У їжі могло бути каміння, крисине лайно. “Азовець” Данило Мурашкін про понад три роки в полоні
«Колись воювати і тобі»
Маріуполець Данило Мурашкін задумався про військову кар'єру ще у 12 років — коли росіяни в 2014-му вперше окупували його місто.
«Ми з дідом були того дня на вулиці. Були вибухи, і я бачив, що щось коїться. Я у діда питаю: "Діду, а що це?" Він каже: "Війна". Я кажу: "Що робити?" Він каже: "Воювати". Я кажу: "І мені?" Він каже: "Колись і тобі". Я такий: "Ага"», — згадує Данило.
Під час бойових дій у 2014-му сформувався батальйон спеціального призначення «Азов».
«Я дивився на цих воїнів і думав, як я хочу до них», — каже військовий.
Уже тоді, будучи підлітком, він заявив матері, що піде служити в «Азов». Мрія здійснилася через сім років, у 2021 році, коли Данило досяг повноліття, закінчив Маріупольський морський ліцей та пройшов курс молодого бійця.
Данило хотів потрапити в "Азов"
У свої 19 років з першого дня повномасштабного вторгнення Данило захищав Маріуполь. У боях отримав уламкові поранення, а через вибух стався вивих плеча. Проте ці травми він називає зовсім незначними у порівнянні з тим, що довелося пережити у російському полоні.
У полон з «Азовсталі»
Туди він разом із побратимами потрапив 16 травня 2022 року із заводу «Азовсталь».
«Перевіряли, що в тебе з собою. Я особисто все з себе скинув. Я не хотів, щоб їм щось дісталось. Я не хотів, щоб зі мною були якісь речі, які можуть про мене щось сказати. Телефон зламав і викинув. Ми позаходили в автобуси і поїхали в Оленівку», — розповідає військовий.
У колонії в окупованій Оленівці полонених розмістили по бараках, знову передивилися усі речі та записали персональні дані кожного. У ніч проти 29 липня Росія скоїла теракт — в одному з бараків Оленівської колонії пролунало кілька вибухів, загинуло 54 полонених, ще понад 70 зазнали поранень.
«В мене було якесь таке відчуття, що щось буде. Бо в той день їх же всіх зібрали і повели в той барак. Я був свідком теракту. Чув вибухи, бачив полум'я. І я виходжу на вулицю і чую крики наших хлопців. І я зрозумів, що біда», — згадує Данило Мурашкін.
У чашці могло бути каміння, у їжі — крисине лайно
В Оленівці Данило пробув до 27 вересня 2022 року. За день до етапування зустрів свій 20-й день народження — побратими подарували шматок хліба і сигарету.
«І нас 27-го збирають, називають моє прізвище, я думаю: "Ого, це що, подарунок на день народження? Або ж це щось погане". Нас почали вантажити у машини і ми поїхали вже у Таганрог. Коли ми приїхали до самого СІЗО, то зняли пов'язки, почули російську музику і я зрозумів, що в Росії. Ми приїхали не додому», — каже азовець.
У Таганрозі Данило та інші полонені були змушені пройти через тривалу і жорстоку так звану прийомку.
«Було фізичне побиття і морально-психологічний вплив. Годинника не було, дуже складно було час визначити, але мені здавалося, що годин п'ять це тривало», — говорить Данило.
У Таганрозькому СІЗО азовець схуд на 30 кілограмів. Їжа була зовсім не калорійною, а зачасту — зіпсованою.
«У чашці могло бути каміння, якісь незрозумілі уламки в їжі були, крисине лайно. Ввечері давали шматок риби, я відкриваю, а там просто глисти. Харчування там було максимально ніяке. Перша страва — це просто якась вода з лавровим листом. Солона або ні. А на друге в тебе могли бути пару картоплин якихось гнилих чи підморожених. І ти, здоровий чоловік, дивишся на все це і такий: "Ви що, угараєте?"», — розповідає Данило.
«Зараз полікуємо» — і відбивали ногу ще раз
Данила розмістили у шестимісній камері — видали чорну робу з рефлективними стрічками, рушник, взуття, чашку та білизну. Полонені мали дотримуватись режиму: підйом, сніданок, та щоденні дві перевірки — до обіду і після. Такі перевірки могли супроводжуватися побиттям.
«Мені відбили ногу залізною трубою. Якщо я не помиляюсь, це був спецназ, бо коли падав, то бачив військове взуття і форму.
Дякую побратимам, які мені допомагали. Вони водили мене в туалет, за стіл. Нога зовсім не згиналась, дуже боліла. На той час я ще не знав, що в мене там відірвані м'язи. Я про це дізнався вже після обміну, коли знімок МРТ зробили», — розповідає Данило.
Чоловік просив про медичну допомогу, втім йому відмовляли, мотивуючи це тим, що пройде само собою.
«А потім ці ж самі люди, які мені ногу відбивали (я це по голосу зрозумів), вони прийшли знову. І відбивали мені ще раз. І питали мене: "Що, в тебе нога болить?" Я кажу: "Так, болить". Він каже: "Зараз вилікуємо"», — згадує Данило.
Після полону у Таганрозі, який тривав 14 місяців, військового перевезли до Кіровської колонії, де розмістили не в камери, а в бараки.
Віра, яка давала сили
У Кіровській колонії у полонених не було таких жорстких обмежень, як у Таганрозі — іноді вони могли курити цигарки, а форма не була уніфікованою.
«У мене Кіровськ з якимось полегшенням асоціюється. Я туди приїхав перед Новим роком і наступного року перед Новим роком поїхав», — говорить військовий.
У неволі Данило почав вірити у Бога та дуже хотів вперше прочитати Біблію, тож постійно просив її у наглядачів та під час допитів. Ті зазвичай лише насміхалися і називали Данила образливими словами. Проте завдяки постійним зверненням свою першу Біблію він отримав ще у Таганрозі.
«Я хотів її прочитати, отримати певну філософію. На сьогодні це для мене книга життя. Я віддавав їжу, коли був піст, не їв м'яса. Воно не завжди попадалося в тарілку, але коли страва з м'ясом готується, я повністю її віддавав. Було таке, що я навіть втрачав свідомість. Важко. Але, мабуть, віра давала мені сили. Мені хотілося дотриматися посту саме для Бога. Показати йому, що навіть в таких умовах я зберігаю повагу до нього», — ділиться Данило.
Кізел: петля часу та електрошокери
У грудні 2024 року Данила етапували до СІЗО №3 міста Кізел Пермського краю РФ. Каже, йому пощастило, бо у день прибуття фактично не було так званої прийомки. Спершу новоприбулих відправили на кількатижневий карантин, а потім розподілили по камерах.
Впродовж усього дня полонених примушували стояти на одному місці. При цьому весь час в камері лунала російська музика чи пропагандистський подкаст.
«Я молився, з Богом спілкувався. Ну, я до нього звертався, а він мені не відповідав. Бо якби відповідав, то це вже шизофренія», — жартує Данило.
У псевдоісторичному подкасті, який вмикали полоненим з дня на день, росіяни переповідали свою версію боїв за Маріуполь, Другу світову війну та масові заворушення в Одесі у 2014 році.
«Воно глушилось тільки на ніч. І то були такі моменти, коли навіть в комп'ютері вони не могли розібратися, або навмисно це робили — знаєте, коли мікрофон не виключиш, він шипить. І вони виключали подкаст, але не виключали мікрофон. І всю ніч шум в динаміку. Ти лежиш, намагаєшся заснути, голова гудить, тому що дуже голосно це було. Але ти все одно звикаєш і розумієш, що ти з цим нічого не можеш зробити», — розповідає військовий.
Абсолютно будь-які дії — сходити у туалет, поїсти, співати російський гімн, лягти спати — бранці могли лише за командами наглядачів.
«Був динамік, через який давали голосові команди. За мікрофоном сиділа людина. Я розумів, що це не записаний голос, тобто не просто скрипт, який натискують, і він працює, а це жива людина, і вона це говорить кожного разу. Бо змінювалася інтонація, змінювався темп, швидкість, з якою промовляли ці команди», — розповідає Данило Мурашкін.
Спалена спина та протяги на морозі
У Кізелі улюбленою «іграшкою» наглядачів були електрошокери. Одного разу Данила покликали до так званої кормушки і наказали протягнути руку. Після цього її почали бити струмом.
«Він очікував якоїсь реакції, що ти будеш кричати або просити його. Але якщо він чогось очікує, то не можна цього давати. Я просто мовчав. І це допомагало. Мені всю спину спалили шокером. В мене були рани, які почали гнити. Набряк був дуже сильний, запалення. Одного разу так били шокером, що я втратив свідомість», — згадує Данило.
Крім того, у камерах в Кізелі постійно була низька температура, а наглядачі на весь день відкривали вікна, через що утворювались протяги.
«Тобто зігрітися було нічим. Ти стоїш, мерзнеш, відчуваєш як тебе пронизує протяг. Там були батареї, але через те, що відкривали вікна, вони не допомагали. Одного разу, я запам'ятав, що біля 30 градусів морозу було. Це Кізел, там холодно дуже. Там сніг, мені здається, і влітку є», — каже Данило.
Перебування у Кізельському СІЗО він порівнює з петлею часу, адже щодень слід було повторювати одні й ті ж дії. Тамтешні наглядачі ретельно приховували свої обличчя — завжди ходили у балаклавах і зверталися одне до одного за номерами, а не іменами.
Належної медичної допомоги полоненим не надавали — один зі співкамерників Данила постійно страждав від нестерпного головного болю, але йому лише іноді могли дати пігулку, що не була ефективною.
Повернення додому
Данила Мурашкіна повернули в Україну під час обміну цього року. За кілька днів до того в Кізелі завели в окрему кімнату, де сфотографували з різних боків (аби зафіксувати, що немає слідів побиття), переодягнули, дали сухий пайок та посадили у автозаки, на яких доставили до аеропорту.
«Полонені між собою спілкуються і хтось розказує легенди, що додому везуть на літаках. І я думаю: пофотографували, Біблію подарували, запитали, чи все нормально. Мабуть, дійсно додому. Я бачу білоруський прапор, ми заходимо в автобуси. І все, ми перетинаємо кордон, це така радість, що дуже важко передати словами. Весь той шлях, який ти пройшов — ти бачиш результат, бачиш рідний край. Це така енергія», — каже Данило Мурашкін.
Нині Данило проходить реабілітацію після полону. Медики вирішують, чи потрібне оперативне втручання на правій нозі, яку йому сильно побили у Таганрозі. Родина Данила евакуювалася з Маріуполя до Європи, і вже приїздила до нього в Україну.
Свої в Telegram 
