Родина Ачасових евакуювалася в Чехію. Прийомний син Ваня став тут волонтером та продовжить навчання
До війни родина Ачасових жила у Харкові. Мама Алла і тато Андрій – науковці. Ростили двох синів: Івана та Романа. Якщо з 9-річним Романом поки що проблем не було, то з 15-річним підлітком Ванею, як тоді вважали батьки, їх була ціла купа. Коли почалася війна, родині довелося пережити страшні речі: старший син потрапив під обстріл Градами, потім вони не могли виїхати і, здавалося, опинилися у пастці. Сьогодні мати хлопчиків розповідає, як війна змусила їх тимчасово оселитися у Чехії, як перевернула пріорітети і спонукала подивитися на старшого сина зовсім іншими очима.
Бачили війну з вікон квартири
До війни чоловік Алли завідував кафедрою у Харківському національному університеті, а Алла була старшим науковим співробітником у інституті грунтознавства та агрохімії. 23 лютого вона працювала допізна.
– Тому зранку нічого не чула, а як вийшла з кімнати, там чоловік з Ванею: "Війна почалася". Розповіли мені про вибухи, про те, чого вже у новинах начиталися. На навчання в той день ніхто не пішов.
Сини Алли Роман та Іван
Будинок Ачасових розташований на околиці Харкова, з вікнами у бік Бєлгорода.
– Окружна дорога проходить зовсім поруч, – пояснює Алла. – Прибігли сусіди, кажуть: "Біжимо до укриття, бо на окружній вже бій іде!". І почалося! Сусіди бігали до укриття, а ми – ні. Бо не бачили сенсу: поки до того метро добіжиш, це 10 хвилин, тебе вже може й не бути. Підвали у нас сирі, засмічені, для сховища непридатні, тому ми весь час ховалися, використовуючи правило "подвійних стін", у власному коридорі.
У перші дні війна для хлопців була трохи романтизованою, ніби у кіно. Тому вони недооцінювали небезпеку.
– Щойно обстріл закінчувався, Ваня вже біг на вулицю. Він у нас дуже компанійський, багато друзів. Але якось прибігли вони з товарищем: "Мамо, ми краще тут посидимо". Виявилося, в будинок друга, який з батьками як раз уїхав, потрапив снаряд. Ваня побіг знімати дірку в стіні на телефон, щоб їм переслати. Як тут знову почався обстріл Градами, і снаряд гупнув так, що наші хлопці ледь залишилися живими. Після того син зрозумів весь масштаб небезпеки, бігати по вулиці припинив.
Як розгорталися бойові події, сім'я могла бачити прямо з власних вікон.
Спочатку Алла з родиною не думали виїзжати, бо мають літніх батьків, які через проблеми зі здоров'ям або категоричне небажання виїздити, так і залишилися вдома. Але більше всього Алла хвилювалася за життя дітей, і це спонукало її змінити думку.
– Морально це була дуже виснажлива ситуація. Одні знайомі поїхали, інші, і ще... Трамваї припинили ходити, машини – їздити. А ми ще й від залізничного вокзалу дуже далеко живемо. І виїхав би, та не знаєш як.
Жінка майже припинила спати, чоловік намагався її заспокоїти, але марно. Вони вдвох шукали шляхи, як і куди Аллі можна вивезти дітей на довгий строк.
– Не щастило зовсім. Наприклад, я знайшла одних знайомих, домовилися, що вони нас вивезуть. Ми зібрали речі, вони не дотримали слова і поїхали самі. З таксистів, які нібито возять по Харкову та список яких мені надіслали, додзвонилася лише до єдиного, але він їхати відмовився.
Коли Аллі здавалося, що виходу немає, вона звернулася до своєї «мамської тусовки», як називає спільноту прийомних батьків в інтернеті.
– Ми всиновили Ваню, коли йому було півтора роки. З того часу ми підтримували стосунки з іншими прийомними родинами по всій країні. Там мені і підказали, до кого звернутися по допомогу.
"Де я, а де — Чехія?!"
Аллу разом із синами на початку березня вивіз на своєму мікроавтобусі голова благодійного фонду "Помогаем" Андрій Пінчук. І відвіз до Дніпра, де переселенців прихистила у власному будинку їх добра знайома, мати-вихователька ДБСТ Майя Баранова. В ті дні Алла не знала, куди їхати далі, де і як їм з дітьми жити. Майя заспокоювала, що готова надати їм притулок на «скільки потрібно» але Алла розуміла, що не може довго користатися добротою знайомої.
– А тут мій чоловік раптом каже: "Може, вам рухатися до Чехії?" Він прочитав, що там непогано приймають українців. Я спочатку була спантеличена: "Ти що, де я, а де Чехія? Як я туди дістануся?". Але буквально у той же день Майя мене запитала про те ж саме: "А ти не хочеш поїхати до Чехії?". Мені здавалося, що це вже не простий збіг. Виявилося, що у Дніпрі була кооперація благодійних організацій та міських соціальних служб, вони організовували виїзд до Чехії місцевих прийомних, патронатних сімей та ДБСТ. Оскільки у нас Ваня – прийомна дитина, то ми їм підійшли за категорією.
Так родина Ачасових опинилась у поїзді до Львова, де російськомовних біженців приймали україномовні та англомовні волонтери, а звідти – автобусами до кордону і далі – до Чехії.
– Соціальні служби Дніпра супроводжували нас дистанційно весь час і дуже допомагали родинам, вирішували питання по телефону на кордоні. Взагалі, коли ми були в Україні, то, бувало, жалілися на державу, на ті ж соцслужби. Але зараз за кордоном, коли дивишся, як працюють чиновники, то виявляється, в Україні багато що дуже добре працювало.
Поки Алла з дітьми їхали на захід, її чоловік через інтернет розшукував для них варіанти роботи та розташтування. З'ясувалося, що наразі у Чехії оголосили "зелене світло" для наших вчених, на допомогу Україні різні навчальні та дослідницькі заклади країни відкрили нові вакансії.
– Чоловік написав до організації Сzexpat in sciene, яка з початку війни допомогає нашим науковцям. І зовсім незнайома нам людина, молодий чеський науковець Ян, до якого потрапив цей лист, взяв нас «під крило». Він опікувався нашою долею майже як рідна людина. Ще коли ми були у дорозі, я скинула йому своє резюме, і він знайшов мені декілька пропозицій роботи. Я обрала пропозицію з Інституту меліорації та охорони грунтів, бо це було знайомо. Більш-менш знаю англійську, наразі це виручає, бо чеську тільки вчимо.
Також Ян знайшов Ачасовим гуртожиток від аграрного університету.
– Я сама грунтознавець, тож і поселили згідно з моїм науковим профілем. Безкоштовно можемо жити тут до 30 вересня, але вже зараз потрібно шукати нове житло.
Із сином тепер менше проблем, ніж в Україні
Так у мами Алли з синами почалося нове життя. І вона подивилася на старшого іншими очима.
– Кожна прийомна дитина має свій бекграунд. У Вані – дислексія, йому важко давалося навчання. У нього були проблемиу школі, і я йому мізки виносила, щоб вчив матеріали до ДПА, бо не здасть. Тепер він мене питає: "Ну що, мамо, де твоє ДПА?". Так, війна показала, що це зовсім не головна проблема у житті.
Мама каже, що тепер у неї із старшим сином менше проблем, ніж було в Україні:
– Ваня раптом став дорослим. Як приїхали сюди, то він одразу став волонтером. Тут є центр допомоги українським біженцям, куди і ми спершу зверталися, бо з речей мали буквально лише труси та шкарпетки. Там він і працював перші пару місяців.
Коли родина приїхала до Чехії, Роман ходив до «адаптаційних класів», які організували саме для українців. З 1 по 4-й класи – одна група, з 5 по 9 – інша. Також молодший син відвідував онлайн уроки від вчителів своєї школи, з України. А Ваня не вчився, бо родина вважала, що для нього в тому не було жодного сенсу.
– До речі, у звичному нам світі ми всі звикли жити в одній системі цінностей, де всі мають добре читати, писати, без цього ніяк. Але коли ми опинилися в країні, де ми однаково не знаємо мови, то виявилося, що Ваня орієнтується у просторі краще за будь-кого з нас. Крім того, він надзвичайно уважний, комунікабельний, завів собі багато друзів і швидко зорієнтувався у правилах життя, просторі, реальності. То тепер він мені розтлумачує, якою дорогою йти і що робити.
Крім того, в Україні Іван відвідував підлітковий Хаб «Халабуда» при Харківському фонді психологічних досліджень. Там хлопець багато працював із психологами, був асистентом психолога у роботі з дітьми, які потребують інклюзивиного підходу.
– У нього, навіть, був свій підопічний хлопець з аутичним розладом. Ваня хотів вступати до коледжу, щоб розвиватися в напрямку соціального тьюторства, він разом із дорослими закінчив курси тьюторів. Я вважаю, що саме досвід занять з психологами у підлітковому хабі допоміг йому підтримувати психологічну рівновагу, долати складнощі, повязані з втратою звичного життя та проявляти впевненість та дорослість.
Наразі у мами немає грошей, щоб давати синові на розваги, але у 15 років так хочеться погуляти! Тому хлопець пішов працювати на будівництво різноробочим і вже заробив свої перші гроші.
Наразі повертатися до Харкова родина сенсу не бачить, бо його активно обстрілюють.
– Деякі друзі Вані повертаються додому, тому він теж хотів би повернутися і вдома вступати до коледжу та вчитися на соціального працівника. Хоча тепер він хоче ще й на поліцейського, тож не знаю, ким він в результаті буде.
У гуртожитку родина живе безкоштовно, але ж ця можливість має свій термін.
– Тому потрібно буде шукати квартиру в оренду, щоб якось жити далі. Але зараз з цим у Празі дуже складно. Крім того, Романа потрібно оформити тут до школи, а до якої – залежатиме від місця проживання. Я працюю за контрактом, то ж з Праги поїхати наразі не можу. Будемо намагатися якось вирішувати проблеми тут. Зараз ніхто нічого не може передбачити, та планувати щось дуже важко. Але треба намагатися підтримувати один одного за будь-яких обставин. Як нас підтримували та буквально врятували знайомі та зовсім незнайомі люди, так і ми зараз намагаємося допомагати іншим.
***
«Дитині потрібна родина» – це спільний проєкт медійників України та «Української мережі за права дитини». Разом ми розповідаємо про прийомні та опікунські сім'ї, родини усиновителів, дитячі будинки сімейного типу, інтернатні заклади, які з початком повномасштабної війни мусили рятуватися з-під обстрілів та з окупації до Західної України і за кордон, пристосовуючись до умов життя в евакуації. Історії, записані й опубліковані зараз, допоможуть створити дорожню мапу дій у полі захисту прав дитини і підтримки сім’ї в Україні після Перемоги.
Цей матеріал публікується у межах реалізації проєкту ІСАР Єднання: «Розвиток адвокаційного потенціалу Української Мережі за Права Дитини в формуванні державної політики в сфері захисту прав дитини і підтримки сім’ї». Архів матеріалів медіакампанії «Дитині потрібна родина» можна знайти тут.
Свої в Telegram 
