обстріли, то встаю ще раніше. Не можу спати, коли гуркіт. Серце калатає», — зізнається Лідія.

Перша справа — чай і погляд у вікно, щоб переконатися, що все гаразд. Потім — ритуальний похід до клумби, яку сусіди вважають найкращою в районі.

«Квіти — мої красуні, доглядаю їх як дітей», — каже жінка з гордістю.

Далі — ринок, якщо тролейбуси ходять. Через обстріли маршрути часто скасовують. Але Лідія намагається зберігати звичний ритм життя: готує самостійно, не любить покупну їжу, обов'язково відпочиває після обіду.

«Це не просто будинок — це дім»

На пропозиції дітей евакуюватися Лідія відповідає категорично: «Куди мені в 73? Починати все спочатку?»

Її переконання ґрунтується не лише на віці. Кожен куточок будинку зберігає спогади: як діти робили перші кроки, як онуки бігали по двору.

«Я не можу покинути те, що будувалось усе життя. Як це покинути?» — запитує пенсіонерка.

Лідія тримає світлини онуків на видному місці у будинкуАвтор: Анна Бурлацька / Frontliner

У 2014 році, під час першої війни в її місті, вона теж думала про евакуацію, але не змогла покинути рідні місця. Тепер — тим більше.

«Я вірю в наших хлопців і дівчат. Вони нас захистять. А якщо всі повтікаємо, хто тут залишиться? Це не тільки страх поїхати. Це любов до цього міста. Вона сильніша за страх», — пояснює свою позицію Лідія.

Важка втрата

За три роки повномасштабної війни найболючішою стала смерть зятя — чоловіка її дочки.

«Не міг він сидіти вдома, коли все почалося. Пішов захищати Україну. А через декілька місяців прийшла звістка», — говорить жінка.

Саме після цієї втрати Лідія перестала дивитися новини.

«Переважно серіали. Вони хоч трохи відволікають. Бо новини дивитися боляче», — пояснює пенсіонерка.

Майбутнє — тільки тут

Попри всі випробування, Лідія Бурлацька не уявляє свого майбутнього поза межами України.

«Я не хочу бачити свого майбутнього десь за кордоном. Воно тут. В Україні. В Слов'янську. Тут моя родина, мої діти, внуки, правнуки», — каже жінка з непохитною впевненістю.

Сили триматися дають щоденні дзвінки від дітей та онуків, які переживають за неї. А ще — квіти, за якими треба доглядати.

«Хто за ними доглядатиме, якщо я поїду?» — запитує Лідія, і в цьому запитанні — вся філософія людини, яка не уявляє життя без свого дому.

Слов'янськ продовжує жити попри близькість фронту, втрати і біль. Люди, як Лідія Бурлацька, залишаються та своїми буденними справами — поливанням квітів, дзвінками дітям, турботою про сусідів — підтримують життя там, де воно здається неможливим.

Хочу пошити справжню грецьку сорочку. Саша Янієва вивчає історію своїх предків — надазовських греків

Акація у мене тепер асоціюється з окупацією. Історія дизайнерки з Авдіївки Анни Костомарової

Найважливіше — зберегти команду. Історія підприємця з Лисичанська Сергія Костенка