Нас шукали рідні, поки ми були у блокадному Маріуполі. 4 історії, які закінчилися хепі-ендом
Всередині березня наші земляки та землячки розшукували своїх рідних, які опинилися у блокадному Маріуполі. Любов переймалася за літнього батька, Сергій втратив зв’язок з рідною сестрою і племінником, Лілія не знаходила собі місця через батьків — своїх та чоловіка, а Ярослав хотів дізнатися бодай щось про тата. Ми всією редакцією слідкували за подіями і полегшено видихнули, коли дізналися, що всі, кого розшукували, змогли вибратися зі зруйнованого міста Марії і зараз мешкають в Україні та Європі.
Лілія: “Наши батьки ховалися у підвалі в центрі міста. Зараз вони живуть у Німеччині”
19 днів наші з чоловіком батьки прожили у Маріуполі, п’ятнадцять з них у мене з ними не було взагалі ніякого зв’язку.
Мої мама і тато мешкали на Лівому березі, туди до них майже одразу переїхали батьки мого чоловіка. Разом вони ховалися у підвалі. У розмові з другом, він військовий, я сказала, що у Маріуполі залишилися батьки. Друг знайшов їх, порадив батькам поїхати у центр міста, бо ворожа авіація рівняла Лівобережжя із землею. Наступного дня вони оселилися у знайомих, там у підвалі їх було 12 людей.
Лілія Болбат (у соцмережах відома як Лілія Українська) - відома волонтерка з Маріуполя, яка допомагає українській армії з 2014 року
Українські військові привозили їм їжу. Мати згадувала, вони почувалися, ніби герої фільму про Другу світову війну, які з'їдали все до останньої крихти. Каже, що ніколи до того не їла такого смачного хліба. Хоча зрозуміло, що він був звичайним, а це настільки батьки у підвалі були голодними.
Мій друг обіцяв, що ще заїде до них, коли стане відомо про централізовану евакуацію. Але, на жаль, він загинув під обстрілами у Маріуполі.
Ще деякий час батьки пробули у місті. Щодня вони були ладні поїхати звідти, але то обстріли, то авіаудари.
15 березня, дзвінок. На екрані написано "Матуся". Я тремтячими руками натискаю, щоб відповісти. Вона плаче, я плачу. Але то сльози радості, що всі залишилися живі після пекла на землі.
Вони поїхали до наших друзів у Дніпро, там для них орендували квартиру. Мама каже, що після хліба у підвалі неймовірним щастям було нарешті помитися. Потім ми на десять днів всі разом поїхали у Карпати. Тепло, тихо і навколо найрідніші — я з чоловіком, доньки-близнючки та наші батьки. Вони всі ці дні намагалися оговтатися після Маріуполя.
Батьки Лілії — Галина Костянтинівна та Олександр Павлович
Потім вирішили, що батьки поїдуть до Німеччини, але чесно зізнаюся, що мені було трохи лячно відправляти з ними 13-річних доньок. Бо що мої мама з татом, що чоловік були такими розгубленими, безпорадними, як малі діти, після всього того, що довелося пережити у Маріуполі.
З середини квітня наші батьки мешкають у Німеччині. Дуже допомогли і німці, і українці, які тривалий час живуть у цій країні. Всім забезпечили — і одягом, і їжею, постільною білизною, подушками, матрацами, меблями. Останні стали у нагоді, бо заселили батьків у порожній будинок, де мали робити ремонт, тому він був абсолютно порожнім. Згодом їм видали соціальне житло: батьки чоловіка живуть окремо від моїх.
Вони намагаються продовжувати жити, радіти дрібницям. Принаймні, намагаються радіти, і це вже для них — величезний крок. Я дуже радію, що наші батьки зараз у безпеці, у теплі, із світлом. Мені так спокійніше.
Марина: “З сином, сумками, собакою та кішкою подолали 25 блокпостів. Зараз шукаю чоловіка, він військовий”
Мене шукали батьки і брат поки я з сином Ігорем перебувала в оточеному Маріуполі. Ніхто не думав, що росіяни підуть на масові вбивства. Мій чоловік Олег, йдучи до військкомату, запевняв, що місто не здадуть. Батьки казали, що їжу можна купити згодом, коли ажіотаж спаде. Саме тому ми залишились в місті і навіть не думали виїхати.
На щастя, наш мікрорайон вцілів і був окупований останнім. Після цього постало питання виїзду. Я питала у сусідів, куди і як виходити, бо не знала, як пішки дістатись до західних околиць. Кілька походів з сусідами за гуманітаркою, яку ми так і не отримали, і їжею врятували нас.
Попри велику втрату ваги ми з 10-річним сином буквально вибігли з Маріуполя — з сумками в руках, собакою на повідку і кішкою в переносці.
Шлях розтягнувся на дев'ять днів — 27 березня ми вийшли з міста, а 5 квітня приїхали до Києва. З них чотири дні жили в селі під Бердянськом в очікуванні автобусів Червоного Хреста, потім ночували у Запоріжжі, далі потягом дістались до Білої Церкви і тільки через три дні опинилися у столиці. За ці дні ми пройшли понад 25 російських блокпостів, огляди речей і принизливі зауваження про бруд.
Опинившись в безпеці, ми почали телефонувати всім, кому могли. Зателефонувавши рідним, дізналась, що з чоловіком немає зв’язку. З квітня я почала шукати його. Сподівались, що там — на лінії фронту, немає зв’язку. А потім дізнались, що Олег з побратимом 9 березня залишився на окупованій території. І почались пошуки, які не припиняються і до нині.
Спільні знайомі допомогли розшукати товаришів по службі Олега і з’ясувати обставини. Ця інформація стала для мене відправною точкою у власному розслідуванні. З квітня я залишала інформацію про нього на всіх «гарячих лініях», які тільки з'явилися — Національне інформаційне бюро, Об’єднаний центр, СБУ, Нацполіція, Координаційний штаб тощо. Всюди мене питали, чи є доказ полону — фото, відео, скріншоти, і приймали мій запит з обіцянкою зв’язатись. Відсутність зворотного зв’язку від держструктур і бажання дізнатись, де Олег і що з ним, підштовхнули мене шукати інформацію самостійно.
Ігор і Марина
Найперша версія — що він десь поранений або після лікування не може вийти на зв’язок. Я стала шукати його всюди і навіть в його закинутому будинку на Житомирщині. Друга версія — що вони вдвох залишились на окупованій території і переховуються в невеличкому селищі. У липні я змогла отримати супутниковий знімок саме того місця. Будинок-позиція виявився цілим, а поряд був акуратний окоп. Це був черговий доказ, що вони живі.
Чоловік Марини
З квітня я починала і завершувала свій день переглядом фото і відео, на яких росіяни показували полонених і вбитих. Також залишала інформацію в групах, де адміни займаються пошуком фото і відео наших зниклих військових у російських соцмережах і месенджерах. В одній з таких груп я вийшла на родичів саме того пораненого побратима. Ми зв’язались, обмінялись інформацію і ще більше впевнились, що вони живі. Після цього ми знайшли відео, де є саме наші чоловіки на першому плані. Зібравши всі скріни, фото, посилання на відео я відправила їх електронкою в СБУ, ГУР, Координаційний штаб, Поліцію, НІБ. У відповідь мені надіслали сканкопію документу, що мого Олега внесено до Реєстру полонених військовослужбовців українською стороною і СМС-ка зі словом «Пошук».
Відтоді пройшло три місяці і нічого нового про Олега або його побратима не було. В листопаді я відвідала Координаційний штаб, де мені запропонували відправити електронний лист зі всією знайденою мною інформацією до НІБ, щоб змінити статус зі «зниклий безвісті» на «полонений» і пояснили, що це ні на що не впливає. Там же визнали, що Червоний Хрест нічого не робить, щоб потрапити до полонених і підтвердити факт їх полону. Українські спецслужби отримують інформацію про полонених від вже звільнених військових, і поки про Олега ніхто нічого не розповідав.
Зараз залишається тільки молитись Богу і чекати. Це ще більше пригнічує. Іноді здається, що ніхто нічого не робить і не зробить, але надія живе і пробивається через цю зневіру.
Ярослав: “Тато вивіз сироту. Хлопець навчається у французькій школі, а батько написав п’єсу про Маріуполь”
Тато, Ігор Валентинович, зі своєю дружиною та тещею були у драмтеатрі, коли на нього скинули авіабомбу. Вижили дивом — вони мали бути в тій кімнаті, де впала зовнішня стіна. Після цього батько вирішив їхати на свій страх і ризик. З собою вони взяли 13-річного Сашка — хлопець жив з мамою в одній кімнаті разом з моїми рідними. Мати Сашка брала участь в організації побуту в драмтеатрі. В основному жінка готувала їжу на польовій кухні, там 16 березня вона і загинула.
Ігор Валентинович з дружиною
Перш ніж покинути Маріуполь, вони дістались домівки, точніше того, що від неї залишилось. Взяли речі, які вціліли, сіли в стареньку автівку без скла і поїхали. Це було 18 березня. Пройшли декілька "днрівських" блокпостів, обшуків і допитів. Зв'язок з батьком з'явився, коли вони доїхали до Бердянська. Я скинув йому гроші, бо за дві каністри бензину вимагали 15 тисяч гривень. Наступного дня вони були в Запоріжжі, а далі вирушили на захід країни.
Дістались до Львова 27 березня, бо мали ночувати в кожному місті. Місяць по підвалах під бомбами дався взнаки на здоров’ї 83-річної Ганни Дмитрівни, тещі мого батька. Водночас я активно шукав їм прихисток у Європі і знайшов — у мальовничих французьких Альпах.
Але Сашка не випустили за кордон, бо у нього не було документів. Взагалі ніяких. Тому він залишився у Львові з моєю дружиною Галиною, яка почала займатись оформленням необхідних для виїзду документів. А батько з дружиною та тещею вирушили 4 квітня до Франції.
Ігор Валентинович і Олена Анатоліївна стали опікунами Сашка
Ми таки завершили справу з документами для Сашка, і зараз вони всі живуть біля містечка Пріва. Місцеві виділили їм домівку, комуна виплачує матеріальну допомогу. У хлопця своя кімната, він ходить до місцевої школи, вже щебече французькою. В них є всі права — на працю, на охорону здоров‘я. Оформлені картки місцевих банків. Тато написав п‘єсу про Маріуполь, він у драмтеатрі був адміністратором і драматургом. Зараз її перекладають на французьку мову.
Віктор Борисович: “Ходив з Правого берега на Лівий, щоб привітати сусідок з 8 березня”
У Маріуполі я жив на Лівому березі разом з песиком на прізвисько Фокс. Коли біля будинку стався приліт, в усіх квартирах посипалось скло з вікон і тільки у мене вціліло. Після цього всі сусіди спустилися у підвал. Туди я привів свою рідну сестру, вона жила за 500 метрів від мене. Я жодної ночі не провів у підвалі, ночував у своїй квартирі на другому поверсі. Біля під'їзду розвели багаття і на ньому готували їсти. Я варив картоплю та макарони. Добре, що у мене був запас консервів.
4 березня племінник забрав мене і свою матір, тобто мою сестру, і повіз в іншу частину міста, на вулицю Зелінського. Там було спокійно, але через кілька днів зайшли російські війська з боку Бердянська і почалися обстріли.
Нині Віктор Борисович мешкає у столиці
Я ходив до магазину “1000 дрібниць”, там поруч була вишка "Київстару". Можна було зловити зв'язок та поспілкуватися зі старшою донькою Любою, яка жила у Києві. Вона розповідала всі новини, бо ми знаходилися в інформаційному вакуумі. У сусіда ловило радіо, це була "днр-хвиля", він розповідав, що вже захопили Київ, Одесу, Харків та інші міста. Але я знав правду і казав йому: "Поменьше слухай цю брехню, краще послухай музику".
8 березня пішов з Правого берега на Лівий, хотів взяти деякі речі з квартири. На мосту мене зупинили українські військові, перевірили документи. Коли проїжджала повз машина, вони її зупинили і попросили водія відвезти мене додому. У мене з собою була пляшка вина — привітав сусідок з жіночим святом. Переночував у своїй квартирі, а наступного дня пішов на Правий берег. По дорозі зупинив машину і добрі люди довезли мене до центра.
Молодша дочка із зятем всередині березня поїхали, вмовляли мене, але я відмовився і залишився з собакою. Але згодом все ж покинув Маріуполь, зрозумів, що ситуація тільки погіршується. 23 березня біля лікарні № 2 на безкоштовному автобусі доїхав до Нікольського, звідти до Мангуша, а потім в бік Бердянська, де провів три ночі у спортзалі в одній із шкіл міста.
2 квітня вже був у столиці. Тут старша донька орендує мені квартиру. Живу пенсіонерським життям, мені 71 рік — багато гуляю з собакою, лікую зуби та намагаюся зберегти зір.
Свої в Telegram 
