Ювелір, музикант і викладачка працюють на складі гуманітарної допомоги. Ось чому це важливо для них
Переселенці з Костянтинівки, Краматорська, Харкова та інших міст працюють на складі гуманітарної допомоги у Львові. Війна зруйнувала їхні життя, але вони важко працюють, аби допомогти тим, хто цього потребує.
Я відчув себе потрібним
Склад організації “Українська освітня платформа” з гуманітарною допомогою знаходиться на околиці Львова. Там ми зустрічаємося з Дмитром Семенютою — підприємцем з Харкова, який пройшов шлях від вантажника до керівника логістичного відділу склада на новому робочому місці. Спочатку від запрошує до невеликої кімнати з двома робочими столами і великою мапою міст, куди доставляється гуманітарна допомога. Це офіс, в якому працює сам Дмитро і Лада Лук’яненко з Костянтинівки — вона займається веденням обліку.
Лада Лук'яненко з КостянтинівкиФото: Свої City
“У нас є три програми: “Лідерство і служіння”, “Громада для сім’ї” і “Будуємо Україну разом”. На цьому складі є гуманітарна допомога для кожної з цих програм”, — пояснює Дмитро.
Фото: Свої.City
Cклад з гуманітарною допомогоюФото: Свої.City
На складі можна побачити абсолютно різні речі: від побутової техніки і канцелярських наборів до ліків і підгузків. У кожної категорії гуманітарної допомоги є спеціально відведене для неї місце на одному з трьох поверхів. Ми піднімаємось на останній, де у великій порожній кімнаті стоять два крісла.
“Тут навіть є речі, які я привіз з моєї квартири. Її розбомбили”, — каже Дмитро.
Чоловік каже, евакуювався до Львова на початку повномасштабного вторгнення. Тут він дізнався про проєкт для працевлаштування переселенців Work service Lviv. У рамках проєкту необхідно було пройти курси підвищення кваліфікації і скласти резюме, після чого переселенці могли влаштуватися на роботу.
До повномасштабної війни у Дмитра було власна СТО в Харкові, але в евакуації він погодився працювати вантажником на складі з гуманітарною допомогою. Перш за все, зробив це через бажання допомагати людям у Харкові, Миколаєві, містах Донецької області тощо.
Склад з гуманітарною допомогоюФото: Свої.City
“Я навіть не знав, скільки я буду заробляти. Втім, точно знав, що буду працювати тут. Я погодився, бо відчув себе потрібним. Робота була важка: у перші дні я “доповзав” до ліжка, але пізніше адаптувався. Зараз я ходжу на роботу з великим задоволенням. У Харкові я просто заробляв гроші, а тут я надихаюся своєю роботою”, — зазначає Дмитро.
Люди зустрічають нас зі сльозами
Окрім Дмитра, на складі працює ще восьмеро переселенців. До повномасштабної війни усі вони займалися зовсім іншими справами: серед працівників складу є музикант, ювелір, IT-вець, викладачка танців, підприємиця тощо. Керівник складу зауважує, що усіх цих людей мотивує не зарплата: працювати тут можуть лише ті люди, для яких є важливою допомога іншим.
Cклад з гуманітарною допомогоюФото: Свої.City
Гуманітарну допомогу відвозять на схід раз на тиждень: у Краматорськ, Костянтинівку і Слов’янськ. У наборах з якісними продуктами є консерви, макаронні вироби, крупи, цукор і багато іншого. У березні, коли робота тільки почалася, на складі завантажували 40-50 тонн гуманітарної допомоги на місяць. У кінці серпня працівники завантажували вже 1100 тонн. Дмитро зазначає, що партнери організації з Італії, Британії, Німеччини й Польщі хочуть надавати ще більшу підтримку, коли спостерігають такі темпи роботи.
Склад з гуманітарною допомогоюФото: Свої City
“Коли люди бачать, що приїжджає наш автобус, дехто навіть зустрічає нас зі сльозами. До тієї ж Костянтинівки приїжджає лише дві організації, одна з яких наша. Це надихає робити ще більше. Багато хто називає нас “безголовими” через те, що наша діяльність дуже небезпечна. Але хто це буде робити окрім нас?”, — каже Дмитро.
Лада Лук’яненко, яка також отримала керівну посаду після декількох місяців роботи на складі, евакуювалася до Львова у квітні зі своїм чоловіком Іваном Пилипенком. Попри небезпеку, вона їздить до рідної Костянтинівки щотижня.
“Я знаю, яка зараз ситуація в місті з їжею та іншими речами. Я згадую порожні полиці в магазинах і хочу допомогти людям з мого міста. Також я спілкуюся з ними і розумію, що їм бракує звичайних побутових речей. Ніхто не погоджується їздити через обстріли і розбиті дороги. Була ситуація, коли наші хлопці проїхали блокпост, а через 30 хвилин туди прилетіла ракета. Так що все це тримається на їхньому ентузіазмі”.
Бус з гуманітарною допомогою Фото: Свої.City
До повномасштабного вторгнення жінка викладала бальні танці в центрі дитячої та юнацької творчості у Костянтинівці, де також працює її чоловік. Після 24 лютого центр припинив свою роботу, але в цей час Лада “займалася танцями через Viber” з тими дітьми, кому це було потрібно. У евакуації вона намагалася знайти схожу роботу, обійшовши майже усі подібні установи у Львові. А вже в травні вона отримала пропозицію роботи на складі через знайомих. На питання, чи не сумує вона за своєю роботою, жінка відповідає: “Сумно було, коли я нічого не робила. А так будь-яка робота допомагає”.
Нещодавно її запросили на роботу до танцювальної школи — вона буде займатися танцями з дітьми два рази на тиждень. Втім, робота на складі залишиться її основною.
Не можу зрозуміти, чи я вже повністю безхатько
На вулиці ми розмовляємо з чоловіком Лади і подружжям Тетяни і Олексія з Харкова. Досвід вимушеного переселення знайомий Тетяні ще з 2014 року, адже вона родом з Луганська. Тоді вона переїхала до Харкова зі своїм 13-річним сином. Спочатку в новому місті вона працювала таксисткою, а син розклеював оголошення.
“Я не бачила мою маму, яка зараз знаходиться в Луганську, три роки. У мене досі є щоденник з 2014 року, в який я щотижня писала про плани заїхати до мами на млинці. Я постійно це переносила, але так і не змогла цього зробити”, — каже Тетяна.
У 2022 році Тетяна і Олексій цілий місяць жили у підвалі без світла. У середині березня вони вирішили евакуюватись через те, що в їхній двір прилетів снаряд.
Тетяна і ОлексійФото: Свої.City
“Ми плакали перший тиждень, а потім вже не могли цього робити. Перші три дні ми їздили по різних містах — ночували в дитячих садочках, школах і навіть лазні. Пізніше незнайомі люди надали нам прихисток на місяць в Івано-Франківській області”, — розповідає жінка.
Якийсь час Тетяна і Олексій орендували квартиру у Вінниці, але пізніше друзі покликали їх працювати на склад у Львові, тож вони переїхали сюди. На цю роботу жінка погодилася одразу, бо хотіла допомагати тим людям, які опинились у такій же ситуації.
“Зараз я навіть не знаю, що з моєю квартирою. Не можу зрозуміти, чи я вже повністю безхатько, чи ще ні”, — іронізує Тетяна.
“Головне — не засмучуватись через це”, — додає мовчазний Іван з Костянтинівки.
Чоловік працював разом з дружиною у центрі дитячої творчості звукорежисером. Під час евакуації він загубив сумку з дорогим музичним обладнанням, але намагається не зациклюватися на цьому.
“Я все життя займався музикою, але зараз роблю це, тільки коли прийдеться. Можу писати щось на вихідних, але часу, звісно, бракує. Але я знаю, що не буду працювати вантажником до кінця своїх днів. Сподіваюся повернутись додому якомога швидше”.
Матеріал підготовлено в межах програми «Сильні медіа – сильне суспільство», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки проєкту USAID «Демократичне врядування у Східній Україні». Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору авторів
Свої в Telegram 
