Троє загиблих, четверо котів на попелищі та пенсіонери. Історія будинку на Торській у Слов’янську
Слов’янськ під обстрілами з 24 лютого 2022 року. За цей час від ворожих обстрілів загинули 28 людей, поранено 90. Кількість зруйнованих будинків, навчальних закладів, аптек, магазинів та підприємств — годі й підрахувати. Свої пройшлися містом, побували в одному з понівечених ракетними обстрілами дворів та дізналися долю напівзруйнованого будинку на вулиці Торській.
Люди загинули під завалами
У Слов’янську багато будинків з червоної цегли, зведених на початку минулого століття. Всі вони з товстими стінами та величними стелями, але ворожі снаряди не витримують так само, як і “панельки”.
Цей будинок за адресою вулиця Торська, 43 був наповнений життям і людьми, які за довгі роки стали друзями один одному.
“Тут загинули друзі. Двоє пенсіонерів, вони були ліквідаторами в Чорнобилі, та найкращий дитячий реаніматолог України Володимир Буря”, — говорить Михайло, мешканець будинку, пенсіонер.
Перепитую, чи це той самий лікар, що за чутками приїздив зібрати речі, та отримую геть іншу відповідь.
“Ні, він повернувся сюди працювати, бо відділення реанімації стояло пустим. Він загинув у себе вдома”.
Шматок цегляної стіни
Все це сталося близько четвертої ранку 7 вересня, одразу після свята — дня міста Слов’янська. Отаке привітання цивільним від російської армії. За словами місцевих, один з під’їздів просто “склався”, наче картковий.
“Вдома був в той час, вскривали під’їзди, бо ж двері покорчило, людей випускали, вони ж могли згоріти”.
Чоловік скаржиться, на його думку, якби працювали у місті всі служби, “все було б нормально”. На моє зауваження, що зараз війна і людей просто не вистачає, він починає злитися.
Михайло, житель будинка
“Жінко, та це не хвилює нікого. Всі отримують зарплату на своїх місцях. Я працював в системі армії, працював в системі МНС, на шахтах, тож коли показують, що служби чогось не можуть там зробити, я цього не розумію. Треба змушувати людей працювати, а не тупо заробляти гроші. Коли будинок вибухнув, ми дзвонили, сусіди дзвонили, ніхто не приїздив. Будинок ще тоді не горів, приїхали рятувальники вже коли зайнялося, виявилося, що води у бочці нема, гасити нема чим! Поясніть мені, що це!?”.
Ремонт своїми силами
Після того, як розгребли завали, забили вікна фанерою тим сусідам, у кого вилетіло скло, взялися за водопровід, який теж перебило.
“Коли горів будинок, підвал, вигоріла пластикова труба, що подавала нам воду. Ми склалися, проклали нову трубу, тепер її утеплюємо опалим листям. Побачив “Благоустрій” на вулицях міста, попросив їх висипати лафет з листям у нас, бо треба у підвал стелити, утеплювати. Дах зробили самі, бо від держави не дочекаєшся”.
Насос, аби постійно був доступ до води
Будинок знаходиться в аварійному стані, щитова розбита, але світло є. Проте на слова про евакуацію чоловік реагує дуже агресивно, каже, що діватися їм з дружиною нікуди.
“Не розповідайте мені казки! Мені 70 років, і далі що, коли я поїду? От що ви втратили за цю війну!? От я втратив багато!”.
Його монолог перериває дружина, що виходить і кличе свого чоловіка їсти. Наостанок Михайло каже мені такі слова:
“Вони поїхали (ті, хто евакуювався — прим. Свої), а ми тут боремося самі. І дах накрити, і щоб вода та світло були. Зараз треба трубу утеплити та щитову забити, бо електрики не буде ні в кого в будинку та поруч, якщо її пошкодить”.
Зараз тут живуть постійно чоловік та літня пара, всі вони піклуються про свій будинок, утеплюють та ремонтують, як можуть, забивають фанерою сусідські вікна. А коти — вони прийшли до людей, до добрих сердець, що їх підгодовують та не женуть.
Свої в Telegram 
