79-річна Валентина з автоматом вразила світ на вишколі в Маріуполі. Ми дізналися, що з нею зараз
За тиждень до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, світові медіа розповіли історію Валентини Константиновської з Маріуполя – жінки, яка взяла участь у цивільних бойових навчаннях Національної гвардії України. Наприклад, британське видання The Times поставило на першу шпальту матеріал про підготовку України до вторгнення Росії і проілюструвало його фотографією Валентини.
Після 24 лютого літня жінка змогла виїхати з рідного Маріуполя останнім потягом. Спочатку вона мешкала у Львові, потім перебралася у Польщу, а 9 квітня полетіла до Іспанії до молодшої дочки.
Свои Валентина Константиновська розповіла про життя та волонтерство в Маріуполі, вивчення української мови та давню мрію, яка здійснилася напередодні війни.
Секрет вивчення української мови
У Маріуполі моє життя було наповнене. Ходила на курси української мови, збиралася з друзями, разом готували національну їжу, співали пісні, волонтерили. Влітку їздили на острів Хортиця, купалися в Дніпрі, відвідували фестиваль «Дике поле», підкорювали гору в Оба-Таш у Запорізькій області. Стільки намірів було на це літо!
Я маріуполька з 1964 року. В основному працювала в Азовському пароплавстві, у відділі економічної освіти. Але були перерви на дітей, бо чоловік думав: якщо матеріально можу забезпечити, то жінка повинна займатися дітьми. Так що з таким підходом кар’єри я не зробила. Виростила дітей, у мене дві доньки. Допомогла їм виростити онуків, бо вони працювали.
Обкладинка газети - на світлині Валентина Константиновська.
Валентина Константиновська на мітингу в Маріуполя 22 лютого 2022 року.
Все життя розмовляла російською. Бо такі часи були - від садочка до академії, тільки російська. Я з Дніпра. Біля нас була українська школа, і мій брат починав з неї. А я через два роки пішла в школу, то вона була вже російська, а ту, українську, перенесли на край тодішнього Дніпропетровська. Місто російськомовне, тому люди розмовляли російською або на суржику.
Вже дорослими, з жінкою мого молодшого брата, коли ми покумувалися, домовилися вдома розмовляти українською. Як вміємо, так і розмовлятимемо. В мене є така риса характеру, назву її «синдром відмінниці». То я накупила українські книги і почала вдома вголос читати, вимовляючи кожне слово, набираючи запас слів. А ще я дуже любила співати, особливо пісні нашого земляка Анатолія Солов’яненка. Пощастило мені купити декілька вишиванок. В них з великим задоволенням ходила на роботу.
А коли в 2014 році росіяни стали для нас, українців, відкритими ворогами, вирішила повернутися до того методу вивчення мови. Такий був у мене розклад: просинаюся, обов’язково зарядка, сніданок і читання. Мені подарували три томи українського дисидента Левка Лук'яненка. Ось його і читала вголос, вимовляючи кожне слово. Це для того, щоб направить артикуляцію губ, щелепи.
Вже достатньо добре розмовляла та співала українською, але мені захотілося навчиться розмовляти літературною мовою. Тому пішла на курси української мови, а ще на заняття, які проводило Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Нас навчали правильно ставити наголоси в словах, читали різних поетів та письменників. А ще ставили вистави та навіть замовили автобус і з однодумцями їздили на екскурсії, в походи. І курси, і заняття були безплатні.
Валентина Константиновська у Маріуполі.
Три нагороди за волонтерство
У 2014 році багато наших знайомих і сусідів пішли на «референдум», за результатами якого була створена так звана «ДНР». А у нас в квартирі висів прапор України. Мене зі старшою донькою охопив такий жах, що ми вирішили щось робити. На машині ми виїжджали за місто, до блокпостів українських військових, годували хлопців. Спочатку це робила сама, а потім про мене дізналась відома волонтерка-вчителька і запропонувала робить разом цю справу. Приєдналася до їхньої команди: я та інші жінки готували борщі, супи, пиріжки, вареники, а молоді волонтери відвозили. Потім стали збирати теплий одяг хлопцям. По секонд-хендам скуповували светри, куртки. Прали їх, а потім розвозили. А коли пішла жара, з’явилася потреба в футболках, шортах. Бо хлопці приїхали хто в чому, як оце ми зараз, біженці.
Також для військових збирали миски, ложки, палатки. Почали шити балаклави. Нам рулонами привозили матеріал, одні волонтерки кроїли, а інші, і я також, шили.
Але весь час я була незадоволена, мені здавалося, що так мало роблю. І тоді пішла до волонтерської організації «Новий Маріуполь», де почала плести маскувальні сітки та маскувальні костюми «кікімора», подушки на сидіння танкістам, пояси артилеристам. За свою волонтерську діяльність отримала три нагороди. Дві з них - від настоятеля Православної церкви України Єпіфанія. Одну він вручив мені особисто, коли приїздив до Маріуполя, а другу передав і я її отримала на День Героїв Небесної Сотні 20 лютого.
Валентина Константиновська показує нагороду за волонтерську роботу.
Розстрільні списки
Після повномасштабного вторгнення продовжувала ходити у волонтерський штаб. Ми плели сітки, бо було велике замовлення, і треба було виходить кожен день. І хоча в місті вже було неспокійно, ми з друзями домовилась залишатися в Маріуполі. У них тут могила сина, у мене - чоловіка. Та й куди їхати? Мені тоді здавалося, що саме в Маріуполі я буду доречна. Краще ми старі залишимося, будемо підтримувати один одного, а молодь треба поберегти. Ось з таким настроєм і продовжувала з іншими волонтерами плести сітки.
Але діти та подруги-волонтерки казали, підсміюючись: «У випадку чого, ти перша підеш під розстрільну статтю. Вб'ють, стратять, за ноги підвісять і будеш висіти довго». Ну, фантазували, щоб мене залякати. Я якось так відносилась, мабуть, легковажно. Нестерпно ненавиділа загарбників, що страху не було. Думала, якщо не вб’ю хоча б одного ворога, то хоча б вкушу.
Валентина Константиновська плете маскувальну сітку.
Діти, знаючи про мої наміри, вирішили мене витягти, як виявилось зараз, з пекла. В один з днів я пішла в штаб, сіла за роботу, і тут подзвонила онука. Вона живе та вчиться в польському місті Лодзь. Вона сказала, що їй необхідна терміново допомогти – і вона, і моя правнучка захворіли. Онука чекала, що на допомогу приїде її матір, тобто моя донька. Але щось не складається, тому вся надія на мене.
Я кинулась на поїзд. Коли вже сіла з невеликим рюкзаком, дізналася від провідника, що це останній потяг з Маріуполя до Львова. А я вдома котел газовий залишила, бо думала, що скоро повернуся. Вже в потягу зрозуміла, що це їду надовго, а може і назавжди. І мені так соромно і боляче стало - друзі залишились, а я наче їх зрадила. Але вони залишились, бо навіть наміру в них не було. Казали: «Куди і до кого бігти, де і кому ми потрібні? Грошей нема...»
Остання мрія мирного життя
Довго описувати мої враження, але якщо коротко, завдяки допомозі волонтерів у Львові змогла поїсти, переночувати. Наступного дня в Червонограді зустрілася з дочкою та онуком. Поспілкувалися, обійнялися і поїхали до Польщі. Онук залишився у Львові: йому 23 лютого виповнилось 18 років, а наступного дня розпочалася війна. І його не випустили на навчання в Польщу, у них квитки були на 26 лютого.
Про те, що мене виманили з Маріуполя, я дізналася за тиждень під час телефонної розмови, онук розповів.
До війни я була морально готова, бо вона розпочалася не 24 лютого, а навесні 2014 року. Як я взяла зброю? Ще в молоді роки якось зібрались в гостях у знайомого, він виніс батькову рушницю, і ми по черзі почали стріляти. Я, як завжди остання, коли всі відстріляються, щоб мені не заважали і не вихоплювали рушницю. Почала стріляти, кілька разів попала в одну і ту ж дірочку біля десятки. Всі здивовані, а тоді придивившись, як я беру на «мушку», з’ясували, що не тім оком дивлюся в приціл. Посміялися і зробили висновок, що мені треба йти в снайпери. Так на цьому все б і закінчилося.
На навчаннях ТРО в Маріуполі.
І ось перед самою війною у Фейсбуці прочитала, що буде проводитись вишкіл в спорткомплексі «Іллічівець». Але спочатку з подругами пройшла «першу допомогу». Записала все важливе на телефон, як джгути накладати, як пораненому надавати першу допомогу. Потім подруги пішли на лекцію про міни, а я до автоматів. Мрія нарешті збулася.
Навчилася магазин заправляти, розбирати та збирати автомат. Пальці вже артритні, а я все туди. Пішла далі, а там молодь навчають стояти, розгортатися, становитися на коліна, тримати автомат, а потім ще й лежачи. Я недовго думала, і теж почала позаду них вчитися крутитися, на коліна. Хто на мене дивився, мабуть, зі сміху повмирали. А в мене азарт, я вся в роботі. Помінялися, вже нові полягали. А потім черга дійшла і до мене. Бачу, лежить пустий каримат, я на нього беру, автомат і намагаюся цілитись. А тут як набігло фотокореспондентів, перекрили мені мішень. Я їх гоню: «Йдіть, мені мішень не видно», а вони сміються і знімають. Ось таким чином і потрапила я в герої. Хоча нічого героїчного в цьому не бачу. Я ж просто хотіла навчитися стріляти.
Ті фото з навчання – одні з небагатьох, які у мене залишилися про мирне життя у Маріуполі. Нічого з того життя у нове більше не встигла взяти.
Свої в Telegram 
