«Хочу бути астрофізиком»: Дар’я Заремба з Донецька кинула успішне навчання у Могилянці заради науки

Комусь її рішення кинути навчання може видатися несерйозним, але Дар’я підійшла до вибору відповідально і зараз сама заробляє на майбутнє навчання. Разом із однодумцями вона створила платформу «Локус», завдяки якій молоді дослідники можуть отримати консультацію від авторитетного науковця і опублікувати свою роботу. Про свій «шлях до зірок» Дар’я Заремба розповіла Свои.City.

Дар'ї подобається викладати фізику старшокласникам, бо вона відчуває себе їх ровесницею. Дівчина працює в київській приватній школі «Майбутні», де використовують нестандартні методики. Фізичні явища вона може пояснювати за допомогою, наприклад, дошок чи помідора. Підліток уживається в Даші з дорослою і самостійною людиною, яка формувалась протягом року в селищі Новотроїцьке Донецької області — туди вони з батьками переїхали, коли через війну стало неможливо залишатися в рідному Донецьку.

Рік тому вона проводила дослідження в Молетайській астрономічній обсерваторії в Литві: порівняльний аналіз контурів спектральних ліній зорі-карлика і гіганта. У підсумковій статті під редакцією науковця підписалась як «астрофізик без освіти».

 Фото з FB Дар'ї Заремби

ДОНЕЦЬК

— У Донецьку я була до самих військових дій. Коли ситуація почала нагнітатися, це був найстрашніший період у моєму житті.

Нещодавно відкрила переписку з друзями у день, коли все починалося (АТО. – Авт.). Винищувачі пролітали біля мого вікна, місто було в диму. Ми переписувалися: «Не выходите из дома», писали записки в школу від батьків — що от, моя донька не прийде через ситуацію в місті. Це було лячно, але найжахливіше, що тоді стався розкол через громадянську позицію. Я була на українській стороні, підтримувала людей, які виходили на Майдан, а більшість моїх друзів були сепаратистами. Коли приходила в школу, на уроках пропагували сепаратистський напрямок, що треба до Росії, що ось ці «укри». Жахливий психологічний тиск.

НОВОТРОЇЦЬКЕ

— У травні 2014 року ми з батьками поїхали на дачу, в літній будиночок, щоб просто відпочити. Це Донецька область, Волноваський район, селище Новотроїцьке. І більше ми не повернулися. Я не мала можливості скласти речі, не могла попрощатися з друзями — не знала, що ми більше не зустрінемося.

Ми з друзями переписувалися все літо: думала, зараз повернемося. Але цього так і не сталося. У вересні хтось із друзів лишився у Донецьку, хтось виїхав у Харків, Житомир, кудись у Донецьку область, і більше ми не підтримували контакт.

 Фото з FB Дар'ї Заремби

В ІЗОЛЯЦІЇ

— До вступу в Могилянку рік я жила в Новотроїцькому, закінчувала там 11-й клас. Це не дуже далеко від Донецька, було чути військові дії — автоматні черги, гул від «Градів» здалеку. Було таке, що прокидаєшся зранку і дізнаєшся, що за двір від тебе впав снаряд, у школі вибивало вікна.

Спілкуватися нема з ким. У класі було сім людей разом зі мною, і решта шість — ніби з іншого світу. Ти в ізоляції. Батьки в депресії, офіс батька в Донецьку захопили, ти постійно дізнавався про смерті знайомих: когось вбили, хтось помер від серцевого нападу.

У мене завжди були друзі, люди навколо, а тут втрачаєш все і не знаєш, куди йти далі. Тоді ще часто були перебої з електрикою і пробивали водонапірні вежі, у нас не було ані води, ані світла. Коли дощ — для тебе щастя, бо ви виставляєте відра, набираєте воду і потім нею миєтеся. Коли приїжджає машина з водою, вся вулиця виходить з баклажками.

БУДКИ І ТИНИ

— У Новотроїцькому я була віддана сама собі і почала багато будувати — будки для собак, наприклад. Знаходила в цьому якусь розраду. Ходила на річку, зрізала там вербу і будувала тини, робила різні лавки, столи. Це село, там багато будівельних матеріалів. У мене була депресія, відчай. Батьки не знали, що зі мною робити, не могли зі мною говорити — не було контакту.

Тоді я заглиблювалася в навчання. Завжди любила це, а тут і альтернатив інших не було. Багато вчилась, у мене був чудовий атестат, ще й на контрасті з іншими.

ПОВНОЛІТТЯ

— Я не сильно замислювалася над тим, куди вступати, бо в таких умовах — аби хоч кудись вирватися. Батьки сказали — право. «Тато — юрист, і в тебе вийде», то й гаразд. Я більше дивилась на університет, а не на спеціальність.

Тато хвилювався, бо у мене день народження 4 червня, виповнюється 18, а вже 7 червня — ЗНО. І мені треба встигнути отримати перепустку між 4-м і 7-м, бо вона потрібна повнолітнім.

Моє 18-річчя було жахливе. Я дуже люблю свій день народження.

Тоді всю ніч готувалась до ЗНО з математики, але думала — це ж 18 років, може буде щось прикольне. Батько просто зайшов до мене в кімнату, мовчки потиснув руку і пішов. Мама приготувала їсти. Ось я сиджу за столом, переді мною тарілка, я сама. А на мої 17 років, у 2014-му, вдалося зібрати друзів на дачі.

Це вартувало величезних зусиль, треба було вмовити їхніх батьків, переконати, що тут не стріляють. То був мій найкращий день народження. Проходить рік — і ти сидиш за цим самим столом, але абсолютно один і тобі навіть ніхто не дзвонить. Наче просто привід зробити перепустку.

КНИЖКА

— Коли побачила, що мене зараховали на бюджет у Могилянку, плакала від щастя. Проте соціалізуватися в Києві було складно. Рік у селі я була сама: живеш у собі, ходиш у поле, на річку. Для мене це було духовним зростанням. А в Могилянці ти з людьми, усі — е-ге-гей! — а мені важко. У мене з’явилась найкраща подруга Марта. Ми жили в одному гуртожитку, почали разом проводити час, і вона постійно питала, чому з мене не можна витягнути ані слова. А я не знала, як це пояснити, розуміла, що є бар’єр, який не можу подолати.

Було важко говорити про те, що сталося. Намагалась так пояснити подрузі, що пережила: зробила книжку, куди вклеювала фотографії моїх переписок з друзями, автобус, який розстріляли під Волновахою, де були люди з моєї школи. Вставляла в цю книжку вірші відомих поетів, які могли описати мій стан. Зробила її, щоб подруга прогортала її — і, можливо, так зрозуміла, що я переживаю, чому мені важко. Спрацювало не дуже.

 Фото з FB Дар'ї Заремби

НАУКПОП

— У 2016 році, наприкінці травня, я сильно захворіла. Ніч, усі навколо сплять, а я прокинулась з високою температурою, залізла в інтернет і бачу — науково-популярний портал Naked Science пише, що шукає колумністів. Я б ніколи в житті не написала туди, якби не стан марення. Написала, що от я з України, мені дуже подобається фізика — бо тоді читала науково-популярну літературу з фізики і захопилася цим. Пишу, що планую написати статтю в «Вікіпедію» про одну космічну частинку, яка називається Oh-my-God («Боже мій!» — Авт.), бла-бла-бла.

Коли побачила цей лист зранку, то почервоніла — що я зробила? Але мені відповіли: добре, давайте спробуємо. Я написала статтю, її опублікували, і вона побила всі рекорди з прочитуваності. Тоді пішло-поїхало. Мені сподобалось, що я можу розжувати людям якусь складну штуку. Почала писати більше, але що робити з цим далі, так само не розуміла.

ФІЗИКА

У Молетайській астрономічній обсерваторії. На задньому плані – телескоп для відстежування екзопланет  Фото Дар'ї Заремби

— Фізикою я захопилася, коли стала її викладати. А сталось це випадково. Я вже вступила до Могилянки, і всі знали, що я фанатію від математики. Вона для мене — наркотик. Мені дуже подобається, що в математиці в кожній дії є своя логіка, правила, ти їх застосовуєш і отримуєш відповіді.

Коли вступила на юриспруденцію, думала, що там будуть потрібні математика, логіка. Ні. Почала самостійно вивчати вищу математику, розв’язувати задачі людям в інтернеті, пояснювати щось, але не розуміла, що з цим робити далі.

Потім зрозуміла, що треба робити на цьому гроші, вирішила викладати математику. Фізику на той момент не знала. Прийшла на курси додаткової освіти для школярів, на співбесіду — як математик. Розв’язала усе, мені сказали — супер, але математик у нас уже є.

Запитали, що ще можу розказати про себе. Кажу: ну от писала науково-популярні статті з астрофізики. І мені говорять: «О, а у нас уже два роки немає фізики, давай спробуєш?» Я погодилась, а вдома стала вивчати шкільний курс фізики. Тоді я закохалася у фізику.

Коли почала пропускати через себе шкільний курс, усвідомлювати це, готувати для дітей конспекти і презентації, щоб їм все було зрозуміло — це вистрілило, відчула, що це моє.

ЛИТВА

— Я завжди обожнювала космос, але саме з наукової точки зору. Мене туди тягнуло, але не розуміла, з якого боку підійти. Коли вчилась на праві, то навіть захоплювалась космічним правом.

Коли почала викладати фізику, мені пощастило — мене побачили, бо я брала участь у різних заходах, пов’язаних із космосом. Мені розповіли про школу для дослідників у Литві, де треба проводити астрофізичні дослідження. Думала, як я туди потраплю, якщо в мене немає спеціалізованої освіти. Але запропонували спробувати, бо там не було учасників від України. Це був останній день подачі документів, я заповнила форму і пройшла.

Ця школа стала переламним моментом у житті, бо тоді я вперше робила саме дослідження. Я сиділа в обсерваторії до четвертої ранку, з науковцями з усього світу. І у мене виходило! Тоді я відчула абсолют щастя: коли ти спостерігаєш за цими графіками, спектрами, за своєю зіркою. Коли ти вночі йдеш з обсерваторії у свій будиночок, а там — умови обсерваторії, зовсім немає світла, над тобою Чумацький шлях, і розумієш, що підійшов максимально близько до того, до чого йшов. Ридала від щастя.

Зрозуміла, що це мій шлях. Ніяке право закінчувати не буду — хочу спалити всі мости, хочу бути астрофізиком. Тому зараз активно присвячую себе фізиці, астрофізиці, готуюсь до вступу.

 Фото з FB Дар'ї Заремби

НАУКОВА РОБОТА

— Після повернення зі школи в Литві дослідження, над яким працювала там, оформила як наукову роботу: графіки, висновки. Мені був потрібен науковий редактор, який би перевірив наукову точність, адже я — людина без спеціалізованої освіти. Тоді зв’язалась з Головною астрономічною обсерваторією, запитала, чи може хтось проглянути мою роботу про спектральний аналіз зірок. Яків Павленко, дуже авторитетний у зоряній астрофізиці, подивився і сказав, що все правильно, запросив до себе, сказав, що бачить у мені потенціал, запропонував копати глибше. Але поки не продовжую це дослідження, бо мені дуже не вистачає системності знань. Хочу вступити до університету і пройти бакалаврат, магістратуру — я мрію про освіту.

Я проходжу онлайн-курси, багато знаю, можу написати дослідження, але мені не давали це системно. Все, що я знаю — виключно самоосвіта. І коли мені сказали про продовження дослідження, подумала, що надто форсуватиму темп. Тут є якась штучність, все-таки я не дослідник. Вирішила повернутися до цієї роботи, коли стану дослідником з освітою.

НАВЧАЛЬНІ ПЛАНИ

— Я поставила собі запитання: «Для чого мені закінчувати право?» Єдиною відповіддю було — уже провчилася три роки, треба завершити. Розуміла, що ні за що в житті не буду юристом. Коли у мене з’явилась купа можливостей навколо, і така робота, пов’язана з фізикою та астрофізикою, в кайф, подумала, нащо страждати?

Кинула університет у листопаді, а батькам, які досі живуть у Новотроїцькому, сказала про це вже в січні, коли поїхала до них. Були істерики, сльози, грубі слова, але коли почала доводити, чому для мене це важливо, вони зрозуміли. Зараз кажуть: коли вступиш, ми видихнемо.

Оскільки вже вступила на бюджет на юридичний, то не можу вступати на бюджет повторно, варіант — лише контракт. На нього я зараз заробляю сама, тому і працюю у кількох місцях: там викладати, там курс провести, там статтю написати, там ще щось. Хочу вступити в Могилянку — бо дешевий контракт, бо там я прослухала майже все з природничих наук. Потім хочу повчитися за кордоном, бо в Україні астрофізику так не викладають. А щоб схопити якийсь грант на можливість продовження навчання за кордоном, треба як мінімум рік провчитися тут на відповідній спеціальності.

«ЛОКУС»

— «Локус» створений, щоб допомагати молодим дослідникам, які бачать себе у науці, але не знають, що з цим робити. Це стосується не лише точних і природничих наук. Зараз у нас багато гуманітаріїв — соціологи, наприклад, яким в університеті не дають того, що потрібно починаючим дослідникам. Науковець не знає, де знайти опору, щоб іти далі, а ми її даємо: пропонуємо опублікувати дослідження, зв’язати з науковим редактором. Ми шукаємо людей, які мають великий фах і можуть вивчити роботу.

Оскільки у мене є досвід міжнародних проектів: школа у Литві, в Італії — з наукової журналістики, я роблю добірки можливостей для різних спеціальностей. Ще ми проводимо школи і воркшопи, де вчимо, як писати роботу.

МАЙБУТНЄ

У Молетайській астрономічній обсерваторії, на тлі –зображення різних діапазонів випромінювання  Фото Дар'ї Заремби

— Я обрала шлях астрофізика, але не знаю, яка буде кінцева точка. Хочу працювати в обсерваторії, хочу займатися саме зоряною астрофізикою — вивчати параметри зірок. Хочу робити це в Україні, робити внесок в українську науку. Але ще не знаю, чи вийде працювати саме тут.

МІСЯЦЬ

— Коли почала працювати, на першу зарплату купила телескоп. Мені був потрібен легкий, щоб можна було піти в далеке селище, де немає світлового шуму. Телескоп має невеликий діаметр дзеркала, у нього не дуже багато можна побачити, але принаймні Місяць — і це прекрасно. 

Усі кажуть: Місяць повернутий до нас одним боком. Один раз подивишся на нього, другий, а що можна спостерігати всю ніч?

Нещодавно був супермісяць, коли Місяць повний і розташовується особливо близько до Землі. Я три ночі спала на вулиці. Виїжджала у селище Корчувате і там на озері, зі спальним мішком, просто дивилася на небо.

Тут питання не в тому, що ти бачиш — об’єкти справді майже ті самі, важливе внутрішнє відчуття. Це усамітнення, коли відчуваєш щось неймовірне, неосяжне.

І ЗНОВ ДОНЕЦЬК

— Коли приїжджаю в Новотроїцьке, мене накриває. Там ніяк. У батьків менше роботи, вони намагаються працювати дистанційно. Там буферна зона. Головне, що не стріляють, як раніше. Інколи гупає, але далеко.

Жити в Донецьку, коли там щось зміниться — вже ні, але дуже хочу повернутися в свою кімнату, помацати свої речі, згадати це все. Дуже! Мені часто сниться це, накриває. Якось йшла Києвом і мені здалося, що знаходжуся в одному з районів Донецька. Ніби бачу піцерію «Челентано», ось вулиця Артема, і я йду і розумію, що насправді це не так. Але намагаюся спеціально не вдивлятися в деталі, щоб не зрозуміти, що це Київ. Йду і в мозку добудовую те, що було в Донецьку. Мені треба було у зовсім інший бік, але вирішила, поки схопила це відчуття, йти і відчувати себе там.

Читайте Свои.City також у Telegram та  підписуйтесь на наш Instagram. Там також багато цікавого!