Мама Сашка загинула в драмтеатрі Маріуполя. Його взяли під опіку — тепер він живе у Франції
Олександр Кузнецов — 13-річний хлопець з Маріуполя. До повномасштабного вторгнення росії він щасливо жив тут разом з мамою Оленою. Потім почалися нескінченні дні в блокадному місті, без достатньої кількості їжі та води, зв'язку та інших благ цивілізації. Від ворожих снарядів ховалися в укритті драматичного театру. Хлопцю дивом вдалося врятуватися, коли на будівлю скинули авіабомбу. Матір не вижила. Зараз Сашко з опікунами живе у Франції. Намагається забути всі жахіття, які довелося пережити у рідному місті.
Цю історію Свої розповіла Галина Матюшина, невістка опікунів Олександра. Саме вона, поки хлопець був в Україні, допомагала йому у всьому та підтримувала.
Мама готувала на польовій кухні. Там ніхто не вижив
На початку березня Олена та Олександр зі свого будинку пішли в Маріупольський драмтеатр, там вони ховалися від російських снарядів до моменту знищення будівлі.
«За словами Сашка, вони з мамою шукали спосіб евакуюватися. Через знайомих дізналися, що мала бути евакуація від спорткомплексу «Іллічівець». І вони туди пішли. Але виїзду не було, тому вирішили перейти до драмтеатру. Це також була точка, звідки, за словами людей, забирали та вивозили маріупольців. Але і звідси не було евакуації.
В драмтеатрі, за його словами, побачили цивілізацію. Там було життя, був організований побут. А ще укриття з польовою кухнею. Вирішили залишатися там. Якби була евакуація, то вони б її точно не пропустили. Повертатися додому не було сенсу: і далеко, і запасів їжі майже не було», — пояснює Галина.
Сашко з мамою Оленою у МаріуполіФото: архів Олександра
Мати Сашка брала участь в організації побуту в драмтеатрі. В основному жінка готувала їжу на польовій кухні. Син їй допомагав — рубав дрова. Жили вони в одній кімнаті із Оленою Анатоліївною та Ігорем Валентиновичем, свекрами Галини.
«16 березня на театр скинули авіабомбу. Сашко вижив, бо за збігом обставин в той момент був у приміщенні. А його мама Олена загинула. Вона була на вулиці, біля польової кухні. Після вибуху всі почали бігати, люди шукали, чи можна когось врятувати. Але всі, хто був поруч з польовою кухнею, загинули. Тоді моя свекруха Олена Анатоліївна запитала, чи поїде він далі з ними. Сашко погодився. Батька у хлопця не було з народження, можливо, тому з перших хвилин, як тільки Сашко зустрівся з Ігорем Валентиновичем, то називав його батьком…»
Польова кухня у Маріуполі
З Маріуполя вивезли, а за кордон не змогли
Галина та її чоловік Ярослав нічого не знали про своїх рідних, бо тривалий час не було зв’язку. Ярослав навіть вважав, що його батько загинув у Маріуполі. Наприкінці березня Ярославу подзвонив батько.
— Синку, я в Бердянську. Тут пропонують дві каністри бензину за 15 000 гривень.
— Купуй негайно! Зараз закину гроші на картку!
Тоді Ярослав з Галиною дізнались, що в них з‘явився новий член родини.
«Коли батьки Ярослава до нас приїхали з хлопчиком, ми не здивувалися. А навіть зраділи, що їм вдалося його вивезти з блокадного міста, тим самим врятувавши. Сашко — активна і комунікабельна дитина. Він вже справжній чоловік, якому довелося пережити втрату найріднішої людини».
Сашко і ГалинаФото: архів Олександра
Завдяки друзям Ярослава з фейсбука для батька, його дружини та Сашка знайшлося житло у французьких Альпах. Але була умова — приїхати потрібно було до 9 квітня, бо черга біженців була довжелезною. Але у Францію поїхали Олена Анатоліївна, Ігор Валентинович та його теща, а Сашко залишився.
«На кордоні запитали документи, а в нього була тільки копія свідоцтва про народження, оригінал загубився в Маріуполі. Ще був оригінал витягу до свідоцтва про народження, в якому було написано, що мати Сашка — мати-одиначка. За законом України дитина має право виїхати з іншими людьми, тільки якщо є дозвіл батьків на вивезення дитини. Оскільки батька немає від народження і не було жодних документів про те, що матір Сашка померла (їх і зараз немає), тому ніхто не може надати дозвіл на вивезення дитини за кордон. Його не пропустили. Тоді свекри зателефонували мені. Я була у Львові, і Сашко поїхав до мене».
У церкві завжди ставить свічку за покійну матусю
Попервах Сашко з Галиною мало спілкувався, здебільшого хлопчик їв і спав. Сашко приховував свої емоції. А потім вони потоваришували.
«Одного вечора він передивлявся відео з матусею перед сном. Я спочатку подумала, що він повторює слова вірша чи пісні. Коли прислухалася, зрозуміла, що він плаче. Таких моментів було кілька. А так він тримався. Як я потім зрозуміла, мама його виховувала стійким і мужнім, він для неї був опорою і найкращим чоловіком у житті. Коли ми заходили в церкву, Сашко одразу брав свічку і йшов молитися за матусю, за її спокій».
У Маріуполі Сашко вів щоденник. А вже коли виїхав з окупації, всі спогади переніс в соцмережу. Щоб закарбувати в пам’яті всі деталі тих жахливих днів.
Щоб відновити документи Сашка, Галина перш за все звернулася в Службу захисту дітей. Потрібен був документ, який був би доказом, що хлопець перебуває з нею. І як виявилося — тимчасове опікунство.
Олександр на ГоверліФото: архів Олександра
«Це досить легко оформлюється. Співробітники служби прийшли туди, де ми жили, і оглянули умови. Поспілкувалися з Сашком і зі мною. На підставі цього вони вже роблять висновки. Десь через два дні після їхнього візиту ми отримали наказ про те, що я тимчасовий опікун Сашка. З цим наказом ми змогли відновити свідоцтво про народження. В службі захисту дітей порадили школу, де до Сашка дуже добре поставились — і вчителі, і діти».
Йому потрібно було наздоганяти все те, що пропустив. З математикою та геометрією допомагала Галина. А ось гуманітарні предмети Сашкові даються краще, подобається географія та біологія.
Все за законом
17 травня Сашкові виповнилося 13 років. Ярослав, чоловік Галини, подарував йому самокат. Відтоді Сашко почав проводити більше часу на вулиці, почуватися самостійнішим. А друзі та знайомі родини надіслали хлопцеві багато подарунків — пазли, конструктори. І Сашко знову став дитиною. Він став щиро по-дитячому сміятися. Хлопець потроху почав оговтуватися від пережитого жахіття.
Коли Сашко потрапив до Галини, ще не ухвалили закон, який дозволяв під час воєнного стану опікуватися дітьми.
Фото: архів Олександра
Сашко з опікунами Оленою Анатоліївною та Ігорем ВалентиновичемФото: архів Олександра
«А коли вже можна було, я одразу почала оформляти документи на постійну опіку. З Франції у Львов приїхав Ігор Валентинович, він і став опікуном Сашка. Ігорю Валентиновичу 62 роки, його дружині — 55. Зрілий вік не завадив опікунству, бо у законі немає цих обмежень, А ще Сашкові зробили закордонний паспорт, щоб все було за законом. Не без роду та племені, але з документами повноправного українця. І ми це вибороли попри всі труднощі».
Зараз Олександр Кузнецов з опікунами живе у Франції, в провінції Ардеш. Навчається в коледжі і мріє стати кухарем.
Свої в Telegram 
