Хочу помститися їм за все. 77-річна жінка власноруч поховала чоловіка в блокадному Маріуполі
Надія Миколаївна залишила блокадний Маріуполь 20 березня. Місяць вона провела разом з літнім чоловіком — виживала, шукаючи їжу і розтоплюючи сніг. Її історію публікує Zaborona.
Надія Миколаївна, пенсіонерка з Маріуполя, провела перший місяць війни у своїй квартирі на 17 мікрорайоні. За словами жінки, в перший день майже нічого не відбувалося, але наступного дня снаряди почали падати недалеко від її будинку о 4-й ранку — з рештою, один з них влучив у сусідній підʼїзд. Разом з чоловіком Надія ховалася в коморі, бо вони не могли спускатися до укриття через проблеми чоловіка з ногами. У день потрапляння снаряду вони перебували там до ранку. Як зазначає Надія, людей із сусіднього підʼїзду засипало через руйнування будинку і вони так і залишились там.
Невдовзі після цього окупанти прийшли до їхнього дому і сказали евакуюватися до лікарні №2, в якій було дуже холодно і в якій майже не було їжі. Через це родина вирішила повернутись в будинок, в якому залишились жити лише пʼять сімей.
Надія згадує, що усі їхні припаси доволі швидко закінчились і їм довелось знаходити вихід із цієї ситуації: вони топили сніг на багатті для того щоб отримати воду, пекли хліб і їли по малій скибочці щодня, шукали їжу в зруйнованих магазинах, кип’ятили чайник надворі щоранку. Але з потеплінням вся їжа почала швидко пропадати.
У кінці березня жінка зібрала сумки і чекала сина, який мав допомогти їм з чоловіком виїхати до підконтрольної Україні території.
Родичі сусідки, яка тоді жила з подружжям, допомогли вирити яму на подвірʼї і поховати чоловіка разом з іншою жінкою, яка також загинула напередодні цього. Надія вважає, що їм пощастило, бо вона знає, де поховано її чоловіка. Вона хоче його перепоховати, коли війна закінчиться.
Надію Миколаївну змогли вивезти до селища Нікольське і поселили її на ніч до місцевої хати. Жінка згадує, як вперше побачила борщ і розплакалася, бо їй давно хотілося борщу. Вранці за нею приїхав син і забрав її. На кожному блокпості їм було дуже страшно і вони мовчали всю дорогу, але зітхнули з полегшенням, побачивши український прапор.
Свої в Telegram 
