"У моїй сім’ї всі били всіх". Три чесні історії жінок з Донбасу про домашнє насильство
25 листопада пройшов Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства проти жінок, який дав старт 16 дням проти гендерного насильства. Хто стає жертвами насилля? Якої вони потребують підтримки? Та головне – чому жертва насилля терпляче ставиться до кривдника і не протистоїть приниженням?
На ці питання шукають відповіді психологи, соціальні працівники, поліція. А журналісти медіакластеру "Схід" зібрали три історії жертв насильства.
«Казав: будеш тиха, як миша, то я тебе не чіпатиму. Я була тиха, і він не чіпав мене, але щоночі жорстоко ґвалтував»
Марина із Добропілля, у 27 років вийшла заміж за Андрія. За словами дівчини, хлопець майже носив її на руках: дарував подарунки, допомагав у побуті, писав їй вірші. Перед тим, як стати подружжям, молоді люди прожили разом два роки. Тому, коли Марина казала "так" у РАЦСі, вона була впевнена, що Андрій – її кохання на все життя.
Все змінилося через рік: у чоловіка Марини почалися проблеми на роботі, він став випивати та одного разу під час сварки вдарив жінку. Цей день став точкою неповернення у стосунках подружжя.
– Я не могла повірити, що це сталося. Мені здавалося, що і він теж не може усвідомити: два чи три дні Андрій просив вибачення, плакав та благав мене не йти від нього. Я повірила: це ж був мій Андрій! Люблячий, рідний, знайомий мені як ніхто. Він просто не міг таке скоїти навмисно.
Нікола Пуссен, "Викрадення сабінянок", 1634 рік
Чоловік не вирішив проблеми на роботі та не знайшов нову, тому почав виносити з дому майно до ломбарду. Якийсь час просто спостерігала за тим, як добрий та чуйний чоловік перетворюється на пияку, агресивного та неохайного.
То був вже не він: з’явилися якісь дивні знайомі, він пізно повертався додому, принуджував мене до сексу, я не хотіла, впиралася. Одного разу він не витримав і зґвалтував мене. Це було принизливо, боляче, страшно. Я була у такому шоці, що до ранку просто просиділа на кухні, дивлячись перед собою. А він спокійно заснув – п’яний був, як завжди.
Наступного дня я вирішила, що так більше не може продовжуватись та сказала Андрію, що хочу розлучитися. Від почутого він розлютився та кинувся на мене.
Я пам’ятаю все спалахами: він зламав мені носа, вибив передні зуби, бо намотував волосся на руку та бив мене обличчям у стіну. Я втратила свідомість.
Коли я прийшла до тями, побачила свого чоловіка: він сидів біля мене, витирав мені обличчя вологим рушником та плакав.
Мені було так погано, що я навіть не змогла піднятися. Андрій допоміг. Він переодягнув мене та поїхав зі мною до лікарні. Я перебувала у шоковому стані: мені було все одно, хто це поруч зі мною. Я просто слухала те, що він каже.
У лікарні я сказала, що на мене напали на вулиці, але по співчутливому погляду медсестри зрозуміла, що мені ніхто не вірить. Я засмутилася від цього, але пам’ятала: вб’є, якщо скажу правду. Тому сиділа та повторювала, що на мене напали, а чоловік заступився, він же привіз мене, то як він може бути поганим?
Я у той момент зрозуміла, що всі ці роки не помічала у ньому певних рис. Точніше, не зважала на них, бо мені це здавалося проявами кохання. Він дуже ревнував мене до інших чоловіків, постійно говорив, що я належу тільки йому. Іноді він міг сидіти та дивитися, як я сплю. Коли я прокидалася, він казав, що милується мною, бо я така беззахисна уві сні. Він прав мої речі, не давав мені майже нічого робити власноруч, бо у побуті був дуже прискіпливим.
І головне – він не любив тварин. Зовсім, ні собак, ні кішок. Я тоді думала: ну, кожному своє, не любить, та й не любить. Але одного разу він мені розказав, як над кішкою знущався у дитинстві. Це був жах, я потім дивитися не могла на нього. Але Андрій запевняв мене, що йому дуже соромно за те і він більше ніколи не чіпав нікого.
Після випадку з лікарнею якийсь час Андрій поводився спокійно, але я постійно боялася його та не могла наважитися та подати документи на розлучення.
Він постійно нагадував мені, що він зі мною зробить, якщо я спробую втекти. Казав: будеш тиха, як миша, то я тебе не чіпатиму. Я була тиха, і він не чіпав мене, але щоночі жорстоко ґвалтував.
За кілька місяців я завагітніла. Коли він дізнався, дуже зрадів, купив мені квіти, цілував, обіцяв, що все зміниться. Я так хотіла вірити йому! Але нічого вже не можна було повернути. Того ж вечора він знову напився з друзями, а коли повернувся додому, схопив мене за волосся, потягнув на кухню та сказав: то не моя дитина, ти з кимось спиш, нагуляла! Та почав гасити на моїй шкірі недопалки. Це боляче, я плакала та кричала, але він так міцно тримав мене, до того ж я боялася за дитину. У мене досі шрами є.
Я сиділа на підлозі, обіймала живіт і плакала. У голові паморочилося, але я так боялася втратити свідомість, що тримала себе у реальності зусиллям волі. Тоді я перестала його боятися: я чекала дитину, дівчинку, яка не заслуговувала такого батька. Наступного дня я поїхала у поліцію.
У поліції в мене прийняли заяву та питали, хто може підтвердити те, що сталося. Я зателефонувала тим знайомим, але вони відмовилися бути свідками! Сказали: Марино, ти що, ти ж впала сама. Я тоді у кабінеті слідчого не своїм голосом почала ревіти від страху та відчаю. Він ледве зміг мене заспокоїти.
Я розказала все поліцейському і він запропонував допомогу, але неофіційну. Він подзвонив Андрію та сказав, що його чекають у поліції як підозрюваного, але я можу забрати свою заяву за згодою сторін. Якщо ні – йому світить кілька років за гратами. І якщо зі мною щось станеться, його одразу ж заберуть під слідство. Все це було неправдою, яку слідчий вигадав, щоб налякати Андрія. Це подіяло.
Андрій прийшов того ж дня до мене та став просити забрати заяву. Я відповіла, що заберу, тільки за умови розлучення та жодного спілкування з дитиною і зі мною. Він погодився. Так я отримала розлучення. До цього ми прожили разом сім років.
Орас Верне, "Мазепа серед вовків", 1826 рік
Я вдруге вийшла заміж і народила ще одну доньку. Ніколи не розповідала нинішньому чоловіку про своє минуле.
Він знає, що в мене було важке розлучення, але без подробиць. Андрій іноді телефонує: тепер він має нову сім’ю та ходить до церкви. Я не пробачила його, але вже змирилася. З донькою він все-таки спілкується, але дуже рідко. Він у нас "формальний" батько, який з’являється тільки на свята.
Чоловік, з яким я зараз, зовсім інший. Я рада, що все склалося саме так, хоча початок моєї історії сумний. Жінкам, які потрапляють у подібні ситуації, я раджу тільки одне: звертайтеся за підтримкою до інших, не бійтеся просити допомоги.
У мене штучні зуби, кривий ніс, декілька шрамів на тілі та один найбільший – у серці.
"Вирвані жмутки волосся, розбиті носи, синці та подряпини були нашими щотижневими "розвагами". У мами це називалося вихованням"
Це монолог мешканки Мар'їнського району, яка зазнала болю, страху та побоїв від близької людини. Жінка попросила не розголошувати її ім’я і не фотографувати.
– У моїй сім’ї всі били всіх. Батьки часто сварились, між ними були бійки. Нас з сестрами карали за провини лише побиттям. Запізнилась додому – ременя, не помила посуд – на коліна на кукурудзу або гречку, не зрозуміла сказаного – запотиличник.
Смішно, але зараз старші кажуть, що боялися мене, що я могла вдарити доволі сильно і зупинити мене зустрічними стусанами було складно.
Батько, звісно, пив. Мати також була не проти випити чарочку. Такі сімейні вечері йшли майже завжди за одним сценарієм: завітав якийсь гість з пляшечкою, його пригощають їжею, всі посміхаються, звучить музика, анекдоти й жарти. З часом жарти стають більш розв’язними, в хід ідуть "міцні слівця", потім хтось когось приревнував, сварка, бійка, кров, травми. Дітей не соромились, за втручання нас також били.
Мені було десь три-чотири роки, на моїх очах батько розбив пустою пляшкою обличчя своєму гостеві під час застілля. Мати потім швацькою, звичайною голкою накладала шов на брів, бо було сильне розсічення. Іншим разом при мені батько розбив об мамину голову стільця. Пам’ятаю цей стілець краще, ніж знетямлену матір, якій пізніше в лікарні наклали шви на голову. Вона й досі з гордістю показує цей "пробор" у волоссі й каже: "Дванадцять сантиметрів шрам, це все твій батько". Таких прикладів безліч.
"Прибив би", "як дам поміж очей – хребет в труси посипиться", "зіпсуєш спідницю – отримаєш" і найулюбленіший літературний вислів в адаптації моєї матусі: "я тебе породила – я тебе й вб’ю". Ці звичні погрози та їх втілення були постійним супутником виховання дітей у нашій сім’ї.
У підлітковому віці я почала "давати здачі" матері, побої перетворилися на бійки. Вирвані жмутки волосся, розбиті носи, синці та подряпини були нашими щотижневими "розвагами". У мами це називалося вихованням. У мене – відстоюванням своєї точки зору.
Пітер Пауль Рубенс, "Викрадення доньок Левкіппа", 1617-1618 роки
Всі дівчата поїхали від батьків хто куди так рано, як тільки змогли. Хтось вступив до навчального закладу в іншому місті, хтось "сховався" в заміжжі. Зараз у нас всіх є діти, і я помічаю, що нам вартує серйозних зусиль втриматися від донесення своєї батьківської думки до неслухняних дітей за допомогою ременя.
Коли я усвідомила, що росла в неблагополучній сім’ї? Коли в гуртожитку сусідки розповідали про життя в їхніх родинах і про те, що в них батько не б’є матір, а їх самих карають за провини забороною виходити на вулицю протягом кількох вечорів.
Дівчата розповідали, а я ніби серіал про щасливих людей дивилась і не вірила, що так буває. Як це – не б’ють дітей? Невже їм не хочеться надавати ляпасів одне одному після розпивання пляшки?
Тоді прийшло друге відкриття: існує багато людей, які не зловживають алкоголем. Найскладнішим було усвідомити, що в світі багато прикладів інших взаємин у родині, інших способів доносити свою думку і що повага – це не страх побоїв.
Потім був психолог. Багато психологів. Було трохи релігії із спробою примирення, всепрощення і віри в те, що "бог покарає", а на мене чекає щасливе життя в іншому світі. Я навіть і не скажу точно, чи допомогли вони всі мені.
Чи б’ю свою доньку? Трапляється. Намагаюсь тримати себе в руках і бити лише по "м’якому місцю", щоб тільки дати зрозуміти, що це покарання, а не принизити і завдати болю. Вітчизняний педагог Антон Макаренко казав: "Дитину вдарити можливо. Принизити не можна".
Зі свого досвіду можу сказати, що жертва частіше за все не усвідомлює себе жертвою – це по–перше. По–друге, людина, яка терпіла побої, залюбки використовуватиме цей же метод зі слабшими за себе.
Не дозволяю нікому жаліти себе і сама себе не жалію, вважаю, що "жалості заслуговують лише жалюгідні". Те, що я пережила, робить мене значно витривалішою і сильнішою у порівнянні з людьми, які не зіткнулись з подібним.
Тіціан, "Викрадення Європи", 1559-1562 роки
Колись чула, що в якійсь країні боротьбу з насильством ведуть принципово інакше, ніж в Україні. Допомогу надають не жертві, а насильнику. Від одного тирана страждають, зазвичай, кілька людей і ефективніше працювати з усуненням агресії, ніж лікувати її наслідки.
Сьогодні я працюю з тим, щоб навчитися контролювати свою агресію. Дитинство закінчилось, мені нічого не погрожує, але я сама можу бути загрозою для своїх дітей.
"Шмагав мене ременем. Щодня я молилася Богові, щоб він звільнив мене від нього"
Мати говорила їй, щоб вона терпіла, а сестра не вірила. Переживши біль, приниження, втрату дитини, вона знайшла в собі сили почати життя з нової сторінки. Підтримкою і опорою для неї виявилася віра у Бога. Мешканка Попасної розповіла про пережите насильство.
– Напевно, це найстрашніше, що я коли-небудь переживала. Навіть у період сильних обстрілів у 2014 році мене так не "трясло", як після розлучення з Костею. Я ще довго боялася чоловіків. Це як параноя була, чесне слово. Розпочинаю з кимось зустрічатися, все ніби добре, а потім він намагається мене поцілувати, і мене наче струмом б’є.
Мій нинішній чоловік виявився терплячою людиною: разом зі мною їздив до психолога. Наш період "просто дружби" продовжився більше року. Тільки потім я могла довіряти йому.
Едгар Дега, "Інтер’єр" ("Зґвалтування"), 1868 або 1869 рік
З моїм першим чоловіком все було інакше. Наші стосунки спалахнули одразу. З першого погляду між нами як іскра пробігла. У нього до мене була дивна, просто хвороблива прихильність. Молода була, нерозумна, мені здавалося, що так і має бути – коли чоловік у всьому контролює. Я навіть гордилася цим. Мовляв, от як він мене сильно любить. Із самого початку він ревнував мене, що називається, до кожного стовпа.
Перший раз він мене вдарив, коли ми були вже в шлюбі. Ми тоді жили у Донецьку. Випадково зустріла свого однокурсника. Так збіглося, що ми ще й жили в сусідніх під'їздах. Теревенили під дверима не менше години. Потім я піднялася до себе. З порогу чоловік влаштував мені скандал. У них ще того дня, якісь посиденьки були на роботі, він випив.
Я добре пам’ятаю його фразу "Що, слабка на передок? Вже почала собі на стороні кобелів шукати?" І заліпив мені ляпаса. Я запам’ятала його погляд, таких очей я ніколи у нього не бачила. Він був як звір.
Я розплакалася, пішла у ванну, там закрилася. Просиділа на підлозі кілька годин. Коли почало хилити в сон, вирішила вийти. Пішла спати в зал на диван. Зранку він валявся на колінах і просив у мене вибачення. Я пробачила його. Все, як мені здалося, почало налагоджуватись.
Коли я починала обурюватися, то пояснював усе це своїми ревнощами. І звинувачував мене. Наче я фліртую з усіма поспіль, говорив, що дружина має бути скромніша. Я, як на зло, працювала на підприємстві, де було багато чоловіків. Костя це трактував по-своєму.
Одного разу він приїхав за мною в кафе, де ми святкували 45-річчя нашої начальниці. Її батько теж там був. Запросив мене на танець. Мені навіть не спало на думку, що це стане приводом для скандалу. Костя якраз зайшов, коли ми танцювали. Як мені тоді було соромно перед усіма! Він накинувся з кулаками на Леоніда Євгеновича. Його не зупинило навіть те, що перед ним літня людина. Ледве його відтягали.
Кричав, лаявся на мене по-всякому. Я не хотіла їхати з ним додому, думала заночувати у колеги, але він заштовхав мене у машину і повіз додому. А там він кидав у мене все, що потрапляло під руку. Я хотіла втекти, але біля дверей перечепилась об власне взуття і впала. Він схопив мене за волосся і поволік до спальні. Там він шмагав мене ременем, а потім згвалтував.
Я почувалась розчавленою. Мені було погано навіть не стільки фізично, як морально.
Спочатку я розповіла про все сестрі. Ірина мене не підтримала, вона стала на бік мого чоловіка. Я знала, що він сильно подобається їй, але такої зради від неї не чекала. Вона говорила зі мною з такою зловтіхою. До речі, після цього я перестала з нею спілкуватися.
З однією маленькою сумкою, без речей, я просилася пожити до моєї подруги Оксани. Вона умовляла мене звернутися в поліцію, а я зволікала, навіть не знаю чому. Костя дізнався, що я живу у неї. І знову він просив у мене вибачення, благав повернутися додому.
Через місяць я дізналася, що вагітна. Я до останнього не розповідала про все мамі, і ось тоді вирішила з нею поділитися. Вона зраділа появі дитини у моєму житті. Порадила мені кинути роботу, щоб не дратувати чоловіка. Вона вважала, що дитина допоможе нам стати ближче.
Мама порівнювала мене з собою: вона прожила у шлюбі з моїм батьком 15 років. Він іноді впадав у запої і міг підняти на неї руку. Але вона терпіла усе це заради мене. Тому переконувала мене бути терпимішою в шлюбі, пробачити його, навчитися поступатися йому і слухатися. "Все одно краще, ніж одній", – говорила мені мама.
Микола Касаткін, "Хто?", 1897 рік
Я послухала маму і повернулася до Кості. Три місяці він був спокійний, ввічливий. Одного разу я затрималася в супермаркеті у черзі. Телефон "сів", і так вийшло, що коли мені зателефонував чоловік, я навіть не встигла йому відповісти – мобільник вимкнувся. Він подумав, що я скинула дзвінок і вимкнула телефон.
Я вже відчувала, що йому це може не сподобатися. Коли виходила з тролейбуса, якийсь хлопець вихопив у мене з рук пакет з продуктами і побіг. Я намагалася наздогнати його, але він виявився швидший за мене. Додому я повернулася без продуктів. Звичайно, чоловік не повірив мені, подумав, що я була не в супермаркеті, а у коханця. І знову побив мене. А коли побачив піді мною на підлозі кров, то злякався і викликав "швидку". Там у мене стався викидень.
Це стало останньою краплею для мене. Я зрозуміла: якщо зараз все не зміню, то наступного разу він мене просто уб’є. У палату до себе я попросила його не пускати.
Через кілька днів я вибрала час, коли він точно буде на роботі, зібрала свої речі, купила квиток і повернулася у рідне місто. Чоловік спочатку не хотів мені давати розлучення, але я пригрозила йому судом, тим паче, у мене були свідки його криків, а на тілі ще залишилися синці та шрами від ударів.
Щодня я молилася Богові, щоб він звільнив мене від чоловіка. Я зрозуміла, що окрім Всевишнього мені вже ніхто допомогти не зможе. І чоловік відпустив мене, на подив легко і без скандалів.
Дізнавшись усю мою історію, мама просила у мене пробачення і проклинала себе. Але я не виню її. Тепер я розумію, що не можна мовчати, коли тобі заподіюють біль, не можна терпіти. І пройшовши через усе це пекло, я навчилася цінувати те, що є у мене зараз.
***
Якщо ви стали жертвою домашнього насильства, зателефонуйте на національну "гарячу лінію" з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації за номером телефону: 0 800 500 335, з мобільного – 116 123.
***
Щоб читати ексклюзивні історії про схід першими, підписуйтесь на нашу сторінку у фейсбуці.
Свої в Telegram 
