Породисті коні й унікальна архітектура на фоні степів. Шість причин відвідати Деркульський конезавод
Це найстаріше агропідприємство України. Тут вже третє століття поспіль розводять чистокровних коней різних порід. Поголів’я утримують у конюшнях, які є пам’ятками архітектури. Свои.City розповідають, чому варто відвідати це унікальне підприємство – Деркульський конезавод, що працює в Біловодському районі на Луганщині.
1. Відчути силу та красу чистокровних коней
Наразі на Деркульскому конезаводі майже півтори сотні голів. Розводять тут коней породи українська верхова – надзвичайно красивих, сильних, великих і у той же час витончених тварин з аристократичними рисами.
Тут утримується маточне поголівя. Кобили, до речі, небезпечніші за жеребцівФото: Свои
Вони можуть бути добрими й вдячними, а можуть – агресивними й небезпечними. Особливо кобили. Коли йдеш між денниками в конюшні, де утримують маточне поголів’я, буквально фізично відчуваєш силу й певну агресію кобил.
Є на конезаводі жеребець, якого тут називають професійним напівжаргонним словом «пробник». Його підпускають до кобил, щоб зрозуміти, чи готові вони до спарювання й продовження роду. І, якщо кобила не готова, вона його б’є. Причому б’є настільки сильно, що на жеребця, перш ніж підпустити до кобили, одягають аналог бронежилету. Інакше довго він би не прожив.
Чому саме його обрали на роль «пробника»?
– Ну, така вже його доля, – напівжартома каже директор ДП «Деркульський конезавод» Сергій Гладков. Тобто якихось особливих критеріїв відбору не було – просто так склалося.
Спеціальне приміщення для спарювання тваринФото: Свои
До речі, якщо кобила готова до спарювання й дозволяє «пробникові» підступитися до неї, бідолаху з неї стягують і підпускають до неї іншого жеребця – того, якому належить продовжити породу, відповідно до законів селекції. Але й «пробника» не обділяють – йому дозволяють спарюватися з іншими кобилами.
Для спарювання на конезаводі є спеціальний зал. Процес має бути тільки «живим» – штучне запліднення при виведенні чистокровних тварин не допускається. Лише природне.
2. Оцінити архітектуру 18 століття
Як жартує Сергій Гладков: у конюшнях працюють «кондиціонери». Адже взимку тут ніколи не буває холодно, а влітку – спекотно. Хоча насправді ніякого обладнання для контролю клімату тут не існує. Комфортний температурний режим підтримується завдяки майстерності й професіоналізму архітекторів.
– Перш ніж почати споруджувати ці конюшні, тут спочатку збудували цегляний завод, – розповідає Сергій Гладков про події, які відбувалися на Біловодщині понад 250 років тому.
На території заводу відвідувачів зустрічають пам'ятки архітектури та вікові дереваФото: Свои
Кожна споруда заводу тут має статус пам’ятки архітектури. Дві конюшні, вони є основними спорудами, побудовані у формі літери Е та цифри ІІ (так вони виглядають з висоти пташиного польоту). Це має символізувати ім’я імператриці Катерини ІІ у російськомовному написанні – Екатерина.
Товщина стін – 80 сантиметрів. Ця товщина та власне матеріал, з якого збудовано стіни, й створюють оптимальні умови для утримання коней. Крім того, тут ідеально продумана вентиляція.
Сучасна техніка поруч із маточною конюшнею, збудованою вже за радянських часів - у 1971 роціФото: Свои
Частина приміщень збудована з урахуванням того, що немає ліпшого освітлення, ніж сонячне. Особливо це відчувається в аукціонній залі – круглому приміщенні, де перед потенційними покупцями демонструють тварин. Над центром зали – великий отвір, який пропускає рівно ту кількість сонячного світла, яка потрібна для того, аби оцінити красу, силу та витривалість коня.
Аукціонна залаФото: Свои
Ще одне диво архітектури – манеж, який називають японським за певну подібність до японських пагод. Функціонує комплекс з 1767 року.
Японський манеж Фото: Свои
Японський манеж зсерединиФото: Свои
3. Зрозуміти специфіку ведення нетипового агробізнесу в реаліях сучасної України
При всій своїй історичній знаковості Деркульський конезавод був і лишається звичайним українським аграрним підприємством.
Він дає роботу приблизно п’ятдесятьом співробітникам. Здебільшого це мешканці Новодеркула, рідше – сусідніх сіл. Середня зарплата на підприємстві – близько 5 тисяч гривень. Тобто практично мінімальна. Але ніхто не скаржиться – це звичайна робота для звичайного мешканця звичайного села Біловодського району Луганської області.
Зараз в економічному плані завод виживає завдяки тому, що має в розпорядженні три з половиною тисячі гектарів державної землі сільгосппризначення. Цю землю здають в оренду місцевим агропідприємствам, які вирощують традиційні для цього регіону зернові та просапні.
Молодняк на випасіФото: Свои
Якщо калькуляцію максимально спростити, можна сказати, що утримання однієї голови (а коней тут близько 140) коштує 100 гривень на день.
Сильно зменшувати поголів’я не можна – інакше підприємство втратить статус конезаводу й стане конефермою. А це автоматично зробить суму, яку можна отримати за чистопородну тварину, значно нижчою, ніж при статусі конезаводу. Мінімальна кількість маток, необхідна для підтримання статусу конезаводу, – 30.
У спекотну погоду коней вдень тримають у денникахФото: Свои
4. Поповнити свої знання з військової історії
У тому, що конезавод в економічному плані переживає не найліпші часи, нерідко звинувачують нинішню владу. Або попередню, або ту, що була перед попередньою... Мовляв, колись правителі коней любили, а тепер…
Але справа в іншому. Коли конезавод тільки будувався, а згодом процвітав, він, по суті, працював на оборонну (чи то військову) промисловість. Адже коні були життєво необхідні для царської армії. Приблизно так, як зараз – БТРи чи інша військова техніка.
Саме тут, на Деркульському конезаводі, вирощували коней для рядових солдатів; на сусідньому Стрілецькому конезаводі – для офіцерського складу.
Керівником цього підприємства в ті часи завжди призначався професійний військовий.
Один із будинків, розташованих тут, був споруджений для проживання керівника підприємства та його родини.
У цьому будинку понад 200 років тому жив директор конезаводу, що був відставним військовимФото: Свои
5. Дізнатися більше про українське конярство
У одному з приміщень Деркульського конезаводу розташований музей. Тут тобі – і історія конярства, і історія нашої країни, і історія зовнішньої політики різних держав.
Більшість експонатів – це нагороди.
Яскравою плямою, що асоціюється з радянською символікою, є попона, яку отримав у 1957 році на виставці у Вашингтоні племінний жеребець на ім’я Задорний. Жеребець, вирощений у селі Новодеркул Біловодського району на Луганщині.
Цю попону жеребець Задорний привіз свого часу з Вашингтону. Синя стрічка на ній символізує, що конезавод представляв не просто СРСР, а саме УкраїнуФото: Свои
Сергій Гладков акцентує увагу: попона ніби витримана в радянській символіці, але синя полоса підкреслює, що конезавод представляє не просто СРСР, а саме Україну.
Того жеребця, що отримав попону, до речі, американці хотіли купити за 250 тисяч доларів. На ті часи – сума величезна. Але жеребця не продали. Репутація була дорожчою. Він лишився на Деркульському конезаводі й дав свої гени тим тваринам, які вражають своєю силою й красою і зараз.
Музей на території Деркульського конезаводуФото: Свои
Сергій Гладков, директор Деркульського конезаводу, демонструє експонати музею підприємства Фото: Свои
6. Насолодитися краєвидами Біловодщини
Заповідний Стрілецький степ знаходиться в сусідньому Міловському районі. Але екосистема не визнає кордонів, проведених на карті. І степи Біловодщини – не менш унікальні, хоч і не мають статусу заповідних.
Мілові відкоси. Повільний Деркул – ліва притока Сіверського Дінця. Червонокнижні рослини та тварини. До оп’яніння чисте повітря. Унікальний чорнозем – не просто український, а біловодський. Безкінечний простір. Села, у яких іноді живе й по 25 мешканців (як, наприклад, село Узлісся неподалік від Новодеркулу). Краєвиди Біловодщини – ніби з іншого часу, ніби з іншої планети.
Проєкт реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у рамках Transition Promotion Program. Погляди, викладені у спецпроєкті, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
Свої в Telegram 
