Не треба нас захищати. Люди з Донбасу висловилися про мовний закон
П’ять людей з Луганської та Донецької областей розвінчують міфи про російськомовний регіон і висловлюються про мову навчання в школі.
Законопроєкт депутата від «Слуги народу» Максима Бужанського, який пропонує відкласти перехід шкільного навчання на українську мову, відродив в суспільстві дискусію і вивів під Верховну Раду людей з транспарантами «Не чіпайте мою мову!» і «Заважає мова – геть до Ростова!»
Свои.City зібрали з соціальних мереж історії колишніх жителів Донбасу.
Тім Златкін, блогер, з Донецька
Тім Златкін
Моя мама родом из Красного Кута, села в Антрацитовском районе на Луганщине.
Когда в семидесятых годах прошлого века ее школу насильно перевели на русский язык обучения, то у всех в ее классе мгновенно ухудшилась успеваемость учеников. Дети тупо не могли усвоить материал, поскольку не понимали и половины слов. Особенно математика, биология и физика.
Директора школы, который пытался сопротивляться русификации, уволили. Учителям, кто его поддерживал урезали зарплату и надбавки, сократили часы преподавания.
Это была вторая волна русификации Донбасса.
Под первую попал мой папа. После войны он пошел учиться в Сталинском горном институте. Когда еще Донецк назывался Сталино.
Его группа была последней, которая успела сдать экзамены на украинском. У младших групп за «местечковость» исключали из комсомола.
Таким образом, мой отец всю жизнь был против вступления в партию. Что доставило ему массу неприятностей уже на службе в армии. Особенно, когда он командовал дивизионами РЛС средней и дальней мощности в Средней Азии. Особисты нещадно гнобили лишь за одно его происхождение.
Уже уволившись из армии и работая на шахте Засядько, папа ласкал свой слух українською мовою на глубине в прямом смысле слова. Да, проходчики под землей общались українською, а поднимаясь на поверхность и переступая порог клети – переходили на русский. Что весьма бесило местный обком партии и отдел КГБ при шахте. Папа бригадир так никого и не сдал.
Когда я подрастал, мой крестный и его жена, тетя Паша, балакали со мною всегда на украинском.
Да и у нас во дворе на проспекте Россини почти все дети общались на украинском. Пока не пошли в школу и не стали «как вся страна».
Это была третья, почти незаметная и мягкая волна русификации Донбасса. Я застал ее в восьмидесятых, хотя вовсю бурлила перестройка и гласность.
И знаете, что я вам скажу насчет изучения русского в школе?.. Или догадаетесь сами?
Світлана Єременко, директорка Інституту демократій Пилипа Орлика, жила в Донецьку
Світлана Єременко
Коли при знайомстві люди дізнаються, що я 20 років прожила в Донецьку, неймовірно дивуються: і ви розмовляєте українською? (Мовляв, як? Не розучились? Не перейшли на російську? Не забули?)
І тому неодноразово чула, починаючи з університету:
– Тебе больше идет говорить на русском!
– Ти можеш говорить по-человечески? (Це на хвилинку від закоханого хлопця).
– Зачем тебе етот калхозний язик?
– Повторите! А што такое «кава»?
Від головного редактора вже на роботі:
– Бандеровка, руховка, пропагандируешь националистические идеи. Позвонить в КГБ?
– Если хочешь учить своих детей в украинской школе – валяй в свои полесские болота!
– Вот обьясни мне, что твоя ета желто-синяя тряпочка для тебя значит?
– Ти би лучше сексом занималась, а не политикой...
Врешті-решт незаконно звільнена з роботи за національні переконання. Цькування. Лист-донос від колег-журналістів у стилі 1937 року. Суд. Рік хворіла і більше року не могла писати...
Думала, що з приходом незалежності це закінчиться. Але ж ні!
З0 років Декларації про державний суверенітет України – і в цей день ми знову повинні захищати МОВУ! У своїй країні! У рідному домі! На своїй землі!
Допоки!?
Роман Малік, з Луганська
Роман Малік
Я 100-процентний луганчанин!
Чому? Та тому що я народився в Ворошиловграді в 1970-му. На Гострій Могилі (тільки луганчани зрозуміють – чому я народився на могилі).
І прожив я в цьому місті 44 роки. Якраз до того моменту, коли нас прийшли «спасать» мишебраття.
Це навіть був не принцип – просто так було.
Більше за всіх це подобалось моєму товаришу-сусіду. Хоча він був і є євреєм. Він завжди з захопленням та придиханням мені казав:
– Ви! Вдома розмовляєте українською! Це просто піпєц! Які ж ви молодці!
А я тоді не міг зрозуміти цих захватів. Ну тому що – так завжди було – ми завжди вдома розмовляли рідною мовою.
До речі, цей мій сусід, єврей, брав участь в усіх олімпіадах з української мови. Бо в 12-й школі міста Луганська найкраще знав державну мову якраз єврей. Він був більш українцем ніж українці по-народженню.
Зараз він живе з родиною в Бремені. І у нього в домі всюди висять українські прапори.
Тому для мене питання про мову – це навіть не питання!
В Україні може бути тільки одна державна мова!
Ганна Мокроусова, правозахисниця, з Луганська
Ганна Мокроусова
Я 36 років розмовляла російською, жила в російськомовному середовищі, та отримала декілька вищих освіт російською мовою. Перейти на спілкування українською мовою було моїм свідомим та зваженим рішенням.
У мене немає жодних ніжних та ностальгічних почуттів до російської мови, вони всі загинули на війні. Російська мова мені нагадує про втрачений дім, про плани та надії, які забрали в мене російські військові. Російська мова мене лякає, бо нею до мене зверталися чоловіки з автоматами, націленими мені у груди, чоловіки, які казали, що прийшли захищати таких як я, російськомовних українців, але мене вони ненавидять, як і все українське.
Нові життєві плани в новому місті я будую українською, бо мрію ніколи в житті не відчути на шкірі знов дуло «захисників». А бажання збільшення російської мови в Україні я відчуваю як агресію проти себе, проти своїх нових мрій та планів. Російська мова для мене назавжди залишиться дулом автомату, націленими проти мене. Щоб не сталося в країні далі, саме так я буду виховувати дітей та онуків. І нас таких, хто відчув агресію «захисників», в Україні багато. Тож, неповажаємі мною мої «захисники», я не злякалась в 2014 році, не злякаюсь і зараз, тому подумайте ще раз, чи дійсно ви все ще хочете захищати, нас «російськомовних українців»?
Це я до чого веду. Що які б закони ви не ухвалювали, пам’ятайте, що коли ви постійно погрожуєте людям зброєю, а російська мова сприймається нами як зброя, то через певен час люди перестають тієї зброї боятися і починають чинити опір.
Володимир Фомічов, редактор, з Макіївки
Володимир Фомічов
Можливо, це проблема дорослішання, а, можливо, є інші причини. Війна в Україні йде шостий рік. Ми маємо справу з найбільшою країною у світі. Це імперія, імперіям властиво розширятися, поїдаючи все, що є навколо. Імперії ростуть, а потім зникають, відновлюються (хоч і в менших масштабах) і знов потребують поглинання слабших. І я хочу поговорити про розуміння проблеми.
Після розвалу СРСР Росія як його наступниця змогла швидко відгристи куски у більш слабких республік колишнього СРСР. До цього готувався ґрунт ще під час існування Радянського Союзу. Штучно розхитувались сепаратистські настрої в різних частинах: Молдови, Грузії, Азербайджану.
На нас тоді не було ні сил, ні часу. Однак після того, як Росія пройшла стан шоку та змогла відновитись, вона змогла окупувати та анексувати наші території. Просто цій імперії потрібно було знов розширення.
Це не важко було зробити. Етнічно українці та росіяни схожі, схожі традиції та порядки, цінності та культура. Особливо на сході нашої країни. Була велика тяга до імперії, велике було відчуття ностальгії. Але виграли люди на тих територіях, що були захоплені?
Це дуже важко вкласти собі у голову, що коли тебе захоплюють та починають впливати на тебе, це не закінчиться добре. Потрібно бути самостійним, самодостатнім, щоб жити розквітати та бути щасливими.
Наше суспільство пострадянське, ми живемо у світі імперських штампів та ностальгії за минулим. Моя рідна мова – російська, я і сам часто відчуваю незрозумілу тягу назад. У якійсь світ радянський, російський світ, з яким я насправді не стикався. А хтось там жив. Живі спогади минулого. Мабуть, і наше покоління незалежної України не зможе зробити остаточний ментальний розрив.
Але є діти. Діти, які можуть отримати шкільну освіту українською мовою. Сприймати українську мову як рідну, навіть народившись в регіонах, де люди в більшості розмовляють російською. Нам викладали предмети українською тільки у 10 та 11 класі – та й то частково. А що було б, якби це було з першого класу або навіть дитячого садочку?
Можна, звичайно, залишити все, як є. Можна потім знов бігти назад, однак не думаю, що нас приймуть з розкритими обіймами. Це все погано закінчиться. Десь так, як у 30-х роках минулого століття.
Я би дуже не хотів.
Довідка
Законопроєкт нардепа від «Слуги народу» Максима Бужанського №2362 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів, щодо навчання державною мовою в закладах освіти» пропонує відтермінувати перехід на українську мову навчання в школах нацменшин з 1 вересня 2020 року до 1 вересня 2023 року. Цей документ був внесений до порядку денного українського парламенту 17 липня, проте засідання закінчилося до того, як нардепи встигли дійти до розгляду питання. Це був останній день засідання сесії Верховної Ради.
Наступного тижня «Слуга народу» планує скликати ще два засідання, однак невідомо, чи буде цей законопроєкт внесений до порядку денного. У фракції повідомили, що восени цей законопроєкт розглядатися не буде, оскільки втратить актуальність.
Свої в Telegram 
