Банки не хотіли кредитувати луганчанина Ігоря Шостака, а він створив майстерню, яка шиє для Франції
Зараз у швейній майстерні Ігоря Шостака є все: промислові швейні та заклепочні машинки, оверлоки, машина для петель і розкрою. На них працюють 20 працівників, які відшивають мало не всі можливі предмети гардеробу: класичні блузи, спортивний одяг, спідню білизну тощо.
Розташоване підприємство у Кременчуці Полтавської області. Воно отримує замовлення, здебільшого, від закордонних брендів одягу.
Ще п’ять років тому з майна пан Ігор мав лише автомобіль і не міг взяти кредит, щоб купити швейні машинки.
Майстерня у Кременчуці для Ігоря Шостака – друга. Перше підприємство він створив у Луганську, а після 15 років роботи був змушений покинути рідний дім і бізнес та починати з нуля у незнайомому місті.
Фабрику в Луганську розграбували та облаштували там арсенал
У швейній справі Ігор Шостак та його родина вже двадцять років. Перше таке підприємство відкрили у 2000-му. До цього Ігор не збирався пов’язувати життя зі створенням одягу.
В юності Шостака приваблювало літакобудування. Він навчався у Харківському авіаційному інституті на конструктора літаків і готувався працювати на заводі «Антонов». На той час Ігор Шостак мав сім’ю: дружину і сина. Їх потрібно було забезпечити житлом, а заводської зарплати на це не вистачало. Тому родина вирішила повернутися до Луганська, де чоловік почав працювати на місцевому авіаремонтному заводі і задумався про власний бізнес.
Ігор Шостак у своїй майстерні в Кременчуці
Ігор Шостак згадує:
– Я одразу відкрив підприємство. Спочатку ми займалися торгівлею, а потім вирішили, що треба виробляти товар самостійно. Так почали шити одяг під власною торговою маркою «Сеарт». Потроху з’явилися клієнти.
До початку військових дій на підприємстві працювали 30 швачок. Згодом працівники почали потроху виїжджати з окупованої території: хто в Росію, хто в Україну. Хтось переставав виходити на роботу, бо було надто небезпечно.
Ігор намагався зберегти виробництво до останнього. Та у липні 2014-го йому довелося покинути підприємство:
– Я тоді лишився один, як капітан на кораблі. Люди всі розбіглися, було дуже небезпечно. Поруч падали снаряди, билися шибки, часом осколки залітали у вікна. Потрібно було насамперед рятувати своє життя та життя рідних. Тому довелося виїхати у Кременчук.
Нашу фабрику в Луганську швидко розграбували та облаштували там військовий склад. Ми не змогли врятувати жодної машинки.
Шиють для Франції, Нідерландів, Литви і бренду білизни родом із Луганська
Кременчук Ігор Шостак обрав, бо у цьому місті багато швейних підприємств і складів, які торгували трикотажними полотнами. До війни всі вони орієнтувалися, переважно, на російські ринки збуту. Коли конфлікт набрав обертів, люди залишилися без роботи. Україні не потрібно було стільки товару. Трудовий потенціал у регіоні був, але з замовленнями стало складно.
В Ігоря Шостака тоді не було ані працівників, ані техніки, проте залишились замовлення від іноземних партнерів, які комусь потрібно було виконувати. Спочатку вони домовилися з кількома великими фабриками, що ті відшиватимуть одяг за їх вимогами. Але згодом зрозуміли: війна швидко не закінчиться, умови для бізнесу на Полтавщині є, треба починати спочатку. Ігор розповідає, як це було:
Після цього взяли у кредит ще кілька машин. Потроху почали працювати. Згодом я взяв участь у грантовій програмі від Програми розвитку ООН та отримав підтримку на розвиток бізнесу – 250 000 гривень. Також нас підтримав фонд «Карітас». Ми створили п’ять робочих місць для внутрішньо переміщених осіб, а вони це профінансували. Так потроху ми назбирали грошей і повноцінно запрацювали.
У майстерні Ігоря Шостака в Кременчуці
У Луганську підприємство Ігоря орієнтувалося на пошиття одягу під власною торговою маркою. Замовлення від інших компаній брали лише тоді, коли знижувались власні продажі. У Кременчуці розвивати свій бренд не могли, бо власна марка потребує чималого капіталу. Чи окупляться витрати та чи буде попит – під питанням. Великі магазини сплачують за товар на 2-3 місяці пізніше поставок. Тому виготовити одяг потрібно за свої гроші, а потім – чекати прибутку. До того ж, щоб продавати одяг у певній мережі, треба заплатити близько 1000 євро за присутність в одному магазині.
Часу на експерименти не було, швейний бізнес – недешеве задоволення. Лише оренда приміщення та комунальні послуги щомісяця забирають до 150 000 гривень. А ще – витратні матеріали, податки та зарплата працівників. Ігор вирішив, що власний бренд поки зачекає, і почав працювати переважно з зовнішніми замовленнями.
У майстерні Ігоря Шостака в Кременчуці
Зараз у підприємства Ігоря кілька великих партнерів. Для французького бренду одягу IKKS шиють дитячий і підлітковий одяг: сукні, штани, футболки. Для нідерландського Grosso Moda – сукні та штани. Литовській Аudimas – спортивний одяг. Також співпрацюють з українським брендом спідньої білизни Anabel Arto. Ця компанія також розпочинала працювати у Луганську, а згодом переїхала до Харкова.
– Ми орієнтуємося під замовника, що йому потрібно – те і відшиваємо. Викрійки нам зазвичай надають. Але у нас є технолог-конструктор, це моя дружина. Тому можемо виконати замовлення у повному обсязі: від розробки лекал до виходу готових виробів. Такі проекти теж трапляються, – додає пан Ігор.
Банки не хотіли кредитувати, а на луганське підприємство повісили податковий борг
Хоча Ігор Шостак мав базу партнерів і стабільний потік замовлень, починати справу вдруге було складно. Були потрібні кошти, але отримати їх від банку виявилось майже неможливим. Шостак пояснює:
– Є бізнес, ми демонструємо стабільні обороти, але нам нечасто йшли назустріч. Максимум, що вдалося отримати від банків, – 50 000 – 70 000 гривень на кредитну картку. Та в основному нам відмовляли. Ми стали людьми не першого сорту.
Крім цього, Ігор втратив усе майно фабрики, а його бізнес майже півроку простоював. Коли у кінці 2014-го він вирішив перереєструвати підприємство у Кременчуці, то виявив величезний податковий борг.
– Коли йшли бойові дії, у Луганську не було ані світла, ані газу, люди не знали, що робити далі. Приблизно у грудні 2014-го ми зрозуміли, що бойові дії не закінчаться швидко. Потрібно було перереєструватися як фізичній особі-підприємцю, – розповідає Ігор Шостак.
Продовжувати роботу у Кременчуці ніхто з колишніх працівників не міг. Фактично люди розбіглися, але по документах вони нібито у мене працювали, відповідно, я мав сплачувати за них податки. Їх треба було звільняти, але для цього я повинен привести людину у центр зайнятості. Це було непросто. Луганський центр зайнятості виїхав у Біловодськ, я був за 700 кілометрів, у Кременчуці. Мусив навмисне їхати туди та шукати колишніх працівників.
Звільнити вдалося, але за час простою мене змусили сплатити всі податки і за себе, і за найманих робітників. Те, що підприємство не працювало з липня, а все моє майно розграбували – нікого не цікавило. Якщо хочеш працювати в Україні – мусиш закрити всі борги і тільки тоді отримаєш свідоцтво.
У карантин майстерня отримала замовлення на захисні костюми для медиків
Нині Ігор Шостак далі розвиває власний бізнес. Він входить до організації «Донбас Фешен Кластер», що об’єднує невеликих виробників одягу Донбасу. Підприємець відкритий до нових замовлень. Їх допомагають знайти у Торгово-промисловій палаті. Також Ігор Шостак бере участь у семінарах ПРООН, щоб підвищити ефективність власної справи.
У карантин швейна майстерня продовжує працювати, хоча у неповному складі. Приблизно третина працівників – на лікарняному або на вимушеному карантині.
Протягом останніх тижнів швачки завершували одне з замовлень на експорт, яке отримали до пандемії. Наприкінці березня один із замовників підприємства виграв підряд на пошиття захисних костюмів для медиків. Ними майстерня пана Ігоря і займатиметься найближчим часом
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.
Свої в Telegram 
