Щоб у Росії не було жодного шансу спотворити нашу історію. Євген Малолєтка: книга "Облога Маріуполя"
Про що книга "Облога Маріуполя"
Євген розповідає про людей і для людей, про силу і слабкість, про народження і смерть. Крім того автор ділиться особистим і фіксує воєнні злочини, висвітлює жах, який відбувався на вулицях, у підвалах і лікарнях. Це історія про те, як не відводити погляд та задокументувати один із найдраматичніших епізодів сучасної історії.
"Після виїзду з Маріуполя у мене завжди була ідея зробити книгу — як важливе свідчення тих подій, які мені довелося пережити, побачити й зафіксувати. Ідея поступово визрівала, але цілий рік я був повністю занурений у роботу, у зйомки. В країні відбувалося дуже багато подій, і мені хотілося все це задокументувати. Але в березні 2023 року в Костянтинівці я зламав ногу. Лікарі зробили операцію, поставили шину. І тоді я подумав — саме зараз час сісти за книгу", — розповів Євген.
Історія облоги Маріуполя стала відомою на весь світ завдяки Євгену і його колегам з Associated Press (одне з найбільших та найвпливовіших міжнародних інформаційних агентств у світі, що базується в Нью-Йорку) Мстиславу Чернову та Василісі Степаненко. Вони єдині серед журналістів залишалися в місті протягом перших 20 днів великої війни. Пізніше на основі матеріалів, які команда відправляла з Маріуполя в світові ЗМІ, розповідаючи про страшні події в місті, змонтували документальну стрічку “20 днів в Маріуполі”.
Журналістка Свої Ганна Курцановська із Євгеном Малолєткою на презентації книги
За це вони згодом отримали Пулітцерівську премію та Шевченківську премію. У 2024 році фільм здобув найпрестижнішу нагороду в кінематографі США, тим самим приніс Україні історичну першу перемогу на премії "Оскар".
Уривок з книги
У Маріуполі ми були близько третьої ночі (24 лютого – ред.). Василиса дорогою забронювала трикімнатну квартиру з розкішним краєвидом на місто — щоб мати хорошу панораму й робити стріми… Несемо на сьомий поверх багатокілограмові бронікі й техніку. Дівчина років 25 відчиняє нам і бачить усе, що ми тягнемо.
— То що, буде війна? — нервує.
— Швидше за все, — відповідаю.
— А що мені робити? В мене мала дитина!
— Не переживайте. Складіть речі і, раптом що, тікайте.
Я цілу ніч їхав за кермом, тож просто в одязі ліг на диван і вирубився. Але хвилин за 40 мене розбудив Мстислав:
— Почалося.
—---
За словами Євгена, з міста не було ні виїзду, ні заїзду — зовсім не так, як в інших містах, наприклад, у Чернігові чи Сумах.
“Досвід Маріуполя не можна порівняти ні з чим. Тому що в Маріуполі був лише один варіант — залишатися всередині, в повному оточенні, і чекати, що буде далі. Розраховувати тільки на ті ресурси, які мав у той момент”, — зазначив він.
—--
Уривок з книги
“До повномасштабного вторгнення для України, як і для всього світу, головною проблемою була пандемія CoViD-19. Я мав багато замовлень на знімання в лікарнях, бо де ж іще можна зробити кращий матеріал про поширення хвороби. Медицина стала моїм профілем, а маріупольська лікарня № 2 — одним з комфортних місць для роботи.
Тож туди ми й поїхали в першу чергу. Парамедики, яких я фотографував у 2021-му, впізнавали мене й не заважали знімати… Під гул літака в небі швидка привозить трирічну дівчинку. Євангеліна, осколкове поранення біля серця.
Лікар намагається врятувати Євангеліну
Ось ця дитина на столі, лікарі намагаються її реанімувати, я намагаюся тримати камеру нерухомо. Не може бути, щоб у них не вийшло! Дівчинка мусить дихати. Очі широко розплющені; вона така маленька у своїй рожевій курточці.
Євангеліна померла
Я затамовую подих, рука на камері стає важкою. Змушую себе зробити фото… Євангеліна померла… Дитину накривають її курточкою: маленька рожева пляма в порожній білій кімнаті. Залишилося тільки бездиханне тіло Євангеліни, її душа і два репортери. Останній кадр, і ми виходимо в коридор”.
—--
Євген каже, коли писав книгу, переглядав світлини і не міг повірити, що він був в Маріуполі і все це зазнімкував. Каже, що все відбувалося на адреналіні.
“Хоч у мене й хороша пам’ять, усе одно багато епізодів забулося — тих, які хотілося згадати й скласти в одну історію. Життєвий досвід там не зрівняється з іншим, який я здобув у Херсоні, Харкові та інших містах”, — каже фотодокументаліст.
—---
Уривок з книги
“Потім зникла електроенергія, і магазин зачинився, тож ми пішли в тютюновий, але там закінчилися сигарети. Купили електронки й тютюн — робили потім самокрутки. Після невдачі з покупками ми знову поїхали в лікарню № 2.
Ранкові обстріли нарешті стихли. З підвалів почали виходити люди, серед них було троє підлітків. Хлопці в лютий мороз пішли на футбольне поле біля своєї школи.
Вони копали м’яч, аж тут увесь квартал задрижав від гучного свисту. У сусідніх будинках посипалися вікна. На поле прилетіло щось схоже на касетний боєприпас. Давида, Артура та Іллю поранило.
Іллю привіз його батько. Нога хлопця була майже окремо від тіла, лилася кров. За відсутності турнікета ногу затягнули ременем, але це не допомогло, підлога лікарні була слизька від крові. Я фотографував закривавлену футбольну бутсу й просяклу кров’ю шкарпетку — їх загубили, коли переносили хлопця.
Бутса Іллі
Ілля помер на руках у батька, Маріуполь, 2022 рік
Ілля помер у батька на руках”.
—-
Для Євгена було дуже важливо записати і закарбувати у книжці все, щоб пам’ять про Маріуполь жила далі. Бо, за його словами, досі багато людей не знає імен тих, хто на фотографіях, які стали іконами цієї війни.
“І це потрібно передати так, щоб у Росії не було жодного шансу спотворити нашу історію”, — сказав Малолєтка.
—-
Уривок з книги
“Чую поблизу якийсь рух і розвертаю туди камеру. Двоє парамедиків несуть на ношах вагітну, під нею — яскраве простирадло. Веселий малюнок не пасує до картини, що відкривається моїм очам, — страшніших травм я ще не бачив. Жінка досі жива, але… праве стегно розтрощене. Вона дивиться мені в об’єктив відсутнім поглядом, наче її вже не цікавить цей світ. Її вантажать у машину й кудись відвозять. Я не встигаю поставити жодного питання…
Було очевидно, що жінка на ношах помирає. На моєму фото не видно відкритої рани, вона з іншого боку. Але я її бачив…”
—--
Євген Малолєтка став одним із лауреатів премії World Press Photo 2023. Він переміг у європейському регіоні з серією світлин The Siege of Mariupol («Облога Маріуполя»). Серед фотографій був кадр із маріупольського пологового будинку 9 березня 2022 року. На ньому – Ірина Калініна. Її несли на ношах, накритих тонким простирадлом, крізь сніг і попіл, що кружляли над розбомбленою лікарнею.
Ірина
Парамедики поспішали до лікарні, сподіваючись врятувати хоча б дитину. У місті, яке перебувало в облозі, майже не було електрики, води та необхідного обладнання. Жінці зробили екстрений кесарів розтин. Вона прийшла до тями лише на коротку мить — і попросила лікарів припинити її страждання. Невдовзі померла і вона, і її новонароджений син. Малюка планували назвати Мироном. Тіла матері та дитини поклали разом і загорнули у чорний поліетилен — так вони чекали, поки рідні зможуть їх знайти.
"У мене була надія, що ми приїдемо до лікарні й почуємо хоча б якусь добру новину. Але, на жаль, лікарі повідомили про її смерть… В Британії я особисто зустрічався з Іваном, чоловіком Ірини. Для мене було важливо встановити з ним контакт — щоб він знав: те, що я зробив, не було даремним. Я дуже сподіваюся, що все, що ми зробили, не є марним. Що кожен цей крок, кожна зафіксована мить має значення…", — сказав Євген.
15 березня Євген, Мстислав і Василиса поїхали з Маріуполя. З собою вони взяли флешку, на якому відео, зафільмоване падіння Маріуполя на нагрудну камеру парамедикині Юлії Паєвської на пседо “Тайра”. Вона зафіксувала, як відправляють на гелікоптерах військових, як її команда рятує дітей, як помирають бійці тощо. Василиса цю флешку заховала в коробку з тампонами.
—--
Уривок з книги
“Коли ми нарешті дісталися до Запоріжжя, то одразу поїхали в готель. Усі вийшли з машини, обійнялися… Випили по склянці віскі – відсвяткували свою удачу. Того дня нам пощастило багато разів. Минули загалом 15 російських блокпостів і, як здавалося, вийшли з лабіринту. Але Минотавра ми не вбили…
—--
Євген говорить, звісно, йому хотілося задокументувати більше. Але залишатися в місті щодня ставало все небезпечніше.
“Коли ми там були, десь щось вибухає, щось стається, і хочеться туди поїхати, але не знаєш як. Немає ні радіозв’язку, ні працюючої карти, жодної інформації з соцмереж про те, де і що відбулося. Інколи просто бачиш чорний дим, який підіймається, або чуєш звуки прильотів і не знаєш, чи варто туди їхати, чи безпечно це чи вже там є росіяни. До того ж наші ресурси були обмежені. І можливості для виїзду теж були обмежені. Рішення виїхати, як тільки з’явилася можливість, було правильним, бо ми могли загубитися серед цивільних. В той день місто покинуло близько 30 тисяч людей. Тоді ще не було повного хаосу на дорогах і не стояли блокпости з досмотром документів і перевіркою через бази. Це були останні години, коли з міста можна було напряму добратися до підконтрольної Україні території”, — сказав Малолєтка.
Замовити книгу можна у видавництві Ukraїner за посиланням
Свої в Telegram 
