Руслана Кодинцева взяла під опіку родина з Донеччини. Його рідня загинула у Слов’янську

Батьки померли — був під опікою сестри

У 2015-му Катерина і Руслан Кодинцеви із Бахмутського району переїхали до Слов’янська. На той момент Каті було 19 років, її братові — лише п’ять. Їхні батьки померли, тому Руслан був під опікою сестри.

Багато хто з жителів Слов’янська знав 26-річну Катерину: вона була талановитою скрипалькою і часто грала у центрі міста. Брат із сестрою жили разом з Олексієм — цивільним чоловіком Катерини, та його матір’ю Оленою Володимирівною.

Всі дорослі загинули, а Руслана винесло вибуховою хвилею за межі будинку. Він вижив, отримав поранення, в тому числі кілька переломів ребер. Два місяці хлопець пролежав у клінічній лікарні Дніпра. Весь цей час співробітники Служби у справах дітей Слов’янської міської військово-цивільної адміністрації опікувалися подальшою долею сироти.

Все, що залишилося від будинку, де жив Руслан жив із сестрою

“5 грудня я з чоловіком приїхала за Русланом до лікарні. Ми подолали на автомобілі більше тисячі кілометрів. Тоді відбулася наша перша зустріч”, — каже Марина Бірюкова.

Свої діти вже виросли, а мені хотілось про когось піклуватися

57-річна Марина та 56-річний Валерій Бірюкови — жителі Билбасівки, це селище міського типу знаходиться за 14 кілометрів від Слов’янська. У 2015 році вони організували дитячий будинок сімейного типу. Зараз, разом з Русланом, вони виховують 10 дітей віком від 6 до 18 років. Троє дівчат, решта — хлопці. Всі діти прийомні.

“У нашій родині народилися четверо дітей — двоє хлопчиків і двоє дівчаток. Троє виросли і роз’їхалися, хто куди, молодший закінчував 11 клас. Я дуже енергійна і мені потрібно про когось піклуватися, щоб у будинку лунав дитячий сміх. Серед наших знайомих є родина, яка взяла з дитячого будинку трьох дітей. Тоді і я з чоловіком, дивлячись на них, зважилися на цей відповідальний крок. Зібрали всі необхідні документи і у травні 2011 року поріг нашого будинку переступили братик з сестричкою з Дружківки. У лютому наступного року у нас було ще одне поповнення — хлопчик, якого покинула рідна матір", — розповідає Марина.

Руслан зі своїми новими батькамиАвтор: архів Марини

У 2014-му Слов’янськ окупували і родина Бірюкових з неповнолітнім сином поїхала до Лозової, це на Харківщині. А трьох прийомних дітей Петро Дудник, пастор церкви “Добрая весть”, всередині квітня евакуював до санаторію в Пущій Водиці на Київщині.

“З дітьми ми постійно тримали зв’язок, а після деокупації всі повернулися додому. Цього ж року до нас приєдналася дівчина, їй було 14 років. Але у 2019-му вона знайшла свою матір і вирішила жити з нею. У 2015 році одразу п’ятеро дітей до нас приїхали з Торецька — троє дівчат і двоє хлопців. Братів та сестер вилучили з неблагополучної родини. Потім ще двоє хлопців із Слов’янська”, — розповіла Марина.

Багатодітна родина мешкала у власному будинку у Билбасівці. Біля нього власноруч облаштували ігровий майданчик. Марина Бірюкова каже, будинок придбали ще у 2005 році і площа його була 100 м2. Але коли дітей у сім’ї побільшало, то і квадратура будинку поступово збільшувалася.

Родина БірюковихАвтор: архів Марини

“Добудували ще майже стільки ж. Зробили опалення та оздоблювальні роботи, але купити меблі і пожити не встигли — сталося повномасштабне вторгнення, і нам довелося поїхати заради безпеки наших дітей”, — каже матір багатодітної родини.

Мікроавтобусом сім’я проїхала вздовж всю Україну, подолавши понад 1400 кілометрів. Оселилися у місті Виноградів, що на правому березі річки Тиса. Орендували будинок. Влітку дівчинці з Дружківки виповнилося 18 років. Після закінчення школи вона вийшла з родини, переїхала до Мукачево, де навчається перукарській справі, а її 17-річний брат вчиться у ліцеї на дизайнера одягу.

Вперше побачилися у лікарні

Про трагедію сім’ї Кодинцевих Марина з чоловіком дізналася завдяки допису, який зробив голова Слов’янської військово-цивільної адміністрації Вадим Лях на власній сторінці у Фейсбуці.

Загибла сестра Руслана грала на вулицях Слов'янська

“Катерину кілька разів бачила біля одного із супермаркетів у Слов’янську, коли вона грала на скрипці. А потім прочитала про її загибель від ворожої ракети. Через деякий час нам подзвонили зі Служби у справах дітей і розповіли про Русланчика. Я навіть уявити не могла, що ця дитина невдовзі буде моїм сином. Поки він був у лікарні, ми почали збирати документи на усиновлення. Наша перша зустріч була по відео: через технічні негаразди Руслан нас не бачив, тільки чув наши голоси. Після розмови він сказав: “Я хочу у вашу родину”. І коли я з чоловіком приїхала у Дніпро, тільки тоді Руслан вперше нас побачив. Робітники соцслужби і медперсонал запитали, чи не передумав він. Руслан похитав головою і сказав: “Ні, не передумав, я хочу до них”. Руслан попередив, що йому в дорозі може бути погано і я приготувала пакети. Налаштувала його на позитив, сказала, щоб не боявся, батько все життя працював далекобійником і керує автомобілем дуже добре. Ми проїхали з Дніпра до Закарпаття без пригод”, — розповіла вона.

Діти мають рівні права — тут нікого не виділяють

Зараз Руслан, як і більшість дітей-переселенців, навчається онлайн. Він учень шостого класу школи №10 міста Слов’янськ. За словами Марини, Руслан — пасивний, спокійний, тихий, неконфліктний. Поки немає схильності до якихось захоплень або хобі. Дуже тихо і мало говорить, але Марина впевнена, що Руслан адаптується, на це потрібен певний час. Якщо говорити про стосунки з іншими дітьми, хлопець одразу знайшов спільну мову зі своїми тепер вже братами та сестрами.

“На мою думку, добре, що він потрапив одразу до нас, а не в родину, де вже є одна дитина або зовсім немає. У нас діти всі з важкою долею. Вони у сім’ї всі на рівних, ми ніколи нікого не виділяємо”, — каже жінка.

Руслан потоваришував з усіма тепер своїми братами і сестрамиАвтор: архів Марини

“До мене підходить обіймає, каже що любить. І вже називає матусею”, — додала Марина.

Про трагічну подію, яка сталася у жовтні, у сім’ї не згадують. Марина впевнена — прийде час і Руслан все сам розповість. Ну, а поки багатодітна родина готується до новорічних свят — всі святкові прикраси залишилися на Донеччині, тому довелося купити штучну ялинку та іграшки і прикрасити орендований будинок. Більш за все діти та їхні батьки хочуть закінчення війни, в який переможе Україна, і тоді вони зможуть повернутися до свого затишного і просторого будинку.

Якщо ви хочете підтримати Руслана і його нову родину, можете зробити це, перерахувавши гроші на картку:

Приватбанк 4149 4390 1642 2143 — отримувач Бірюкова Марина Олегівна.

Олександр Вардовський з Донеччини мріє відкрити ветеринарну клініку. І просить підтримки земляків

Це сім людей з України, які вже багато років в полоні росії. Їх катували і доводили до самогубства

Сєвєродончанки відкрили салон краси у Івано-Франківську. Їхню «Музу» у рідному місті розбили снаряди