У полоні тричі відмовлявся від паспорта рф. Історія Василя Горобця, якого окупанти називали «німцем»
Василь Горобець повернувся в окупований Донецьк після демобілізації — заради коханої жінки. Через два роки його заарештували як колишнього військовослужбовця ЗСУ і засудили до 16 років суворого режиму. У колонії всіх політв'язнів називали "німцями", тричі пропонували взяти російський паспорт — він відмовлявся. 14 серпня 2025 року, після семи з половиною років ув'язнення, Василя обміняли. Історію звільненого з полону записало "Суспільне Донбас".
Пішов добровольцем битися за свій схід
Василь Горобець родом із Донецька, за фахом автослюсар. Працював у різних сферах — від ремонту автомобілів до офісної роботи. Останнім місцем роботи до війни була посада менеджера страхової компанії. Звичайне мирне життя в рідному місті, плани на майбутнє, робота, близькі люди.
Але в 2014 році все змінилося. Донецьк окупували, і Василь вирішив виїхати до Києва. Місто, де він народився і виріс, ставало чужим із кожним днем.
У 2015 році Василь добровольцем пішов до лав Збройних сил України. Служив у 40-й окремій артилерійській бригаді під Волновахою Донецької області — на передовій, де щодня чули постріли і де кожна доба могла стати останньою.
«Я розумів, за що йду воювати. Це була моя земля, мій Донбас, який забирали. Не міг просто сидіти осторонь», — згадує Василь ті часи.
Повернення в окупований Донецьк
У квітні 2016 року Василь демобілізувався і прийняв рішення, яке перевернуло його життя, — повернувся додому, в окупований Донецьк.
«У мене залишилась там кохана жінка. Я повернувся до неї, вважав, що на деякий час, але вийшло так, що затримався. Поїхав тільки заради неї. З неокупованої частини в Донецьк заїхав поблизу Мар'їнки через "нуль", повз пропускні пункти. Полями їхали, де на той час були "дірки", якими користувалися місцеві водії, щоб завозити та вивозити людей», — розповідає чоловік.
Їхати треба було обережно — через поля, бездоріжжям, уникаючи офіційних пропускних пунктів. Місцеві водії знали ці маршрути, ними користувалися ті, хто мав родичів по обидва боки лінії розмежування.
Місто, до якого він повернувся, змінилося до невпізнанності.
«Місто змінилося так, що це вже був не той Донецьк, де я народився», — коротко каже Василь.
Життя у Донецьку
Два роки після повернення Василь перебивався неофіційною роботою. Намагався не світитися, не привертати до себе уваги. Жив із коханою жінкою, сподівався, що якось усе налагодиться, що зможе виїхати разом із нею.
Офіційно працевлаштуватися було ризиковано — при перевірці документів могли з'ясувати, що він служив в українській армії. Тому доводилося братися за будь-яку роботу, яка не вимагала повної перевірки.
Але в 2018 році фінансова ситуація погіршилася, і Василь вирішив влаштуватися офіційно — у звичайний супермаркет. Здавалося, що минуло вже достатньо часу, що про нього забули. Помилявся.
Саме на шляху до роботи в той супермаркет його і затримали співробітники так званого "УБОП ДНР". Це сталося раптово, без попередження. Просто вийшов зранку з дому — і все.
Чоловік переконаний: хтось його "здав". Хтось із тих, хто знав про його минуле, хто бачив його в місті, хто вирішив заробити на донос.
«Мене здали "правоохоронним органам", що я колишній військовослужбовець ЗСУ, воював проти "ДНР". Шукали протягом двох тижнів — так вони казали. Знайшли за адресою реєстрації. Зранку вийшов з дому на роботу — і мене заарештували. Навіть цивільну дружину попередити не дали», — згадує чоловік.
Його відразу повезли в ізолятор. Почалися допити, тиск, залякування. Василь розумів, що потрапив у пастку, з якої може не бути виходу.
Шістнадцять років суворого режиму
Після арешту Василя помістили в ізолятор тимчасового тримання, потім перевели у СІЗО, де він перебував до 2019 року, поки тривали судові засідання. Формальний суд, формальні звинувачення, формальний захист — все це було лише імітацією правосуддя.
31 липня 2019 року його "засудили" до 16 років суворого режиму за статтями 205.3 — "навчання в терористичних таборах" та 278 — "спроба захоплення влади збройним шляхом". Абсурдні звинувачення, які не мали нічого спільного з реальністю. Він просто служив в українській армії на українській землі.
«Вирок "Верховного суду ДНР" — 16 років суворого режиму. Насправді 16 років — це приблизно лише половина від того, що просив прокурор. Той наполягав на тридцяти. 3 жовтня мене етапували до Макіївської виправної колонії номер 32», — розповідає Василь.
Життя в колонії: "німці" в бараках
Умови в Макіївській колонії були жорсткі, хоча фізичного насильства до нього безпосередньо майже не застосовували. Але моральний тиск був постійним.
Політв'язнів тримали окремо від кримінальних злочинців — вони жили в бараках по 50–55 людей. Скупчення, відсутність приватності, постійний контроль. Кожен день був схожий на попередній — монотонний, виснажливий, безнадійний.
«Там нас називали німцями — всіх "політичних", тобто тих, хто був у нашому бараку. Це було таке загальне прозвисько для всіх українців, які не визнавали окупаційну владу. Просто "німці" — і все», — пояснює Горобець.
Після 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення, до них у барак почали прибувати нові люди — ті, кого затримували вже після 24 лютого.
«Це були українці, які, як вони казали, співпрацювали з СБУ. Їх називали "шпигунами". Хтось просто передавав інформацію про рух техніки, хтось допомагав коригувати вогонь. За це давали такі ж строки, як і мені», — розповідає Василь.
Тричі відмовлявся від паспорта РФ
Василю пропонували взяти російське громадянство. Обіцяли полегшення режиму, швидше звільнення, кращі умови. Він відмовлявся кожного разу. Тричі писав офіційну відмову — розумів, що це може коштувати йому життя або додаткових років ув'язнення, але не міг зрадити себе.
«Три рази писав відмову. Я розумів, що я українець і ніким іншим не буду. Навіть якщо доведеться відсидіти всі 16 років — я залишуся українцем», — каже чоловік.
Натомість він отримав документ іншого роду — той, що зобов'язує його після звільнення негайно залишити територію РФ і забороняє в'їзд туди протягом 10 років. Для Василя це був найкращий документ, який він міг отримати від окупантів.
Роки в очікуванні свободи
Перші місяці в колонії Василь ще вірив, що обмін станеться швидко. Чув про списки, про переговори, про те, що Україна не забуває своїх. Але місяці перетворювалися на роки.
«Це було моральне випробування — щодня прокидатися з думкою, що, можливо, сьогодні скажуть про обмін. І щодня лягати спати з розумінням, що ні, не сьогодні», — ділиться Василь.
Що тримало його ці роки? Думки про маму, яка десь там, на волі, чекає і вірить. Її молитви, її надія — це було те, заради чого він мав усе витримати.
Щороку в голові крутилися одні й ті самі питання: чи потрапить він у наступний список? Чи пам'ятають про нього? Чи взагалі хтось знає, що він тут?
Обмін
Про те, що 14 серпня 2025 року його включили в обмін, Василь дізнався напередодні зранку, коли йшов на кухню, де працював. Начальник колонії викликав його до себе і коротко повідомив: завтра їдеш додому.
«Я не вірив. Просто не міг повірити. Думав, що це чергова психологічна гра, що зараз скажуть: жартували. Але почали готувати документи, викликали інших — і я зрозумів, що це реальність», — згадує той день Василь.
Спершу їх вивезли до Ростова. У великому конвої, під охороною. Потім літаком — до Гомеля. Кожна година здавалася вічністю. А раптом передумають? А раптом щось піде не так?
Наступного дня їх відправили до кордону з Україною. Там, на нейтральній території, їх передали українській стороні. Момент, коли він побачив український прапор і наших військових, Василь не забуде ніколи.
«Коли це сталося у 2025 році — я не вірив, бо довго чекав і вже навіть змирився. Я дуже боявся, що це все сон — зараз прокинусь і знову буду там, у тій колонії. Дійсно, не вірилося. Ще з тиждень я геть зовсім не міг повірити в те, що мене поміняли», — ділиться чоловік.
Перша зустріч із мамою за десять років
Після повернення Василь проходив лікування і реабілітацію спочатку в Чернігові, потім — у Києві. Медики обстежували його, психологи працювали з травмою, яку залишили роки ув'язнення.
І там, у Києві, він уперше за майже десять років побачив маму. Валентина Горобець у 2014 році евакуювалася з Донецька на Черкащину і всі ці роки чекала на сина. Молилася, вірила, сподівалася.
«Маму побачив — це додало сил. Це ж був не санаторій, де я сидів. Я став набагато старший, ніж був. Але коли побачив її — зрозумів, що все було не даремно, що я витримав заради цієї зустрічі», — каже Василь.
Валентина Горобець усі ці роки жила з однією надією — побачити сина живим. Вона багато плакала та молилася. Знала, що його заарештували, але подробиць не знала — ніхто не розповідав, як це сталося і хто його здав.
Коли сина заарештували, вона відчула безпорадність. Не могла йому допомогти, не могла навіть дізнатися, де він і що з ним.
«Бога молила вдень і вночі, ходила в храм, молилася за нього в усіх храмах, куди тільки могла дійти. Коли він потрапив у списки на обмін, мені зателефонувала жінка полоненого, який сидів із ним, і розказала про це. Я була щаслива, не могла повірити. Чекала на нього. Він подзвонив десь через день після обміну — я одразу поїхала в Київ, щоб побачитись», — розповідає жінка.
Зустрівши сина, Валентина ледве впізнала його. Сім з половиною років колонії змінили Василя до невпізнанності.
«Зубів немає, схуд, на маківці полисів — може, били по голові. Став емоційним, похмурим. Раніше він був таким життєрадісним хлопцем, завжди жартував, посміхався. А тепер... Змінила його в'язниця — це важке випробування для людини», — каже Валентина.
Вона бачить, як син намагається повернутися до нормального життя, як бореться з нічними кошмарами, як важко йому довіряти людям після років, проведених у постійному страху та підозрах. Але головне — він живий. Він вдома. І вона поруч, щоб допомогти йому відновитися.
Життя після полону
З 2020 року Василь із цивільною дружиною зв'язок не підтримує. Він каже, що відпустив її, бо чекати 16 років — це забагато. Не міг прирікати її на таке очікування, не міг забирати в неї життя.
«Я зрозумів, що це несправедливо — щоб вона чекала невідомо скільки. У неї має бути своє життя, своє майбутнє. Я відпустив», — каже Василь.
Нині він відновлює здоров'я та паралельно будує плани на майбутнє. Хоче вступати у виш і жити в столиці. Обіцяють кімнату в гуртожитку — і для нього це зараз більше, ніж достатньо.
«Вивчитися хочу на психолога, допомагати людям. Я сам пройшов через це пекло і розумію, що відчувають ті, хто повертається з полону. Я люблю спілкуватися, люблю допомагати, і думаю, в мене все вийде. Хочу, щоб мій досвід не пропав даремно, щоб він допоміг іншим», — ділиться планами чоловік.
Він не виключає, що знову стане у стрій, якщо стан здоров'я дозволить. Є внутрішня потреба завершити те, що почав у 2015 році.
«Не виключаю, що знову стану у стрій, якщо стан здоров'я дозволятиме. Відчуваю до агресора ненависть — не особисту, а до того, що вони роблять із нашою країною. Вони зробили так, що наша рідна земля зараз страждає. Вмирають люди — діти, чоловіки, жінки — зовсім не військові. Це неможливо пробачити», — каже Василь.
Головне — я вдома, в Україні
Після обміну Василь ще довго не міг повірити, що вже вдома — на українській землі. Страх, що це сон, переслідував його тижнями.
«Я дуже боявся, що це все сон — зараз прокинусь і знову буду там, у тій колонії, у тому бараку, де нас називали "німцями". Дійсно, не вірилося. Ще з тиждень я геть зовсім не міг повірити в те, що мене поміняли. Кожного ранку прокидався і не відразу розумів, де я. Сьогодні я вільний. Маю проблеми зі здоров'ям після колонії — лікую спину, зуби треба робити, багато чого треба відновлювати. Але головне — я вдома, в Україні. Я дихаю вільним повітрям. Я можу сам обирати, куди йти і що робити. Це найцінніше, що в мене є», — каже Василь Горобець.
Свої в Telegram 
