Коли ми їхали, гатили з усіх боків. Три історії евакуації зі сходу
Люди з Рубіжного, Сєвєродонецька і Маріуполя поділилися своїм досвідом евакуації з цих міст сходу України. Більше подібних історій читайте на Евакуація.City.
Там же все побито, дай Бог, щоб квартира залишилася ціла, щоб не було діри в стіні
Анатолій і Тетяна до останнього не хотіли їхати зі своєї затишної квартири у Сєвєродонецьку. Але 5 березня снаряди прилетіли в дитячий садок і школу поряд з їх будинком. У квартирі не залишилося жодного цілого вікна.
“Я кажу дружині: Тань, скільки часу живемо тут [у Сєвєродонецьку], а не знали, що наш дім – це секретний об'єкт. І садочок, і школа, де діти наші вчилися. Думаємо, що скоро поїдемо додому. Як приїдемо, будемо приводити все в порядок. Там же все побито, дай Бог, щоб квартира залишилася ціла, щоб не було діри в стіні”, — каже Анатолій.
Вони взяли доньку з онучкою, сіли в старенькі жигулі і поїхали на захід. Їм довелось їхати через Рубіжне на Кремінну — тоді там ще було тихо. Донька знаходила їм волонтерів на місцях, які допомагали із житлом у Дніпропетровській області, Вінниці, місті Підгайці тощо. Через 4 доби стояли перед брамою нового тимчасового дому на Тернопільщині.
“Одна наша донька в депресії, не спілкується з нами, не хоче їсти. Розуміє, що вдома все розбите. В неї дитина на 2 курсі навчається, роботи нема, вона не знає, як нам жити далі. І ми не розуміємо, але поки що живемо і добре, завтра будемо вирішувати, що буде завтра”, — розповідає Тетяна, яка тепер живе разом з родиною у Підгаєцькому районі.
Ти думаєш тільки про те, щоб дитина не сиділа в підвалах
Катя Панченко з чоловіком взяли 10-місячного сина, кілька іграшок, одну валізу на трьох і поїхали зі свого дому в Рубіжному. Катерина вагалася, чи варто їхати, бо в місті залишилася її бабуся та мама, але мала дитина все ж переконала їхати.Вона переживає таке вже вдруге: вона поїхала з Луганська у 2014 році.
“Коли в тебе мала дитина, то насамперед думаєш не про своє життя і не про себе. Ти думаєш, щоб дитина не сиділа в підвалах, щоб вона там не застудилася, щоб їй було комфортно. Тому треба швидко збирати найнеобхідніше і виїжджати, якщо є така можливість”, — думає Катя.
Вони їхали утрьох з чоловіком і дитиною в машині знайомого, який знав безпечний маршрут. Взяли найнеобхідніше: візочок для дитини і одну валізу з речами. Спочатку доїхали до Павлограда,а потім до Дніпра. Житло в Дніпрі вони знайшли через інстаграм. До Львова родина їхала 11-12 годин автобусом через велику кількість блокпостів, хоча за словами Каті їх не зупиняли через те, що вони їхали з дітьми.
Як тільки вони приїхали до Львова, Катя зателефонувала волонтерам з проханням допомогти з житлом. Але всюди їй говорять, що з чоловіками не поселяють.
“Написали знайомій моєї сім’ї, вона поки що взяла нас до себе, але ми шукаємо житло. У Львові з цим дуже погано — мені здається, що це нереально. Кажуть: жінку з дитиною ми візьмемо, а чоловіка ні. Але я ж нікуди не подіну чоловіка. Така історія постійно. Стати на військовий облік для чоловіка – це без питань, він готовий, але жити де?”
Зараз вони чекають, коли все закінчиться, щоб повернутися додому. За словами Каті, найбільше вона сумує за родиною.
Навіть, якщо поїдуть рідні, ніякого коридору насправді нема. Гатили в усіх боків
Наталія збиралася бігати зі своєю сестрою біля моря 24 лютого зранку, але коли вона прокинулася, на її телефон почали приходити повідомлення про війну від колег з Києва, Харкова, Херсона, Франківська. Виїзд з Маріуполя вони кілька разів обговорювали з рідними. Сходились на тому, що "побахають по околицях, ми впораємось, а їхати під обстрілами – більш небезпечно, ніж сидіти в квартирі". Але 1 березня ракета прилетіла у двір Наталії майже у центр міста. Вони вирішили, що треба бігти: або до сховища, або з міста. Наступного дня вони з чоловіком швидко побігли до гаражу під канонадою і завантажили рюкзаки.
“Ми рухались у бік запорізької траси. Блокпост. Наш. Хлопці серйозно кажуть, що наступний пост вже російський. Пояснюють, як себе там вести: швидкість не вище 40 км/год, руки тримати на кермі, відповідати чемно. Російський пост вже за 500 метрів. Я піднімаю руки вгору, показати, що в мене немає зброї. Плачу. Зупиняють, перевіряють паспорти. Один з російських солдат каже мені: "Та опускай руки, не бійся. Ти шо боїшся?", — згадує Наталія.
На кожному блокпості їм доводилось залишати хліб і воду. На трасі до них приєднались ще кілька автівок і колона стала великою, але їм доводилось постійно змінювати маршрут через заміновані дороги або блокпости, на яких їх не пропускали. Їм не вистачило пального на дальню дорогу, тому пункт призначення та плани довелось змінити.
“Коли ми доїхали, і я зайшла в інтернет, дізналась що в цей день оголосили зелений коридор з Маріуполя. Мене накрив відчай. Бо я розуміла, мої родичі не дізнаються про евакуацію, бо в Маріуполі нема зв'язку. І розуміла, що навіть, якщо поїдуть, ніякого коридору насправді нема. Бо поки ми їхали, гатили в усіх боків”, — каже Наталія.
За словами жінки, вона свариться на чоловіка, коли він розкладає речі у квартирі, де вони зараз живуть. Вона боїться, що чим більше вони облаштовуються, тим довше вони будуть жити тут. А вона мріє повернутись додому.
Більше про евакуацію зі сходу - читайте у нашому телеграм-каналі Свои | Эвакуация и помощь.
Свої в Telegram 
