Пояснювала дітям, що робити, якщо їх з чоловіком не стане. Вікторія Лаврова про блокаду на Луганщині

Три тижні під обстрілами

У родини Лаврових є житло у Краматорську та будиночок у селі Голикове, на Луганщині, 24 лютого вони були у селі.

“Ми три тижні пробули у селі, виїхали 17 березня. Сподівались, що наше село — тихе місце, яке нікому не буде потрібним, але виявилось, що це важлива стратегічна позиція, тож над нашими головами щодня пролітали снаряди. Ми жили у підвалі, а потім поїхали у Грузію через Росію, бо іншого шляху не було”.

Родина їхала у Грузію цілеспрямовано.

“Ми не хотіли залишатися у Росії, в нас не було жодних засобів зв’язку, коли ми евакуювалися, але ми знали, що в Грузії у нас є друг. Ми сподівалися, що перечекаємо місяць у нього та повернемося додому, але потом зрозуміли, що повертатися нема куди”.

Укладалися на одному ліжку всією сім'єю і обіймали одне одного, промовляючи слова кохання

Вікторія говорить, перші два тижні у безпеці, коли не чула пострілів, у неї був стрес і постійно хотілося плакати. Згодом стало легше, але ті тижні у війні вона згадує з жахом.

“Три довгих тижні ми прожили в оточенні, під обстрілами. Засинали на кілька годин у одязі біля підвалу. Укладалися на одному ліжку всією сім'єю і обіймали одне одного, промовляючи слова кохання… Втім, як і завжди, але вони звучали по-особливому, почуттів у словах було набагато більше. Ми жили без світла і майже без змоги зв'язатися з рідними. Вода була, якщо могли добігти до колодязя і повернутися назад. Але не це найстрашніше… Найважче було підготувати дітей до життя без нас, сказавши їм у 9 і 12 років, що коли нас не стане, вони вміють розпалити вогонь і зігрітися, приготувати поїсти і у разі потреби, сісти за кермо авто”.

Рятувало родину те, що вони позакладали вікна мішками з насінням, з якого у мирному житті робили олію.

“Ми прощалися один з одним. Не знали, чи прокинемося і чи побачимось знову... Життя у підвалі й на підлозі у ванній, сонце рідко пробивалося у вікна, бо ми заклали їх мішками з льоном через те, що поблизу падали снаряди — по 50-70 залпів за раз, будинок ніби підстрибував".

Вікторія каже, рішення переїхати у село наче було підготовкою для їхніх доньки і сина, аби мати змогу вижити у різних обставинах. Все, чому навчали дітей, було не дарма.

Психологічно Вікторія та діти все ще переживають наслідки війни.

“Психологічно я думала у мене син слабкий, а донька сильна. Але син показав себе дуже стійко, він жодного разу не дав слабину, поводився як чоловік, хоча йому 12 років. А донька, їй було дуже важко, вона просто боялася померти. Зараз ще виходить це все — мені тільки перестало снитися, що прилітають снаряди, важко”.

Шлях у Грузію був складним

Родина Лаврових вирвалася з війни власною автівкою. На ній вони вирушили у Грузію — жили на перевалі три дні через загрозу сходу лавин.

“Було дуже холодно, уночі до -10 градусів. Ми стояли у черзі, іноді включали двигуни, свічку використовували в машині, бо це взагалі чудовий варіант прогрівання закритого приміщення. Я раніше про це читала, а тут зрозуміла, що це працює. Тобто замерзнути — не змерзнеш і не зігрієшся прям сильно. Нам по дорозі зустрічалося багато людей із великим серцем. Наприклад, далекобійники, що стояли поряд, бачили, що ми з дітьми, ми вже витратили пів бака бензину на зігрівання, вони просто підійшли і влили нам відро бензину, сказали: "Ви не вимикайте, ви грійтеся", напоїли чаєм”.

Після місяця в Грузії, родина вирішила їхати далі, бо повертатися додому було небезпечно.

“Дорога пройшла добре — просто знову ж таки зустрічалися хороші люди. Знайомі знаходили знайомих, у яких ми могли зупинитись на ніч. Просто на ніч, люди нас не знали - впустили, ми переночували, поїхали далі”.

Мій чоловік засолив сало, сказав, що якщо що, то це сирий продукт, ферментований, як я люблю, буде жарко, холодно — він виживе, а ми виживемо разом з ним

Шлях був довгим. Вікторія каже, якби вони їхали одразу до Європи, було б набагато ближче та простіше, але їм довелося подолати з Голикова до Німеччини 6600 кілометрів.

“Насправді, коли я вже тут розбирала речі, які взяли, я зрозуміла, що тоді була не в собі, з розумінням того, що відбувається. І снаряди літали, ми вибігали-забігали, намагалися врятувати машину. Ми її замотали всю простирадлами і наклеїли написи "Діти". Всередину поклали те, що було цінне. Ось для мене — ковдри, подушки, бо був мороз та снігопад, свічки, якийсь одяг. Знову ж таки, з одягом вийшов такий конфуз, бо ми жили між містом та селом, у місті зберігалися й документи всі, й одяг, а в селі тільки те, що потрібно зараз, тож що було, те й брали. Їжу брали. Незважаючи на те, що в мене вегетаріанський тип харчування, за день до війни ми їздили в стоматологію до Кремінної, дорогою заїхали до знайомого, взяли в нього сало. Мій чоловік його засолив і сказав, якщо що, то це сирий продукт, ферментований, як я люблю, буде жарко, холодно — він виживе, а ми виживемо разом з ним. Це сало теж доїхало до Німеччини”.

У Німеччині разом з новими друзямиАвтор: Вікторія Лаврова

Обрали Німеччину, бо війна надовго

“Німеччину обрали, розуміючи, що в Україні лад настане не скоро — щоб можна було жити, щоб було безпечно, ми бачили скільки нерозірваних снарядів навколо, а це як пастка для дітей. Розуміли, що 5-10 років нам не повернутися назад, що все навколо розкрадають і не відомо чи буде куди повертатися. Якщо ще будинок цілим залишиться… Ми розуміли, що треба думати про дітей насамперед, і думали про освіту".

Сім'я зупинилася у Німеччині. Брат їхніх друзів, який живе тут, пообіцяв допомогти з отриманням соціального житла. Але треба було десь зупинитися на місяць, доки вирішиться питання з оформленням усіх документів.

Родина Лаврових та брат їхніх друзівАвтор: Вікторія Лаврова

“Коли ми їхали, я писала по всіх оголошеннях, які знаходила в інтернеті, по всіх сайтах типу mapa.help.ua та help.ukraine. За весь час поїздки жодна людина не відповіла, але відповіла організація з Дортмунда, яка називається “train to hope” (поїзд надії). Вони і знайшли нам сім'ю. В організації ми прожили три дні, поки сім'я готувалася до нашого приїзду. Зараз ця сім'я — це наша сім'я, тобто ми вже живемо окремо, але сприймаємо їх не як друзів, а як рідних. І вони теж”.

Наразі Лаврови живуть у соціальному житлі.

“Це була остання квартира у місті Камен на той момент, коли ми приїхали — 30 квітня. Ми вивчаємо німецьку мову чотири години на день. Зараз канікули, які настали зовсім не вчасно, коли ми тільки почали розбиратися. Сюди виїхала ще одна родина з України, з Краматорська. Вони оселилися у нас, ми живемо понад місяць разом, тобто замість чотирьох людей у вісьмох. Всі наші друзі й знайомі тут допомагали знайти новоприбулій сім'ї квартиру, і скоро вони отримають ключі”.

У планах знайти роботу

Вікторія каже, вже дуже хоче працювати. Їхні дипломи вислали поштою з України. Вивчення мови йде добре.

“Я розумію, що нам потрібно буде спілкуватися німецькою і ми маємо жити, як і мешканці Німеччини, бо інакше просто зациклюватимемося”.

Діти були в експериментальному робочому таборі MiniKamen – плели прикраси, працювали у фотостудії, у салоні красиАвтор: Вікторія Лаврова

Чоловік Вікторії працював програмістом віддалено. Зараз вивчає мову, щоб офіційно працевлаштуватися у німецькій компанії, а Вікторія вже вирішила, чим хоче займатися.

“Мені подобається соціальна сфера — я вже знайшла тут організації, які допомагають людям. Мені подобається організація, яка думає про здоров'я через харчування та інші аспекти. Ми потоваришували з парою з організації Helping hands Unna, вони запросили нас на весілля. Я хочу пов'язати своє життя з темою здоров'я… Розумію, що це дуже важливо в Німеччині — багато людей тут страждають і соромляться, маючи зайву вагу. Але вони просто звикли харчуватися тяжкою їжею. Тут суспільство розділене — є люди, які катаються на велосипедах, займаються спортом, навіть бабусі та дідусі, яким під 80 років, у яких вже немає щелеп, і вони на вєліках їдуть досить швидко, інколи швидше за нас. А є люди, які не займаються спортом, ведуть малорухливий спосіб життя і харчуються тим, що вважається тут національною їжею — ковбаса, хліб, булки та сир. А від такої їжі користі не дуже багато”.

Разом з новими друзями на велопрогулянціАвтор: Вікторія Лаврова

При цьому Вікторія не відчуває себе у Німеччині у безпеці.

“Насправді, навіть у Німеччині я відчуваю себе у безпеці, можливо, це ще від того, що пережили. Тут дуже багато літаків, гвинтокрилів. Після кожного їх звуку я чекаю, коли вони пролетять і настане тиша”.

Життя в Німеччині не дешеве, проте сім'я справляється.

"Ми харчуємося переважно рослинною їжею і вона в принципі не дешева, хоча намагаємося купувати щось сезонне і по акції. Всю допомогу за два перших місяці ми витратили на харчування, трохи на подарунки, ну, і близько 200 євро — на бензин”.

З одягом допомогла сім'я, що приймає — вони разом зі своїми друзями знайшли практично все необхідне.

У Німеччині родина залишається точно на кілька роківАвтор: Вікторія Лаврова

“Цих речей достатньо. Я хочу сказати, що є українці в Німеччині, які не дуже нормально поводяться, нам розповідають, що приїхали дівчатка з дітьми, першу допомогу тільки отримали, ні спідньої білизни, нічого не було у дітей, а вони пішли робити нігті. Звісно, німці просто відмовляються у такому разі допомагати. Потрібно розставляти пріоритети. У мене насамперед це харчування і здоров'я. Я розумію, що зараз нам потрібно відновлюватися вдвічі сильніше, бо бачу, як стрес вплинув на всіх нас”.

Моя донька опинилася в евакуації в Сицилії. Їй не дозволяють виходити з монастиря. Поверніть мені її

Кардіолог Андрій Ізюмченко лікує хворих у Новогродівці. Він тепер єдиний лікар у своєму відділенні

Ми тепер живемо на фермі в Нідерландах. Але зварити звичайний український борщ тут не вийде