Це сім людей з України, які вже багато років в полоні росії. Їх катували і доводили до самогубства
Майже щотижня з російського полону звільняють наших військових. Хтось з них провів за ґратами кілька місяців, хтось пів року. У будь-якому разі радість від повернення невимовна. Але, на жаль, про такі емоції можуть тільки мріяти рідні бранців, які знаходяться у колоніях роками. Їх засудили за “законами” “ЛДНР” ще задовго до повномасштабного вторгнення. До 24 лютого про цих полонених рідко згадували, а після початку великої війни практично забули.
Свої зібрали історії сімох полонених. Ні з ким з них у рідних роками немає зв’язку.
Мій чоловік кілька діб провів в “стакані” — маленькій кімнаті, залитій кров'ю
Валерій Матюшенко, 57 років
У полоні з 20 липня 2017 року
Валерій з родиною мешкав у місті Комсомольське Донецької області, яке з 2014 року окуповане. Незважаючи на всі труднощі становища, Матюшенки вирішили залишитися вдома. Перебуваючи в окупації, вони не приховували своєї проукраїнської позиції. Це і стало підставою для затримання і знущань над Валерієм.
“15 липня його викрали співробітники “Міністерства держбезпеки “ДНР” поблизу нашого будинку”, — розповіла Тетяна Матюшенко, дружина Валерія.
20 липня співробітники того ж “міністерства” провели обшук в їхньому будинку, з собою вони забрали всі документи, цінні речі та техніку.
“Тоді мені повідомили, що Валєрі інкримінували співпрацю з СБУ та шпигунство на користь України. До мого чоловіка було застосовано адміністративний арешт, відповідно до розпорядження “Ради міністрів “ДНР” від 8 серпня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо захисту населення від бандитизму та інших проявів організованої злочинності». Протягом декількох місяців я не знала про долю Валерія — живий мій чоловік чи ні, в яких умовах він утримується, чи потребує медикаментів. Мені забороняли побачити близьку людину, не дозволяли спілкуватися по телефону чи передавати йому листи. Після затримання чоловіка ми з сином змушені були покинути дім. Довелося починати життя заново, тому що ми втратили все, але порівняно з тим, що доводилось витримувати моєму чоловікові — це неважливо”, — каже Тетяна.
Пізніше стало відомо, що Валерія тримали 10 місяців в “Ізоляції”, де він піддавався тортурам. А 28 березня 2018-го засудили на десять років позбавлення волі.
Тетяна Матюшенко на акції по звільненню полонених українців
“Зараз мій чоловік відбуває покарання у Макіївській колонії суворого режиму №32. Відомо, що з метою визнання в шпигунстві і співпраці з владою України сепаратисти “ДНР” застосовують до мого чоловіка фізичну силу, тортури і психологічний тиск. Також мені стало відомо, щоб змусити підписати зізнання, на моєму чоловікові практикували різні види тортур. Відразу після затримання його тримали в так званому “стакані”, це кімната в підвалі розміром метр на метр, де все залите кров'ю, там можна тільки стояти або присісти на підлозі. Там Валерій провів кілька діб, стоячи без води, без їжі, без можливості прилягти, навіть сходити в туалет йому не давали. Потім його перевели до камери, де катували електричним струмом”, — розповіла жінка.
За словами Тетяни, її чоловік має вроджене генетичне захворювання — синдром Туретта, що характеризується мимовільними постійними скороченнями м'язів. Неконтрольовані м'язові спазми приводять до фізичного і нервового виснаження.
“Один з колишніх полонених розповів мені, що після перенесених тортур стан Валерія сильно погіршився, він став втрачати самоконтроль і координацію рухів. Під час сну у нього виникали спазми дихальних шляхів — починав задихатися, в цей момент вони його будили, бо боялися, що він помирає. Чоловік спав сидячи, щоб не задихнутися.
Важка примусова праця є ще однією формою катувань, що практикується в “Ізоляції”. Заручників-чоловіків змушують тяжко працювати, завантажувати снаряди у військовий автотранспорт. Часто виганяли на полігон, змушували переносити цеглу, будувати укріплення і обкладати їх покришками від “КАМАЗів”. Через важку фізичну працю у чоловіка утворилася пахова грижа, яка призвела до защемлення кишківника. У Валерія сталося загострення, грижу вдалося вправити, завдяки одному з політв'язнів. До затримання він працював хірургом, тому знав, як зробити це правильно. Тим самим він врятував моєму чоловікові життя”, — зазначила Тетяна.
Всі подробиці знущань жінка дізналася від полонених, яких визволили у грудні 2017 року. Після почутого Тетяна приймає ризиковане рішення і їде 2 лютого 2018 року на суд, щоб хоч на хвилиночку побачити свого чоловіка.
“Мені вдалося побачити Валерія перед засіданням. Після побаченого я довго не могла прийти до тями. Він був напруженим і відстороненим, не йшов на контакт, відводив погляд від мене, а синдром Туретта після перенесених тортур переріс у важку форму і інтервали між неконтрольованими тиками, які він зовсім не міг контролювати, становили лише 5-10 секунд. Мій чоловік був блідим, дуже змарнілим і виснаженим”, — згадує Матюшенко.
Більше свого чоловіка Тетяна не бачила.
Мій син знаходиться у колонії під чужим прізвищем
Станіслав Боранов, 36 років
У полоні з 8 вересня 2017 року
Станіслав Боранов жив у Сумській області, а працював у Києві. 15 вересня 2017 року чоловік поїхав з дому до столиці і зник. Валентині Борановій знадобилося чимало часу, щоб встановити місцезнаходження сина. Як і чому він опинився в “ДНР” жінка і досі не знає.
“Де я його тільки не шукала, але всі зусилля були марними. 29 грудня 2019 року відбувся обмін, тоді з полону “ДНР” повернулося багато цивільних. Мені зателефонував Валерій Соколов і повідомив, що мій син живий. Вони разом перебували в “Ізоляції”. Розповів, що його там жорстоко катували і він просить подати на обмін. Я так і зробила. Але це, на жаль, не дало результату”, — зазначила жінка.
Станіслав Боранов
Зараз Станіслав Боранов знаходиться у Західній виправній колонії №97, це в Макіївці. Зв’язку з ним немає. В документах дані чоловіка були повністю змінені і в колонії він значиться як Божок Олександр Анатолійович. Чому так, Валентина Боранова не знає.
“Про стан здоров'я сина мені нічого не відомо. Всі ці довгі роки зв'язку з сином у мене немає. Ви не можете уявити, що відбувається у мене в душі та на серці. Такий біль, що серце розривається на частини. Ти не знаєш, як він там і скільки йому ще терпіти, і чи зможе він дожити до звільнення. І чи зможу я дожити до того дня, щоб обійняти свого сина. Хочеться почути голос і сказати: “Син, ти — моє життя і найцінніше, що є в мене”, — каже Валентина.
Жінка не втрачає надію, що син живий і незабаром він повернеться додому.
Моєму чоловіку загрожує довічне ув’язнення або смертна кара
Андрій Гаррюс, 34 роки
У полоні з 11 грудня 2018 року
Андрій Гаррюс — житель селища міського типу Кринична, що входить до складу Макіївки на Донеччині. До 2014 він працював міліціонером-водієм у Донецьку, а після виїхав до Дніпропетровської області, де одружився та намагався знайти роботу. Гаррюсу не вдалось облаштувати життя на підконтрольній українському уряду території, тому він повернувся додому.
Зв’язок з Андрієм рідні втратили 11 грудня 2018 року, а вже за декілька днів його побитого привела на обшук до оселі “штурмова група” бойовиків.
Андрій Гаррюс
“Його не впізнала навіть рідна мати. Страшенно був побитий та виснажений, ледь говорив. Мене вагітну з маленьким сином люди зі зброєю закрили на другому поверсі. А самі ретельно обшукали увесь будинок, забрали всі цінні речі, а Андрія повезли у невідомому напрямку”, — розповіла дружина Вікторія Гаррюс.
Жінка каже, що 11 грудня 2018 року — найтемніший день її життя. Полоненому проросійськими бойовиками на Донбасі Андрію Гаррюсу загрожує довічне ув’язнення або смертна кара.
“Я була вагітна другою дитиною і ми мріяли, як будемо разом пестити наше немовля. Мріяли та планували все наше життя. Ми були щасливою родиною. Залишатися вдома я не могла, зібрала речі і поїхала з сином. Але не встигла добратися, куди планувала, як почалися пологи. Через п’ять днів після затримання Андрія народила доньку у потязі. Вона жодного разу не бачила свого батька. Мене завжди переповнюють емоції та страшенний біль, коли я розповідаю про свого чоловіка. Мені страшно думати, як він там. Зараз зима. Можливо, йому холодно. Можливо, у нього немає теплих речей. Можливо, він не їсть або погано їсть. Найжахливіше, що немає змоги спілкуватися та дізнатися, як він”, — говорить Вікторія.
З’ясувати, що Андрій перебуває у Донецькому СІЗО №5 рідним вдалося лише через кілька тижнів. Представники окупаційної адміністрації звинувачують Андрія Гаррюса у нібито “підготовці диверсій”: йому загрожує найвища міра покарання — довічне ув’язнення або смертна кара.
Андрій має проблеми зі шлунково-кишковим трактом та хронічний гайморит, який в умовах СІЗО постійно дає ускладнення. Жодна медична допомога йому не надається, а ліки, які передають рідні, до нього не потрапляють.
Вікторія щодня молиться Богу, щоб він допоміг та врятував її чоловіка.
“Моєму чоловікові незабаром повинно виповнитися 35 років. Це лише початок життя. Андрій не встиг побачити, як народилася донька. Це не просто сумно, це дуже болісно дивитися на те, як ростуть діти без батька і не знати, що з ним. Я кожного дня благаю Бога про повернення його додому заради дітей, заради майбутнього”, — каже дружина бранця.
Моя мати знаходиться у бараку з хворими на туберкульоз
Олена Пєх, 51 рік
У полоні з 9 серпня 2018 року
У 2014 році Олена Пєх разом з донькою Ізабеллою переїхала з тимчасово окупованого Донецька до Одеси. На жаль, так склалося, що в захопленій бойовиками Горлівці залишилася літня мати Олени. Жінка періодично до неї їздила провідувати, бо старенька перенесла інсульт і потребувала постійного догляду.
Олена Пєх
“А 9 серпня 2018-го проросійські бойовики незаконно затримали маму. Озброєні люди увірвалися до квартири в Горлівці та відвезли її на гауптвахту однієї з військових частин Донецька. Там в одиночній камері мати пробула 2,5 місяці, перенесла регулярні жахливі допити та тортури — електричним струмом, жорстокі побиття, інсценування розстрілів, вкручування гострих предметів у нижні кінцівки”, — розповіла Ізабелла.
Жінку звинувачували у шпигунстві на користь України, вибивали з неї якісь свідчення і вимагали підписати зізнання. У результаті бойовики “ДНР” довели її до спроби самогубства: Олена порізала собі вени, але дивом вижила.
“Правда, потім у суді вона відмовилась від тих "свідчень". Її перевели до СІЗО Донецька і звідти їй вдалося вперше вийти зі мною таємно на зв'язок та розповісти, що сталося. Почалися тривалі слідчі дії. Їй намагалися висунути ще інші звинувачення — шпигунство та підготовку злочину на території “ДНР”, але доказової бази не знайшлося. У результаті її звинуватили у “зраді Батьківщині”, у вербуванні людей, нібито вона переконувала їх відмовитися від проросійських поглядів та перейти на бік України. Провели кілька дивних судів, на яких були присутні свідки, яких моя мама бачила вперше в житті. Все це було схоже на якийсь цирк, де мама абсолютно безсила”, — каже Ізабелла.
27 березня 2020 року так званий суд “ДНР” засудив Олену Пєх на 13 років позбавлення волі за «Зраду Батьківщини» з відбуванням покарання у виправній колонії 127 у місті Сніжне. Там жінка перебуває і досі.
Ізабелла і Олена Пєх
“У мами епілепсія. Після тортур її стан сильно погіршився і продовжує погіршуватися через умови перебування — гострий дефіцит води, повну відсутність нормальної їжі, антисанітарію та перебування в одному бараку з людьми, які хворіють на різні форми туберкульозу. Вона дуже погано ходить, у неї руйнується суглоб у стегні і їй терміново потрібна кваліфікована медична допомога. Мама не спить ночами через біль і постійно хворіє. Я не маю можливості передати їй ліки, тільки продукти, завдяки ним мама може підтримувати хоч якийсь життєвий ресурс, який ось-ось і закінчиться“, — каже жінка.
Ізабелла — єдина дитина і рідна людина Олени Пєх. Крім неї у жінки немає нікого, бо після арешту всі стосунки з рідними різко обірвалися. Донька всі ці роки бореться за свободу мами, мріє знову обійняти її та всім серцем сподівається, що їй вдасться дожити до звільнення.
Ізабелла Пєх на акції по визволенню з полону цивільних українців, 23 березня 2020
“Щоразу, коли читаю про черговий обмін, затамувавши подих, шукаю у списках прізвище Пєх. Моя мама — громадянка України, яка постраждала та продовжує страждати від російської агресії за свої політичні погляди. Вона всім серцем любить свою країну, вірить у те, що її не забули, вірить у нашу перемогу і віра її непохитна. Я розумію, що процес звільнення людей із полону дуже делікатний і складний, що за нинішніх умов у пріоритеті військові. Але серце рветься на частини від того, що є люди, як моя мама — з критичним станом здоров'я, які перебувають у полоні багато років. І вони відсуваються на задній план і про них зараз не прийнято особливо говорити, що іноді виникає відчуття, ніби ці люди більше не існують. А про них треба кричати, адже вони також хочуть опинитися вдома серед тих, хто чекає на них весь цей час!”, — впевнена Ізабелла Пєх.
Мого брата звинуватили у шпигунстві — його засудили на 12 років
Дмитро Бєліков, 34 роки
У полоні з 4 квітня 2019 року
Дмитро з сім’єю жив у Довжанську (раніше Свердловськ) Луганської області. Після окупації міста чоловік пішов на війну добровольцем.
“Мій рідний брат робив свою справу за покликанням серця, але разом з офіційними військовослужбовцями, які боронили Україну. 4 квітня 2019-го він зник, перестав виходити на зв'язок. Згодом місцеві сусіднього міста у відповідь на мої оголошення про пошук в соцмережах написали, що бачили автомобіль брата, а його самого з мішком і нібито він ледве стояв на ногах. Невідомі з його машини під руки закинули брата в іншу і відвезли у напрямку Луганська”, — розповіла Діана Бєлікова.
Дмитро Бєліков
А додому приїхали люди з автоматами, все обшукали, забрали цінні речі. Батькам Дмитра наказали мовчати, якщо вони хочуть, щоб їхній син був живий.
У підвалах “Міністерства держбезпеки “ЛНР” Дмитро пробув 9 місяців, а в день великого обміну, який відбувся 26 грудня 2019 року, його перевезли в СІЗО Луганська, де він, можливо, знаходиться й досі.
“Діму засудили на 12 років за шпигунство на користь України. Бо він повинен був везти групу колишніх поліцейських на підконтрольну Україні територію, але їх зобов'язали дати свідчення проти мого брата”, — каже Діана.
За її словами, на жаль, зараз з полону повертаються лише військовополонені, а її брат очікує від росії виконання Женевських конвенцій або звільнення Луганська.
“Пізніше, майже через рік після зникнення, він зміг передати записку. У ній брат написав, що його сусіда, з яким він був у камері, 26 грудня обміняли. Просив знайти його, якщо це реально. Але, на жаль, ніяких контактів мені знайти не вдалося”, — каже сестра полоненого.
Мій чоловік потрапив у Донецьке СІЗО, де сидять шпигуни і смертники
Сергій Грузінов, 51 рік
У полоні з 23 березня 2018
З початком окупації частини Донецької та Луганської областей житель Києва Сергій Грузінов став волонтером, як і багато хто в той час. На власному автомобілі возив допомогу окремим військовим, які знаходилися у Щасті, Бахмуті та в інших містах і населених пунктах на Донбасі. За словам дружини Олени Грузінової, доставляв бійцям від трусів до тепловізорів і планшетів — все те, на що могли назбирати волонтери.
“Військовим допомагав до кінця 2017 року. Потім була невелика перерва, а восени 2018 поїхав на Донбас у справах. Там його і затримали спецслужби “ДНР”, — розповіла дружина.
Ще деякий час Сергій писав та дзвонив Олені. А з 23 березня зв’язок з ним обірвався. Олена каже, що про полон вона дізналася з російських новин. З того часу, а це вже 4 роки, рідні не мають зв’язку з Сергієм, про стан його здоров’я теж нічого не відомо.
Сергій Грузінов
“Знаю тільки, що він 10 місяців перебував в “Ізоляції”, а потім потрапив у Донецьке СІЗО, де сидять шпигуни і смертники. Пробувала дізнатися про чоловіка бодай якусь інформацію, але та сторона не підтверджує його існування там взагалі”, — каже Олена.
За її словами, коли стався великий обмін полоненими 29 грудня 2019 року, на волі опинилися люди, які бачили Сергія в "Ізоляції" — Богдан Пантюшенко і Кім Дуванов.
“Нині покійний Кім мені телефонував і розповідав про мого чоловіка, що він його бачив і трохи з ним спілкувався. Це було декілька разів, коли вони перебували поруч у камерах. Це єдина людина, на той момент, яка мені сказала, що мій чоловік живий”, — розповіла Олена.
Більше ніяких звісток про свого чоловіка вона з того часу не отримувала.
Мій онук потрапив у полон, коли йому було лише 17
Богдан Ковальчук, 23 роки
У полоні з 31 серпня 2016 року
Богдан Ковальчук потрапив у полон, коли йому було лише 17 років. Хлопця та його п’ятьох неповнолітніх друзів викрали з тимчасово окупованої Ясинуватої Донецької області. В сюжетах російських телеканалів називали «ясинуватським підривниками». Підлітків незаконно засудили на 10-15 років за те, що вони начебто співпрацювали зі Службою безпеки України та організовували підриви автівок та відділку так званої “міліції “ДНР”.
«Мій онук пройшов катівні, проте жодного разу не поскаржився на тортури та знущання, які йому довелося пережити», — каже бабуся полоненого Тетяна Воц.
Богдан Ковальчук
Зараз Богдан Ковальчук відбуває десятирічне незаконне ув’язнення у Торезькій виправній колонії №28.
Наприкінці 2019 року бойовики заявили, що помилували хлопців. Умовою «угоди» було їхнє щире каяття та невиїзд з території “ДНР”. За словами його бабусі Тетяни Воц, Богдан єдиний, хто відмовився від цієї процедури, й досі чекає на обмін.
За її словами, онук має серйозні проблеми з легенями та потребує постійних медичних обстежень, які в умовах ув’язнення не проводять. До пандемії коронавірусу у виправній установі його могла відвідувати мама, вона передавала ліки та продукти. Однак вже тривалий час рідні не мають з Богданом зв’язку.
До полону хлопець закінчив Ясинуватський професійний ліцей залізничного транспорту, хотів бути залізничником, як його мати.
Свої в Telegram 
