Захисник Маріуполя Сергій Завалій писав у неволі роман. Історія книги, що пережила 789 днів полону
Творчість замість болю
«Моя історія, швидше за все, буде мало кому цікава, бо вона не про те, як ми боронили місто або як нас били, знущалися чи морили голодом у полоні — інші побратими вже не раз розповідали про події на полі бою та період у неволі», — каже ветеран.
Він свідомо не хоче занурюватися у деталі оборони Маріуполя чи випробувань, які випали на його долю в полоні. Його історія — про інше: про творчість як спосіб лікування, про захоплення та реалізацію ідей навіть там, де, здавалося б, немає місця нічому людяному.
Маріуполь до війни: майстер, романтик і геймер
Сергій народився і виріс у Маріуполі. Після школи закінчив механіко-машинобудівний факультет Приазовського державного технічного університету, відслужив у армії за контрактом, а потім влаштувався майстром у відділ технічного контролю якості на судноремонтному заводі.
«Це звичайна, навіть трохи сумна робота — як у багатьох. Основне завдання — контролювати деталі й обладнання, що надходять у цех для складання механізмів або запчастин. Треба перевіряти, щоб вони відповідали технічним вимогам і не мали браку. Також я контролював якість роботи — спочатку в ремонтному цеху, а потім уже після встановлення деталей на судно: чи все зібрано правильно, чи справно працює», — розповідає він.
Сергій Завалій
Водночас Сергій зауважує, що в цій роботі була своя романтика.
«Доводилося мати справу з механізмами, поряд із якими двигун вантажівки здається іграшковим, і зі складними судновими системами, що забезпечують життєдіяльність корабля. Саме це розбавляло рутину — хоча всі судна побудовані за схожими принципами, кожне має свої особливості. Кожен новий ремонт — наче окрема історія».
За роки роботи Сергій побував, мабуть, на всіх типах суден, які заходили до акваторії Азовського моря. Серед них — єдиний в Україні криголам «Капітан Білоусов», справжня перлина Маріупольського морського торговельного порту.
У вільний час він найбільше любив кататися на велосипеді вулицями Маріуполя — проводив на двоколісному майже все дитинство та юність. Захоплювався читанням — перечитав усі книжки з домашньої бібліотеки.
Як «S.T.A.L.K.E.R.» став частиною життя
Ще одне хобі — комп'ютерні ігри. На думку Сергія, іноді сюжет гри не гірший за добрий фільм чи книгу.
«Так склалося, що познайомитися мені з серією ігор S.T.A.L.K.E.R. довелося влітку 2008 року, коли на канікулах — я ще тоді навчався у школі — один із друзів приніс мені гру «Тінь Чорнобиля». Сказав, що якщо мій тодішній комп'ютер його «потягне», то це просто неймовірна гра, та ще й про місцевість в Україні. Після проходження вона залишила відбиток у пам'яті — як щось дивне і дуже цікаве водночас», — розповідає він.
Сергій був захоплений концепцією гри: потрібно не просто виживати у постапокаліптичному світі та знищувати монстрів, але й робити важкі моральні вибори, приєднуючись до різних фракцій і здобуваючи артефакти.
Він підписався на ігровий журнал «Шпиль» і тому серед новинок швидко знайшов другу частину — «Чисте Небо».
«Сказати, що саме «Чисте Небо» мене вразило — нічого не сказати. Я кілька разів передивлявся ці ролики знову і знову, бо це було дуже круто. Що казати про 2008-й, якщо зараз, у 2025 році, багато ігор не використовують навіть частини тих візуальних фічів і приколів, які та гра могла демонструвати тоді. Так я поступово занурювався у світ Зони. Можна сказати, що вона мене поглинала. Особливо ранок у Рудому Лісі, який начебто купав у променях сонця пожовклі дерева, що з небажанням пропускали крізь себе ті самі технологічні і красиві god rays, які я бачив у трейлерах», — пригадує він.
Майже те саме було і з наступною частиною — «Зовом Прип'яті».
Уже тоді, з виходом першої гри серії, почала формуватися фан-база прихильників постапокаліпсису: малюнки, арти, косплеї, саморобні моделі або предмети зі всесвіту S.T.A.L.K.E.R. Також виходили фанфіки, розповіді та цілі серії книжок у великій кількості, де фанати гри описували свої варіанти сюжетів.
«Але так сталося, що за весь час існування — від самого початку і по сьогодення — я не прочитав жодної з книжок про гру, офіційних чи неофіційних, окрім двох-трьох невеличких фанатських розповідей-замальовок десь на 3-4 аркуші А4. Була спроба прочитати, так би мовити, оригінал, зі світу якого і почали створювати гру — повість братів Стругацьких «Пікнік на узбіччі», але цифровий варіант повісті мені здався недостатньо зручним, і, прочитавши сторінок 30, я успішно його закинув до кращих часів», — згадує Сергій.
Війна, «Азовсталь» і початок неволі
Потім почалася повномасштабна війна. Сергій написав свій останній пост у соціальних мережах і вирушив воювати проти окупантів.
«Сказати, що виживання у повністю оточеному місті з автоматом у руках проти артилерії, танків, авіації та кораблів із нескінченними ордами орків навколо було схоже на прорив Стрільця до ЧАЕС у першій частині серії — нічого не сказати. Навіть тоді з другом, з яким разом пішли боронити рідне місто і який також фанат серії гри, жартували про вихід S.T.A.L.K.E.R. 2: мовляв, ми досить довго очікували на вихід гри, але здається, що розробники дуже перестаралися з графікою. Так, гумор може трішки дикий, але це допомагало розрядити обстановку та легше переносити військову буденність», — говорить він.
Доброволець побував на різних позиціях під час оборони міста, був поранений уламками і врешті-решт опинився на заводі «Азовсталь».
«У травні 2022-го за наказом вищого військового командування було узгоджено скласти зброю та здатися у полон — задля збереження життів оборонців міста. Так почався відлік днів, місяців і років перебування у неволі», — розповідає Сергій.
У полоні він пробув 789 днів.
Горлівська колонія: книжки, виступи та ідея роману
Після «Азовсталі» оборонців Маріуполя спочатку привезли до Оленівської колонії, а потім, після теракту 28–29 липня 2022 року, Сергія етапували до Горлівської виправної колонії.
«Життя було складне — переказувати не буду — але що допомагало хоча б трішки відволіктися та полегшити психологічний тиск, так це книжки. Порівняно з Оленівкою, де час тягнувся настільки довго, що просто нудило від усього, читаючи книжки вже в іншій колонії, можна було хоча б морально не «вигоріти», — розповідає Сергій.
Взимку 2023 року у Горлівській колонії почали часто вимикати світло. На вулиці темніло рано, тому військовополонені вирішили організувати «клуб за інтересами» на кухні барака. Хлопці збиралися та розповідали один одному цікаві історії з життя, з відпочинку, закордонних поїздок і професійних успіхів, переказували фільми й книжки.
«І відтоді в мене засіла «шиза» в голові — теж зробити виступ із якоюсь корисною інформацією, якою я володію. Але питання — що ж таке можна розказати? Крім того, я ніколи не виступав на публіку — не більше як для 3-5 друзів — та в цілому не дуже люблю бути серед занадто великої кількості людей. Отже, згодом усе ж таки було вирішено розповісти про комп'ютери — з чого складаються, базові принципи роботи, як підібрати компоненти і на що треба звертати увагу при покупці. У підсумку я написав тези і став розповідати. На мій подив, я розповів матеріалу на три вечори по майже три години кожен, хоча планувався один, на крайній випадок — півтора вечори. Усе вдалося, і я був достатньо задоволений, враховуючи, що це фактично вперше та на досить, як для мене, велику публіку з 20-25 бажаючих», — говорить він.
Творчість у неволі
Але на цьому творчість Сергія не зупинилася. Точніше, це був її початок.
«Залетів» до нас на відділення роман «Пікнік на узбіччі». Звичайно, я захотів його прочитати, бо розумів, якщо я його тут не прочитаю, то вже навряд чи читатиму його колись узагалі. І тут я подумав: а чого б не зробити замальовку на тему S.T.A.L.K.E.R.'а? Нехай це буде не канон, нехай я не прочитав жодної з книжок по всесвіту, але все ж таки… І почалося», — згадує Сергій.
Сергій почав писати потайки, обережно, користуючись кожною вільною хвилиною, яку дозволяв суворий режим для військовополонених. На деяких змінах проводилися жорсткі обшуки, але йому вдавалося ховати рукопис так, щоб його не знайшли і не покарали. Писати доводилося в обмеженому просторі, серед великої кількості людей і постійної напруги, адже щомиті до барака могли зайти інспектори й улаштувати чергову перевірку.
«Через деякий час після фінальної крапки я повернувся до написаного: переглянув, дещо виправив, викреслив або змінив і перечитав усе знову. Звісно, залишився трохи незадоволений. Коли щодня пишеш об'ємний, дрібний текст, перечитуєш, редагуєш і знову переписуєш, то неминуче з'являються повтори слів і фраз. У масштабі всього тексту це виглядало трохи смішно», — усміхається Сергій.
Творчість буквально не давала йому спати. Іноді після відбою він, ризикуючи, вставав і знову сідав писати. Думки складалися в сюжетні лінії, які розвивалися самі собою. Вранці не всі з них відповідали початковій концепції — деякі змінювалися, інші зовсім зникали. Хотілося писати більше й детальніше, але бракувало паперу.
Презентація у полоні
Потім почалася найскладніша частина — підготовка до презентації.
«Спочатку я хотів, щоб ті люди, які забажають прийти або хто не знайомий із фоновою інформацією всесвіту, або читав/грав і забув, бо це було давно, — переказати хоча б першу частину гри «Тіні Чорнобиля». То ж знову взяв той пописаний, перетертий гумкою аркуш, накидав на нього сюжетні теги і писав. За один вечір я швиденько розповів про сюжет гри, а на наступний уже почав читати своє творіння. Загалом дня за три я його прочитав. Хлопці були задоволені», — згадує Сергій.
Сергій читав з інтонацією, змінюючи голос під кожного героя, додаючи до оповіді гумор і тонку сатиру. У кухні, де відбувалася імпровізована презентація, запанувала цілковита тиша. Важко уявити цю картину: бриті наголо, обпалені війною чоловіки, одягнені в однакову грубу синю тюремну форму, завмирали, слухаючи роман свого побратима — «У радіусі дії».
Коли звучали кумедні епізоди, на їхніх обличчях з'являлися щирі посмішки. Коли ж сюжет набирав напруження — напружувалися і вони, співпереживаючи кожній сцені. Кожне читання завершувалося оплесками, у яких було більше, ніж просто схвалення — це була вдячність і повага.
Оформлення книги і капюшон замість обкладинки
«Поміж того що гештальт по написанню був закритим, виникла інша обставина — були бажаючі прочитати вже самостійно, і я це розумів ще у процесі написання, та й коли сам читаєш — це трохи інший досвід. Але я не можу передавати рукопис, зроблений олівцем і ще дуже маленьким шрифтом на тоненьких аркушах, бо воно ж відразу затреться, надірветься тощо. То ж потрібно було робити це якось нормально — перетворити на щось схоже на книгу, з обкладинкою та нормально написаним, читабельним текстом. Задача, ще й та…», — пригадує Сергій.
Рукописи Сергія
Завгосп відділення — теж захисник Маріуполя, Ілля — завжди підтримував добрі ініціативи. Саме він усіма можливими й неможливими способами зумів дістати для Сергія новий зошит для роману.
Оформлення тривало понад місяць. Сергій переписав увесь текст начисто, а з картонної коробки від туалетного паперу зробив обкладинку. Конструкцію він укріпив шматком загубленого кимось капюшона і прошив нитками, витягнутими зі своєї ковдри.
Етапування до Тореза
У колонії в Горлівці Сергій провів майже два роки. Коли фронт посунувся на схід, окупаційна адміністрація вирішила перевезти військовополонених в інші місця. Сергія відвезли до колонії в Торезі на Донеччині. Йому тоді неабияк пощастило: під час першого обшуку, який провели лише формально через велику кількість полонених, Сергієві вдалося пронести свій саморобний зошит серед особистих речей і зберегти рукопис.
«Спочатку книжок не давали на відділення, щоб мати змогу відволіктися. Тому я перечитав свій рукопис.
Ті, хто вже прочитав, ділилися враженнями, казали, що написано відносно непогано, особливо для першого разу, та ще й у таких умовах, а ці люди були досить жорсткими критиками, бо читали так само багато видатних письменників світової літератури, і чимось їх вразити реально було досить важко», — розповідає Сергій.
Обмін
Літом 2024 року на зоні почався незрозумілий рух. Когось переселяли до інших бараків, а згодом відбувалися етапування до РФ.
«Раптом викликали і мене. Дивно — я ж режим не порушував, нічого забороненого не мав, нащо я їм знадобився… Ну, прийшли. Стоїмо перед якоюсь адміністративною будівлею. Хлопці, які вже зайшли та вийшли і вставали до строю, пошепки і з посмішкою на обличчі розповідали, що всередині питають: «Чи хочеш ти на обмін?» Просто треба казати «так» або «ні». Ця процедура у минулій колонії була звичайною практикою, бо деяких полонених по кілька разів так викликали, і зазвичай нічого після не відбувалося. Але тут інша колонія, та і мене жодного разу не викликали. Може, це воно?..», — пригадує Сергій.
Удача посміхнулася захисникові. Це справді була процедура перед обміном.
«17 липня 2024 року ми сиділи в автобусах, а навпроти нас був вказівник: «Прикордонна зона. Пункт пропуску Колотилівка» — це кордон Білгородської області з Сумщиною. Ми, мабуть, були єдині обміняні військовополонені, які на обмін приїхали з усіма своїми речами. І книга моя також приїхала додому — в Україну», — каже Сергій.
Реабілітація, подорожі та майбутнє роману
Сергій наголошує, що всесвіт S.T.A.L.K.E.R. — це не просто фантастика про боротьбу героя з мутантами, народженими після радіаційної катастрофи. За його словами, ця гра стала частиною сучасної української культури й допомогла показати росіянам, що ми не один народ — завдяки україномовному інтерфейсу, озвучці та унікальній атмосфері українського світу.
Після обміну Сергій проходив реабілітацію на Вінниччині й вирішив залишитися там. Нині він продовжує відновлювати здоров'я, втрачене в полоні, час від часу грає у відеоігри, щоб відволіктися від буденності, та подорожує Україною.
Щодо майбутнього свого роману «У радіусі дії», Сергій каже, що перед можливою публікацією текст потребує редактури. Проте поки що він більше зосереджений на власному відновленні.
Книга Сергія написана і переписана у полоні
«Редагувати потрібно, але зараз немає натхнення. Та й після цього твір уже не буде таким, яким він був там, у полоні», — зізнається він.
Якщо роман колись і вийде друком, то його, за словами автора, доведеться перекласти й адаптувати українською. Наразі «У радіусі дії» існує лише у двох примірниках — у файлі на комп'ютері Сергія та в тому самому зошиті, який він привіз із полону. Але не виключено, що колись ця історія вийде друкованою.
Свої в Telegram 
