Симфонія Донбасу. Як змінюється шахтарський Вугледар і що дає розраду його жителям
Ця історія – про Вугледар та його жителя, потомственного шахтаря Максима Мокрих. Текст Оксани Расулової опублікований у новому випуску журналу «Локальна історія». Авторка розповідає, як із занепадом галузі змінюється життя шахтарського містечка та як Максим Мокрих знаходить заняття, що дає відчуття сенсу в житті.
Фокус-тема першого у році номеру журналу «Локальна історія» – український Донбас. Як і коли він став частиною російської пропаганди та що було тут у доіндустріальну епоху.
Із дозволу редакції публікуємо цей матеріал. А прочитати більше історій про український Донбас можна, якщо замовити примірник «Локальної історії» за посиланням.
***
Донбас десятиліттями вважали індустріальним регіоном. Здавалося, що його буття непорушно стоїть на міцних стовпах вугільної породи, і не буде цьому кінця. Матеріальне було таким близьким і зрозумілим. Але виявилося, що безхмарного майбутнього воно не гарантує. Тепер регіон шукає чогось невловимого, яке дасть відповіді на звичні, але складні запитання: «Ким ми є?» і «Що буде з нами далі?»
Вугільний борг
1930 року авангардист Дзиґа Вертов, один із засновників документального кіно, зняв фільм «Ентузіазм (Симфонія Донбасу)». Це було перше українське кіно зі звуком, де музику поєднали з гуркотом і дзенькотом заводів, шахт і колгоспів. Фільм, хоч і новаторський, був пропагандистським. У кадрі на зміну імперському релігійному дзвонові приходить радянський гул індустріального Донбасу. Це пророкує регіонові світле майбутнє, запорукою якого мусить стати вугілля і метал.
Чоловіки стукотять кирками, дерев’яні бруси підпирають склепіння шахтарського тунелю, коні везуть породу, жінки просувають шмати вугілля конвеєрною стрічкою — у майже сторічному фільмі все працює злагоджено.
Втім попри міф про годувальника-Донбаса, чорній жилі не судилося стати золотою. Шахти не модернізували, виробництво було небезпечним, зарплати затримували.
Після розпаду СРСР галузь занепала. На шахтах наживалася «Донецька група», а обіцяна реорганізація за фактом виявилася знищенням. На початку нового тисячоліття в землі, немов гриби, множилися кустарні копанки — «ями».
Містечка й села завмерли
2014 року на Донбасі була заледве сотня шахт — це майже вдвічі менше, ніж на момент відновлення Україною незалежності. Більшість із початком російсько-української війни опинилися на тимчасово окупованих територіях, 39 — затоплені, на деяких зберігають радіоактивні відходи. Серед 33 шахт, які залишилися в Україні, прибуткові лише чотири.
«Повернемо країні вугільний борг!», — закликають у радянському фільмі. Тепер Донбас повертає країні інший борг — культурний. Чи то пак вона — йому.
Від шахти не втечеш
Щоб розбудовувати вугільний Схід, 1938-го в Донецьку створили «Дондіпрошахт». Неоковирне слово розшифровується як Донецький державний інститут проектування шахт. Через три десятиліття в одному з інститутських кабінетів на вулиці Артема провели нараду й вирішили, що варто будувати більше шахт на Південному Донбасі. І група будівничих із легкої руки планувальників рушила за 57 кілометрів від Донецька, до залізничного посту №90.
Певно, коли чоловіки вийшли з вагонів, то побачили перед собою неозорий степ — і тільки. Сніг під їхніми ногами рипів, морозний вітер колов обличчя. Тоді, у 1964 році, вони заклали перші камені поселення Південний Донецьк.
Згодом приїхали шахтарі й кухарки, лікарі й медсестри, комунальники та працівники культури. Того ж року Південний Донецьк зник із карт, натомість виник Вугледар. Через 4 роки тут народилася перша дитина.
Відкривали їдальні, гуртожитки, кінотеатри, школи, бібліотеки, але головне — шахти. Їх у кабінетах «Дондіпрошахту» запланували аж десять. Місто хотіли будувати з розмахом — на 100 тисяч люду. Та не встигло воно постати, як плани відклали в дальню шухляду — видобуток вугілля у російському Кузбасі видався перспективнішим.
Втім до Вугледара й далі прямували в пошуках роботи та кращої долі. Так тут опинилася родина Мокрих — шахтар із дружиною переїхали із селища неподалік. Згодом у них народилося двоє синів. Старший пішов по батькових стопах. Звичайна донбаська родина потрохи перетворювалася на таку саму звичну шахтарську династію. Молодшому Максимові теж пропонували влаштуватися з батьком і горя не знати. Але він за донбаськими мірками виявився казковим Іваном-дурником: вперся — тільки не в шахту.
Максим Мокрих
— Я там нічого не закопував, то й відкопувати мені там нічого, — сміється Макс, але за хвильку додає вже серйозно: — Я розумів, що мене затягне. У шахті або не приживаються, або лишаються назавжди.
— «Давай я домовлюся», — пропонував батько не раз. Та ради на сина не було. Макс не хотів бути ані шахтарем, ані будь-ким іншим — вчитися у школі не любив, продовжувати в інституті — бажання теж не мав. Тож пішов до армії.
— Я навіть не думав категоріями «ким хочу стати» — навколо не було прикладів, чим би займатися. Мізків на «бюджет» в університеті не вистачило. Але я досі ніколи не замислювався, чому ні до чого не прагнув.
Після строкової служби повернувся додому — їхати з рідного містечка не хотілося. Щоб не сидіти без діла, взявся монтувати металопластикові вікна.
Пригадує:
Так Макс став безробітним. Кілька місяців він жив на заощадження. Потім питання стало руба: що далі? Їхати за кордон не хотів. Роботи в і без того небагатому місті не було.
Його погляд все частіше приречено впирався у терикони. Бачив роззявлену пащу шахти, що намагалася його поглинути. Пручатися вже не було сенсу. Макс від шахти втікав, але від себе не втечеш. Тим паче, на Донбасі.
Замість того, щоб піти до шахти, де вже працювали батько і брат, Макс пішов до шахти імені Сургая — з її подвір’я виднівся терикон, де працювала решта його родини.
Клітка
Шахта імені Сургая — за 20 хвилин їзди від центру міста. Вперше Максим сів у службовий автобус 5 років тому. Зранку повітря було ще густе, світло тьмяне. Попереду виднілися посірілі будівлі, а ліворуч — приземлистий терикон. Він прийшов не в найкращий час: до війни автобуси для працівників курсували в 16 напрямків по всій області, тепер таких лишилося тільки чотири.
У робочій формі і з батьковою каскою на голові Макс вперше спустився під землю. Кількадесят людей утрамбувалися у клітку. Що глибше вони спускалися, то сильніше закладало вуха. Щоб дістатися глибини 800 метрів, знадобилося 5 хвилин. Що далі він ішов на робоче місце, то задушливішим ставало повітря.
Макс починав, як і всі, різноробочим. Іти за керівником, виконувати вказівки, пильнувати, щоб не вдаритися головою. У перший день усе злилося в суцільну картину новизни. Тільки біль від великого мозолю на п’яті, натертого чоботом, нив-горів у голові червоною лампочкою.
Спуск під землю не схожий на приїзд у нове місто. Радше на візит в інший світ. Там немає ритуалів чи забобонів. Натомість є чітке виконання плану та простота людей, що межує з грубістю.
Навіть до незнайомців звертаєшся «ти», а на поверхні не можеш нікого впізнати. Треба йти, повзти тунелями, маневрувати між машинами — а навколо гул двигунів і вентиляторів. Коли робота добігає кінця, на обличчі біліють лише очні яблука і зуби.
Його день завжди закінчувався однаково: підйом у клітці, про що сигналізував подвійний дзвінок, маркування жетоном виходу з шахти, здача рятівної маски і спецодягу, теплий душ. Виходив на вулицю, час до часу перекушував у генделику «На-гора». Знову автобус із втомленими мовчазними шахтарями. Вдома — диван, телевізор, зрідка зустрічі з друзями. Бо куди піти в невеличкому шахтарському містечку?
За півтора року Максим перейшов у ремонтну бригаду. Тепер він працює у першу зміну — від 7 ранку до 2 дня. Завдяки роботі цієї зміни шахта цілодобово жива.
Максим із колегами лагодять або демонтовують арку, що тримає склепіння. На самій шахті він буває вже не так часто. Його основна робота — на поверхні: замовити деталі, організувати доставку, проконтролювати процес. Минає п’ятий рік його роботи. Максимів тато пропрацював механіком на шахті 30 років і ще й після пенсії — боявся спитися. Та врешті зібрав достатньо грошей, купив будинок у селі неподалік і переїхав туди з дружиною. Макс із Вугледара нікуди не поспішає.
Макс пригадує:
Можливо, через те, що шахта розвивається. А можливо, через те, що в житті Макса з’явилося дещо більше.
Культурний фронт
Рік тому його життя перевернулося. Друг дитинства став PR-менеджером місцевої команди культурного фестивалю «З країни в Україну». Створювати у Вугледарі щось, окрім вугілля, здавалося немислимим. А тут культура, яку ні виміряти, ні торкнути. Однак Макс приєднався до команди.
Раніше він ніколи не цікавився своїм містом. Думав: «Ну а що я можу зробити?». До війни за 40 хвилин можна було дістатися Донецька, тож розвитком Вугледара ніхто особливо не переймався. Довелося надолужувати втрачене. Фестиваль уже шостий рік їздить містами Донецької і Луганської областей, щоб відродити там подекуди забуту українську культуру. Приїжджають співаки, народні майстри, громадські активісти. У кожному місті збирають локальну команду, яка продовжує роботу після від’їзду організаторів. Торік у Вугледарі зібралася понад сотня волонтерів і волонтерок.
Ми стоїмо на головній площі Вугледара. Териконів не видно. Але сюди впирається бульвар Шахтарський, по якому їдуть автобуси з гірниками на зміну. Ніхто не ходить у робочій формі, але Макс повсякчас вітається з колегами. Нам не чутно гулу підземних машин, але його звідси не викорінити — що би не відбувалося з Донбасом.
У цей віддалений і непомітний звук вплітається рок-версія шевченкового «Заповіту», що лунає зі сцени. І разом з індустріальним клекотом вони створюють нову музику. Нову симфонію Донбасу.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.
Свої в Telegram 
