Ви вціліли — і це найголовніше. Як пережити війну — радить двічі переселенець Павло Ніфонтов
Павло Ніфонтов — головний режисер телеканалу Суспільне Донбас. Він народився у Луганську, став професіоналом у Сєвєродонецьку, а тридцятиріччя зустрів у Львові. Війна спіткала його двічі. Змусила залишити рідну домівку, друзів, улюблену роботу. Хлопець розповів Свої, чому не варто сумувати за речами та як знайти нову домівку — у цьому монолозі.
Закінчив університет і додому не повернувся
У 2014 я навчався на четвертому курсі університету. Паралельно працював на Луганському обласному телебаченні. Все йшло непогано, але почалась війна. Закінчував університет я у Києві і додому вже не повернувся. По-перше — мене покликали працювати до Сєвєродонецька, де відроджували обласне телерадіомовлення. По-друге — залишатись у Луганську було небезпечно. Мені прилітали погрози на КПВВ. Одного разу бойовики заводили до кабінету на розмову. Закидали мені співпрацю з СБУ. Говорили, що знають мою проукраїнську позицію. Хабаря казали дати, щоб відпустили. Але до цього не дійшло. Через все це з 2015-го року я не був вдома.
Обжитись у Сєвєродонецьку, знайти квартиру по доступній ціні було дуже просто. Я не зіштовхнувся з дискримінацією або утисками. Ніхто не кричав “понаехали” — чи ще щось. Без роботи я теж не залишився. Луганське телебачення відновлювалось. В офісі робили ремонти, закупали меблі та техніку. Я монтував новини та інші передачі. Зарплатні цілком вистачало на життя. За останні роки я все придбав для комфортного існування — і вмить все втратив.
24 лютого я втратив мрію!
Три місяці тому я вчергове втратив домівку. Нехай вона була орендована, але за шість з половиною років стала рідною. Втратив улюблену роботу та колег. Головне, з початком війни я втратив маленьку мрію. Свій 30-й день народження я планував відзначити за кордоном, де ще ніколи не був. Свято для себе я планував з жовтня минулого року. Але новини з екранів змушували насторожитись.
Коли я дізнався про початок великої війни, то запанікував. Попри мій досвід, попри 2014-й рік все одно залишались думки - війна це ненадовго. Я до останнього не вірив, що почнуть бомбити ракетами усі міста і почнеться широкомасштабний наступ.
Перші удари по Сєвєродонецьку все змінили. З таким не кожного дня стикаєшся. Було лячно. 24 лютого ми зібрали з дівчиною речі і поїхали. Спочатку на залізничний вокзал до Рубіжного. Звідти, заплативши декілька тисяч гривень, — до Краматорська. Потім евакуаційним потягом до Львова, ми їхали дві доби. Потяг оминав великі міста. Він часто зупинявся у полях перечекати повітряну тривогу.
До міста Лева ми прибули ближче до ранку. Зняли подобово квартиру за 1800 гривень. Як у більшості готелів та хостелів, зі зйомної квартири треба було виїхати до десятої. Ми прибули о 3-й і навіть вистапитись не встигли. Тому заплатили ще за добу. Квартиру у Львові знайти не вдалось. Дорого або умови не дуже. Нічого не арендувавши, ми звернулись у міську раду і нас поселили до школи. Тут у кабінетах облаштували спільні для чоловіків та жінок кімнати. В нашій —семеро людей. Живемо дружно, не сваримось, бо всі опинились у одному човні.
Нещодавно адміністрація сказала: “З липня виїжджайте”. У школі робитимуть ремонт та готуватимуть класи до навчального року. Жінкам і дітям обіцяють щось підшукати, а чоловікам… все. Зараз вирішуємо, залишатись у Львові чи їхати далі. Коли приїжджаєш сюди як турист — це одна справа. Все красиво та цікаво. Але жити тут не дуже хочеться. Хоча б через погоду. Ми живемо у центрі, але часу насолоджуватись містом немає. Весь день працюю — монтую новинні сюжети, а ввечері вже нікуди йти.
Мені наснився Луганськ та Сєвєродонецьк
Внаслідок першого вимушеного переселення я втратив зв’язок з батьками, можливість нормально довчитися в університеті. Нас особливо ніхто не вчив, формально видали диплом. Втратив друзів. Мій найкращий товариш залишився працювати в Луганську на телебаченні. Він ідейний, за "русский мир". Про переїзд до Сєвєродонецька і зроблений вісім років тому вибір я не шкодую.
Все що трапилось — це цінний досвід. За Луганськом сумую. Там рідна домівка, батьки. Спочатку ледь чи не щоночі мені снився їхній дім. Зараз сниться Сєвєродонецьк. Як, певно, більшість луганчан та донеччан, ми виїжджали терміново, у паніці. Багато речей не забрали. Мені хочеться вірити, що ми повернемось.
Поради для переселенців від Павла
Як прийняти війну?
Кожному потрібен час, аби переосмислити події навколо. Всі ми маємо відчуття втрати комфортного життя, рідних та близьких. По-перше треба заспокоїтись. Думайте, як облаштовуватись заново. Навіть якщо завтра закінчиться війна, пройде не один день, а можливо місяці, поки відновлять комунікації, газові магістралі, стабільне водопостачання, роботу крамниць. Просто живіть тут і зараз.
Як прийняти від’їзд з домівки та втрату речей?
Варто зрозуміти: території, які ви залишили, небезпечні. Навколо вас є люди, яким не байдуже ваше життя. Не варто егоїстично, ризикуючи життям, залишатись під обстрілами. Усвідомте власну цінність. Ви вціліли — і це найголовніше. Я розумію, книжка або подарунок від близької людини, які залишилися вдома, можуть для вас багато важити. Змиріться з їхнью втратою. Речі можна купити за гроші, життя — ні.
Де краще оселитись?
Вибір робить кожен сам. Головне, аби територія була безпечна. У 2014-му році я залишився у Сєвєродонецьку, аби бути ближче до батьків і не втрачати зв’язок. Якщо ви не зможете поїхати до них, то вони зможуть приїхати до вас. Хоча такі подорожі дуже виснажливі.
Залишатись в Україні після війни чи емігрувати?
Попри всі мої втрати, я не планую переїжджати жити за кордон. Країна у небезпеці, я потрібен на інформаційному фронті. Якщо війна затягнеться з перемир’ями на 10-20 років, мені здається, я залишусь. Як би важко не було. Треба все відновлювати після перемоги.
Свої в Telegram 
