Истории

«Хочу бути астрофізиком»: Дар’я Заремба з Донецька кинула успішне навчання у Могилянці заради науки

Мар’яна ЗЕЛЕНЧУК
12.03.2019 08:42
Дар’я невдовзі планує вступати на фізичний факультет. Заради цього на четвертому курсі полишила Києво-Могилянську академію, де вивчала право і була серед кращих студенток. Тоді зрозуміла, що хоче дослідужвати зорі і лише їх.

Комусь її рішення кинути навчання може видатися несерйозним, але Дар’я підійшла до вибору відповідально і зараз сама заробляє на майбутнє навчання. Разом із однодумцями вона створила платформу «Локус», завдяки якій молоді дослідники можуть отримати консультацію від авторитетного науковця і опублікувати свою роботу. Про свій «шлях до зірок» Дар’я Заремба розповіла Свои.City.

Дар'ї подобається викладати фізику старшокласникам, бо вона відчуває себе їх ровесницею. Дівчина працює в київській приватній школі «Майбутні», де використовують нестандартні методики. Фізичні явища вона може пояснювати за допомогою, наприклад, дошок чи помідора. Підліток уживається в Даші з дорослою і самостійною людиною, яка формувалась протягом року в селищі Новотроїцьке Донецької області — туди вони з батьками переїхали, коли через війну стало неможливо залишатися в рідному Донецьку.

Рік тому вона проводила дослідження в Молетайській астрономічній обсерваторії в Литві: порівняльний аналіз контурів спектральних ліній зорі-карлика і гіганта. У підсумковій статті під редакцією науковця підписалась як «астрофізик без освіти».

 Фото з FB Дар'ї Заремби

ДОНЕЦЬК

 У Донецьку я була до самих військових дій. Коли ситуація почала нагнітатися, це був найстрашніший період у моєму житті.

Нещодавно відкрила переписку з друзями у день, коли все починалося (АТО. – Авт.). Винищувачі пролітали біля мого вікна, місто було в диму. Ми переписувалися: «Не выходите из дома», писали записки в школу від батьків  що от, моя донька не прийде через ситуацію в місті. Це було лячно, але найжахливіше, що тоді стався розкол через громадянську позицію. Я була на українській стороні, підтримувала людей, які виходили на Майдан, а більшість моїх друзів були сепаратистами. Коли приходила в школу, на уроках пропагували сепаратистський напрямок, що треба до Росії, що ось ці «укри». Жахливий психологічний тиск.

НОВОТРОЇЦЬКЕ

— У травні 2014 року ми з батьками поїхали на дачу, в літній будиночок, щоб просто відпочити. Це Донецька область, Волноваський район, селище Новотроїцьке. І більше ми не повернулися. Я не мала можливості скласти речі, не могла попрощатися з друзями  не знала, що ми більше не зустрінемося.

Ми з друзями переписувалися все літо: думала, зараз повернемося. Але цього так і не сталося. У вересні хтось із друзів лишився у Донецьку, хтось виїхав у Харків, Житомир, кудись у Донецьку область, і більше ми не підтримували контакт.

 Фото з FB Дар'ї Заремби

В ІЗОЛЯЦІЇ

— До вступу в Могилянку рік я жила в Новотроїцькому, закінчувала там 11-й клас. Це не дуже далеко від Донецька, було чути військові дії — автоматні черги, гул від «Градів» здалеку. Було таке, що прокидаєшся зранку і дізнаєшся, що за двір від тебе впав снаряд, у школі вибивало вікна.

Спілкуватися нема з ким. У класі було сім людей разом зі мною, і решта шість  ніби з іншого світу. Ти в ізоляції. Батьки в депресії, офіс батька в Донецьку захопили, ти постійно дізнавався про смерті знайомих: когось вбили, хтось помер від серцевого нападу.

У мене завжди були друзі, люди навколо, а тут втрачаєш все і не знаєш, куди йти далі. Тоді ще часто були перебої з електрикою і пробивали водонапірні вежі, у нас не було ані води, ані світла. Коли дощ — для тебе щастя, бо ви виставляєте відра, набираєте воду і потім нею миєтеся. Коли приїжджає машина з водою, вся вулиця виходить з баклажками.

БУДКИ І ТИНИ

— У Новотроїцькому я була віддана сама собі і почала багато будувати  будки для собак, наприклад. Знаходила в цьому якусь розраду. Ходила на річку, зрізала там вербу і будувала тини, робила різні лавки, столи. Це село, там багато будівельних матеріалів. У мене була депресія, відчай. Батьки не знали, що зі мною робити, не могли зі мною говорити — не було контакту.

Тоді я заглиблювалася в навчання. Завжди любила це, а тут і альтернатив інших не було. Багато вчилась, у мене був чудовий атестат, ще й на контрасті з іншими.

ПОВНОЛІТТЯ

— Я не сильно замислювалася над тим, куди вступати, бо в таких умовах  аби хоч кудись вирватися. Батьки сказали — право. «Тато  юрист, і в тебе вийде», то й гаразд. Я більше дивилась на університет, а не на спеціальність.

Тато хвилювався, бо у мене день народження 4 червня, виповнюється 18, а вже 7 червня — ЗНО. І мені треба встигнути отримати перепустку між 4-м і 7-м, бо вона потрібна повнолітнім.

Моє 18-річчя було жахливе. Я дуже люблю свій день народження.

Тоді всю ніч готувалась до ЗНО з математики, але думала — це ж 18 років, може буде щось прикольне. Батько просто зайшов до мене в кімнату, мовчки потиснув руку і пішов. Мама приготувала їсти. Ось я сиджу за столом, переді мною тарілка, я сама. А на мої 17 років, у 2014-му, вдалося зібрати друзів на дачі.

Це вартувало величезних зусиль, треба було вмовити їхніх батьків, переконати, що тут не стріляють. То був мій найкращий день народження. Проходить рік — і ти сидиш за цим самим столом, але абсолютно один і тобі навіть ніхто не дзвонить. Наче просто привід зробити перепустку.

КНИЖКА

 Коли побачила, що мене зараховали на бюджет у Могилянку, плакала від щастя. Проте соціалізуватися в Києві було складно. Рік у селі я була сама: живеш у собі, ходиш у поле, на річку. Для мене це було духовним зростанням. А в Могилянці ти з людьми, усі  е-ге-гей!  а мені важко. У мене з’явилась найкраща подруга Марта. Ми жили в одному гуртожитку, почали разом проводити час, і вона постійно питала, чому з мене не можна витягнути ані слова. А я не знала, як це пояснити, розуміла, що є бар’єр, який не можу подолати.

Було важко говорити про те, що сталося. Намагалась так пояснити подрузі, що пережила: зробила книжку, куди вклеювала фотографії моїх переписок з друзями, автобус, який розстріляли під Волновахою, де були люди з моєї школи. Вставляла в цю книжку вірші відомих поетів, які могли описати мій стан. Зробила її, щоб подруга прогортала її — і, можливо, так зрозуміла, що я переживаю, чому мені важко. Спрацювало не дуже.

 Фото з FB Дар'ї Заремби

НАУКПОП

— У 2016 році, наприкінці травня, я сильно захворіла. Ніч, усі навколо сплять, а я прокинулась з високою температурою, залізла в інтернет і бачу  науково-популярний портал Naked Science пише, що шукає колумністів. Я б ніколи в житті не написала туди, якби не стан марення. Написала, що от я з України, мені дуже подобається фізика  бо тоді читала науково-популярну літературу з фізики і захопилася цим. Пишу, що планую написати статтю в «Вікіпедію» про одну космічну частинку, яка називається Oh-my-God («Боже мій!»  Авт.), бла-бла-бла.

Коли побачила цей лист зранку, то почервоніла  що я зробила? Але мені відповіли: добре, давайте спробуємо. Я написала статтю, її опублікували, і вона побила всі рекорди з прочитуваності. Тоді пішло-поїхало. Мені сподобалось, що я можу розжувати людям якусь складну штуку. Почала писати більше, але що робити з цим далі, так само не розуміла.

ФІЗИКА

У Молетайській астрономічній обсерваторії. На задньому плані – телескоп для відстежування екзопланет  Фото Дар'ї Заремби

— Фізикою я захопилася, коли стала її викладати. А сталось це випадково. Я вже вступила до Могилянки, і всі знали, що я фанатію від математики. Вона для мене  наркотик. Мені дуже подобається, що в математиці в кожній дії є своя логіка, правила, ти їх застосовуєш і отримуєш відповіді.

Коли вступила на юриспруденцію, думала, що там будуть потрібні математика, логіка. Ні. Почала самостійно вивчати вищу математику, розв’язувати задачі людям в інтернеті, пояснювати щось, але не розуміла, що з цим робити далі.

Потім зрозуміла, що треба робити на цьому гроші, вирішила викладати математику. Фізику на той момент не знала. Прийшла на курси додаткової освіти для школярів, на співбесіду — як математик. Розв’язала усе, мені сказали — супер, але математик у нас уже є.

Запитали, що ще можу розказати про себе. Кажу: ну от писала науково-популярні статті з астрофізики. І мені говорять: «О, а у нас уже два роки немає фізики, давай спробуєш?» Я погодилась, а вдома стала вивчати шкільний курс фізики. Тоді я закохалася у фізику.

Коли почала пропускати через себе шкільний курс, усвідомлювати це, готувати для дітей конспекти і презентації, щоб їм все було зрозуміло — це вистрілило, відчула, що це моє.

ЛИТВА

— Я завжди обожнювала космос, але саме з наукової точки зору. Мене туди тягнуло, але не розуміла, з якого боку підійти. Коли вчилась на праві, то навіть захоплювалась космічним правом.

Коли почала викладати фізику, мені пощастило — мене побачили, бо я брала участь у різних заходах, пов’язаних із космосом. Мені розповіли про школу для дослідників у Литві, де треба проводити астрофізичні дослідження. Думала, як я туди потраплю, якщо в мене немає спеціалізованої освіти. Але запропонували спробувати, бо там не було учасників від України. Це був останній день подачі документів, я заповнила форму і пройшла.

Ця школа стала переламним моментом у житті, бо тоді я вперше робила саме дослідження. Я сиділа в обсерваторії до четвертої ранку, з науковцями з усього світу. І у мене виходило! Тоді я відчула абсолют щастя: коли ти спостерігаєш за цими графіками, спектрами, за своєю зіркою. Коли ти вночі йдеш з обсерваторії у свій будиночок, а там — умови обсерваторії, зовсім немає світла, над тобою Чумацький шлях, і розумієш, що підійшов максимально близько до того, до чого йшов. Ридала від щастя.

Зрозуміла, що це мій шлях. Ніяке право закінчувати не буду  хочу спалити всі мости, хочу бути астрофізиком. Тому зараз активно присвячую себе фізиці, астрофізиці, готуюсь до вступу.

 Фото з FB Дар'ї Заремби

НАУКОВА РОБОТА

 Після повернення зі школи в Литві дослідження, над яким працювала там, оформила як наукову роботу: графіки, висновки. Мені був потрібен науковий редактор, який би перевірив наукову точність, адже я — людина без спеціалізованої освіти. Тоді зв’язалась з Головною астрономічною обсерваторією, запитала, чи може хтось проглянути мою роботу про спектральний аналіз зірок. Яків Павленко, дуже авторитетний у зоряній астрофізиці, подивився і сказав, що все правильно, запросив до себе, сказав, що бачить у мені потенціал, запропонував копати глибше. Але поки не продовжую це дослідження, бо мені дуже не вистачає системності знань. Хочу вступити до університету і пройти бакалаврат, магістратуру — я мрію про освіту.

Я проходжу онлайн-курси, багато знаю, можу написати дослідження, але мені не давали це системно. Все, що я знаю — виключно самоосвіта. І коли мені сказали про продовження дослідження, подумала, що надто форсуватиму темп. Тут є якась штучність, все-таки я не дослідник. Вирішила повернутися до цієї роботи, коли стану дослідником з освітою.

НАВЧАЛЬНІ ПЛАНИ

— Я поставила собі запитання: «Для чого мені закінчувати право?» Єдиною відповіддю було — уже провчилася три роки, треба завершити. Розуміла, що ні за що в житті не буду юристом. Коли у мене з’явилась купа можливостей навколо, і така робота, пов’язана з фізикою та астрофізикою, в кайф, подумала, нащо страждати?

Кинула університет у листопаді, а батькам, які досі живуть у Новотроїцькому, сказала про це вже в січні, коли поїхала до них. Були істерики, сльози, грубі слова, але коли почала доводити, чому для мене це важливо, вони зрозуміли. Зараз кажуть: коли вступиш, ми видихнемо.

Оскільки вже вступила на бюджет на юридичний, то не можу вступати на бюджет повторно, варіант  лише контракт. На нього я зараз заробляю сама, тому і працюю у кількох місцях: там викладати, там курс провести, там статтю написати, там ще щось. Хочу вступити в Могилянку  бо дешевий контракт, бо там я прослухала майже все з природничих наук. Потім хочу повчитися за кордоном, бо в Україні астрофізику так не викладають. А щоб схопити якийсь грант на можливість продовження навчання за кордоном, треба як мінімум рік провчитися тут на відповідній спеціальності.

«ЛОКУС»

 «Локус» створений, щоб допомагати молодим дослідникам, які бачать себе у науці, але не знають, що з цим робити. Це стосується не лише точних і природничих наук. Зараз у нас багато гуманітаріїв — соціологи, наприклад, яким в університеті не дають того, що потрібно починаючим дослідникам. Науковець не знає, де знайти опору, щоб іти далі, а ми її даємо: пропонуємо опублікувати дослідження, зв’язати з науковим редактором. Ми шукаємо людей, які мають великий фах і можуть вивчити роботу.

Оскільки у мене є досвід міжнародних проектів: школа у Литві, в Італії  з наукової журналістики, я роблю добірки можливостей для різних спеціальностей. Ще ми проводимо школи і воркшопи, де вчимо, як писати роботу.

МАЙБУТНЄ

У Молетайській астрономічній обсерваторії, на тлі –зображення різних діапазонів випромінювання  Фото Дар'ї Заремби

 Я обрала шлях астрофізика, але не знаю, яка буде кінцева точка. Хочу працювати в обсерваторії, хочу займатися саме зоряною астрофізикою  вивчати параметри зірок. Хочу робити це в Україні, робити внесок в українську науку. Але ще не знаю, чи вийде працювати саме тут.

МІСЯЦЬ

 Коли почала працювати, на першу зарплату купила телескоп. Мені був потрібен легкий, щоб можна було піти в далеке селище, де немає світлового шуму. Телескоп має невеликий діаметр дзеркала, у нього не дуже багато можна побачити, але принаймні Місяць — і це прекрасно. 

Усі кажуть: Місяць повернутий до нас одним боком. Один раз подивишся на нього, другий, а що можна спостерігати всю ніч?

Нещодавно був супермісяць, коли Місяць повний і розташовується особливо близько до Землі. Я три ночі спала на вулиці. Виїжджала у селище Корчувате і там на озері, зі спальним мішком, просто дивилася на небо.

Тут питання не в тому, що ти бачиш — об’єкти справді майже ті самі, важливе внутрішнє відчуття. Це усамітнення, коли відчуваєш щось неймовірне, неосяжне.

І ЗНОВ ДОНЕЦЬК

— Коли приїжджаю в Новотроїцьке, мене накриває. Там ніяк. У батьків менше роботи, вони намагаються працювати дистанційно. Там буферна зона. Головне, що не стріляють, як раніше. Інколи гупає, але далеко.

Жити в Донецьку, коли там щось зміниться  вже ні, але дуже хочу повернутися в свою кімнату, помацати свої речі, згадати це все. Дуже! Мені часто сниться це, накриває. Якось йшла Києвом і мені здалося, що знаходжуся в одному з районів Донецька. Ніби бачу піцерію «Челентано», ось вулиця Артема, і я йду і розумію, що насправді це не так. Але намагаюся спеціально не вдивлятися в деталі, щоб не зрозуміти, що це Київ. Йду і в мозку добудовую те, що було в Донецьку. Мені треба було у зовсім інший бік, але вирішила, поки схопила це відчуття, йти і відчувати себе там.

Читайте Свои.City також у Telegram та  підписуйтесь на наш Instagram. Там також багато цікавого!