Микола Анацький з Бахмута загинув у гелікоптері у Броварах. Що він говорив про рідний Донбас
18 січня у авіакатастрофі у Броварах загинув провідний інспектор Департаменту комунікації МВС Микола Анацький. Він був родом з Бахмута. Після того, як його рідний Бахмут звільнили від окупації він пішов добровольцем захищати рідну землю у складі батальйону «Донбас». Пізніше перевівся до лав батальйону оперативного призначення НГУ ім. С. Кульчицького. Мав позивний «Майстер». Коли бої на сході стали не такими запеклими, Микола змінив автомат на фотоапарат — став офіцером групи інформації та комунікації Національної гвардії України. Одружився.
Про своє бойове минуле і те, чи повернеться він жити на Донбас, Микола розповів у спецпроєкті 24 канала. Свої обрали головні цитати звідти.
До окупації рідного міста Микола працював у Бахмуті на меблевій фабриці інженером по плануванню виробництва. Хотів після школи піти до армії, у десантуру. Заради цього навіть схуд на 18 кілограмів. Потім вступив до інституту, думав, закінчить навчання і піде до армії, та травми після занять важкою атлетикою не дозволили. Микола не засмутився, бо був впевнений, що все одно буде військовим. Хай і не довго. Його дід був військовим. Після окупації Бахмута у 2014 це бажання тільки посилилося.
Микола Анацький
Про окупацію Бахмута
"От як Середньовіччя «Темними віками» називали, так і у нашій історії окупація — темні часи. Не зрозуміло було, що взагалі відбувається. Приїхали, захопили держадміністрацію на декілька днів, збили герб з будівлі, повісили свій прапор. Потім через кілька днів зібрали все і поїхали. Місцеві говорили, що відкупились від них тоді. Потім сєпари повернулись. Що відбувалось? Обстановка у місті була дивна. Магазини частково не працювали. Продукти не завозили, банкомати всі побиті, готівку зняти було практично не можливо. У відділенні "Приватбанка" сєпари облаштували штаб. Грабували ювелірні магазини. Тільки сідало сонце — місто вмирало. Після заходу на вулицях стотисячного міста наступала абсолютна тиша, не було ні музики, ні компаній. Нікого! Періодично вночі доносилася якась стрілянина.
Мій будинок знаходиться неподалік військової частини, тіє самої, яку штурмом намагалися взяти п’ять разів. Перший штурм — частину обстріляли з гранатометів і стрілецької зброї. Спочатку всі були шоковані. Тоді у нас ніхто такого не чув. Стрілянина припинилася і почали літати гвинтокрили Мі-24. Все місто не спало. Тих, кого не розбудили звуки пострілів, розбудили гвинтокрили. Вони літали низько, і коли я побачив на них жовто-блакитні кола, подумав: "Фуух, наші!". Одразу стало легше.
Третій штурм військової частини був вже з важкою технікою. П’ятий — найжорсткішим, тоді якраз танки розстрілювали частину. Наш будинок поруч, все трясеться…
Я сидів на підлозі під стіною, відчував гарячі хвилі повітря після кожного пострілу. І от це відчуття такого липкого страху, коли ти розумієш, що зараз все може закінчитися, зовсім все — а ти нічого не можеш зробити…
Настав момент, коли стало зрозуміло, що пора їхати. Ми були у шоковому стані від всього, що відбувається… Батько кілька днів нічого не говорив, а потім озвучив своє рішення: «Так, будемо їхати всі. А будинок спалимо, щоб нікому не дістався!» Варіанту залишитися навіть не розглядали. Мені пощастило з родиною, виховання було дуже проукраїнське. Дід говорив чистою українською. Батько вважав себе патріотом України. Я навчався у єдиному українському класі нашої школи. Дома ми українською не розмовляли, але завжди були проукраїнськими"
Про деокупацію Бахмута
"Вечір. Захід був червоний-червоний, все у таких гарячих тонах. Почули гул, що наближався. Вийшли на вулицю усі разом. Усі, хто залишався у місті, повиходили. Усі дивилися у один бік. У місто заїжджала колона українських військових. Всередині було таке полегшення, що навіть не можу описати. Цей жах закінчився… Одразу увімкнули українське телебачення. Ми щодня дивилися, як ця ракова пухлина під назвою «ДНР-ЛНР» зменшувалась… Я вже думав піти у армію, але здавалося, що все вже зменшується. Вирішив, що раз все так гарно, то поки побуду вдома. Потім був Іловайськ.
Батько казав, ще пару тижнів — і все буде, як раніше. Я до кінця не вірив, що все може так легко закінчитися. Було відчуття, що Росія так просто від нас не відчепиться...
Після Іловайська знову хотів йти воювати. Спорядження потихеньку почав купувати. Але сильно захворів дідусь. Усі колони техніки, усі російські танки, все це проїжджало прямо під його вікнами. Він все це бачив… Дідусь не витримав хвороби.
Микола Анацький пішов добровольцем звільняти Донбас
Коли вдома вже нічого не тримало, я зібрав речі — спорядження, форму. Кілька днів збирався з думками. Найскладніше було не лише налаштуватися, що піду воювати. Тоді вже реально погано спав, постійно про це думав, не знаходив місця і все всередині кричало: «Їдь!». Найскладніше було сказати про це родині… Я просто думав, як це правильно сказати. Думав-думав, потім зателефонував на гарячу лінію Міністерства оборони, сказав, що хочу піти добровольцем. Там дівчина мені сказала, що я молодець і пообіцяла, що мені передзвонять через дві доби. І досі передзвонюють…".
Батальйон "Донбас"
«Паралельно заповнив анкету на сторінці батальйону «Донбас», вони зателефонували буквально наступного дня. Цілеспрямовано вибирав саме цей батальйон. По-перше, я з Донецької області, а у «Донбасі» було багато місцевих… Нам реально є за що воювати. Ми у себе вдома. Так, є хлопці з усіх куточків країни, які дуже ініціативні і добре воюють. Але у жителів Донбасу мотивація сильніша. Тим паче, що багатьом нікуди повертатися. Досі служить багато хлопців, які там з самого початку, бо їм нема куди їхати — у них дім відібрали…
Із батальйона мені подзвонили і сказали прибути до Дніпропетровська, на турбазу імені Терешкової. 4 грудня я взяв документи, сказав мамі, що пішов на тренування. Мама саме прибиралася у будинку, дуже уваги не звернула, сказала: «Да, давай». І я пішов. Сів у автобус, проїхав усі блокпости… Коли до міста залишалося зовсім трішки, набрав маму, сказав, що вже під’їжджаю до Дніпропетровська… Тоді я теж не сказав їй, що їду на війну. Потім подзвонив молодшому брату, сказав, що поїхав у батальйон «Донбас», что буду працювати з безпілотниками, вони подалі від лінії фронту.
Мама мені передзвонила, майже в істериці. Насилу її заспокоїв. Пояснив, що повинен так зробити. Повернувся додому тільки через шість місяців, і за цей час мама дуже постаріла. Батько — теж. Якби можна було все змінити, я б мамі так і не зізнався. За мене тоді сильно хвилювалися. Дуже сильно…
Мене завели у кімнату, з усіма познайомився. Одразу відчув цей добровольчий дух. Тоді ж ні зарплатні, ні УБД, нічого такого не було. Люди збиралися хоч і різних соціальних шарів, але за одну ідею, і в усіх було щось однакове. Нас всіх об’єднувало одне бажання. Я побачив своїх і остаточно зрозумів, що я там, де повинен бути. Війна добровольців — це була справа честі. Навіть якщо ти розумієш, що йдеш на завдання, з якого скоріш за все не повернешся. Якщо ти вже там — то чим ти кращий за інших? Ну, а по-друге, раз ти вже прийшов у добробат воювати, то потрібно робити те, навіщо ти сюди прийшов. Тим паче — я з Донбасу. Мені все, що там відбувалося, було набагато ближче до серця.
Курсу молодого бійця як такого не було. Всі були в очкуванні. До того, як я приїхав, система працювала так: збиралася певна кількість людей і їх відправляли в АТО. Коли я приїхав — спочатку відправили у Київ оформитися. Я оформився не одразу… все було так затягнуто, що люди не витримували і йшли до інших підрозділів. Я тоді повернувся на базу до Дніпропетровська — хтось сказав, що туди їдуть інструктори, ми будемо з ними виїжджати, працювати, не оформленими. Втрачати було вже нічого… Ми пройшли жорсткі тренування, у футболках бігали по снігу, нас вчили тактиці, медицині, у нас були виїзди в АТО до наших у Мирну Долину, дивилися, що там у них і як. Ми пройшли гарну підготовку і поїхали у Дебальцеве. Але тоді не знали, куди їдемо».
Бої за Дебальцеве
"Перший бойовий виїзд у нас був у саму війну. Проїжджали через мій рідний Бахмут. Ожеледиця тоді була сильною. Напередодні якраз із родиною розмовляв. Запитував, як у них справи, вони відповідали, що "трохи пострілюють". Коли заїхали до Бахмута — там все тремтіло від того, як артилерія працювала — "Урагани", "Гради", стріляли з усього. Тобто не тільки я беріг нерви рідних, вони мене теж лякати не хотіли.
Заїхали на блокпост "Хрест" до Дебальцевого. Вивантажилися. Найперші кадри, які побачив на блокпосту – під'їжджає швидка, і тягнуть ЗСУ-шника з перебитою ногою. Обрій весь горів. Навколо — безперервні звуки розривів снарядів, безперервні звуки бою, десь прилітає неподалік нас. Нас завели до будівлі, де кафешка була колись, там скла уже не було, замість нього прорізи забивали чи то металевими, чи то пластиковими листами. Перекусили смаженими пельменями зі згущеним молоком. Ми тоді добу майже не спали, приїхали та попадали на підлогу, хто де. Товариш один, із позивним "Попс", упав, де стояв і заснув миттєво. Я повалявся і зрозумів, що не можу заснути — адреналін у крові, серцебиття та пульс такий потужний. Надворі постійно йдуть прильоти, кожну секунду буквально. От не було такого, щоб хоч три секунди тиша була. Ми відразу приїхали в таке місце, де рух був жорсткий. Я собі бій трошки не так уявляв. Дивився різні фільми про війну, в іграшки грав. Війна насправді виявилася іншою — бруд, піт, кров, трупи. Зовсім не кіношна...
Дали команду "П'ятихвилинна готовність". Приїхала рота оформлених "донбасівців" і ми зведеною ротою разом із СБУ-шниками поїхали на зачистку міста. Там були сміттєвоз та ГАЗелька з мінометами, вони працювали і містом, і нашими позиціями. Місто, нібито наше, все довкола — наше, а зачистку міста ніхто не робив. Це було дуже зрозуміло…
Коли приїхали до Дебальцевого — майже на кожному перехресті стояли цивільні, по телефону розмовляли. Наші підбігали, відбирали у них телефони, або, проходячи повз, відбирали у них телефони та викидали батареї чи картки, а телефони повертали назад. Ми тільки від'їжджали — людина діставала іншу батарею, вставляла в телефон і продовжувала говорити. Це був такий сюрреалізм! Трупи на вулицях валяються, люди із телефонами…"
Бої за Широкине
"26 лютого нас оформили під четверту хвилю мобілізації, добрали людей. Потім знову намагалися вчити. Ну, як учити… Я за весь час на полігоні тоді жодного разу не вистрілив. Але я вже мав бойовий досвід. Було багато хлопців із досвідом, саме тих полонених, які повернулися, їх до нас направили. Але були люди, які не знали, з якого боку до автомата підійти. Минув місяць, нам видали зброю та відправили до АТО...
У Широкиному ротації були по п'ять днів… Там було весело, небезпечно. Щоб добігти до нашої позиції у чотириповерхівках (а це — найближча позиція, до сєпарів — метрів 150, там постійно стрілянина була), треба було перебігати відкритою місцевістю. Поки ми перебігали, у сєпарів прямо мішені у тирі виходили. Як перебігали? Підходиш до кута будівлі, де тебе ще не видно, зупиняєшся, збираєшся з думками, або взагалі повністю думки вимикаєш, дихаєш, вдихаєш і на видиху починаєш швидко перебирати ногами. У мене товариш бігав із гордо піднятим середнім пальцем завжди. Ну, кого першим фокусуватимуть? Зрозуміло, що того, хто біжить із середнім пальцем. Після того, як кілька разів кулі зовсім поряд з ним пролетіли, він перестав піднімати палець, різко порозумнішав і став просто бігати.
Коли із ротацій приїжджали — відсипалися. Там на позиціях цілодобове чергування було, весь час щось відбувалося, кожен має кілька боїв. Коли починається якийсь рух, всі, навіть ті, хто відпочиває, піднімаються і йдуть стріляти. А траплялося щось часто. Коли страшно — треба жартувати. Воно якось мимоволі виходить. На війні без жартів взагалі ніяк. У мене десь є відео, де товариш стоїть, стріляє з вікна, у нього проблема, тут же підбігає до нього другий — і стріляє з лука. Без гумору там просто не витримає психіка. Я ще тоді жартував, що коли ми приїжджаємо з ротації, то у кожного ангел-охоронець йде в запій. У нього роботи за цей час було багато, і ця робота була нервовою.
Міна потрапила у стінку окопа. Мене відкинуло, розвернуло і кинуло на нашого снайпера. Наступна міна прилетіла трохи далі і нас землею присипало. Коли повернулася здатність думати, перша думка — "Що я тут роблю?" Потім прийшов до тями, повернулося розуміння, ЩО я тут роблю, все стало на свої місця. Лежав, присипаний землею, і подумки перераховував: права рука є, ворушиться; ліва рука є; ноги працюють, цілий хребет. Потім злякався, що очей нема! А їх землею засипало, тріска якась у правому оці стирчала. Землю розчистив — очі є, слава Богу! Дивлюся — лежу на снайпері. Він лежить, контужений, пластом, втратив слух і зір. Я виліз, підняв снайпера. Потім почали жорстко насипати. САУшки почали працювати. Розумію, що наш бліндаж не витримає влучення — треба було піднятися вгору та перебігти до центрального бліндажу.
Чекали на початок обстрілу: приліт САУшки, потім знову — залп, снаряди секунд 7 летіли до нас, потім — знову вибух і новий залп. Тільки-но розірвався останній снаряд — ми вибігаємо, щоб за ці секунди, поки вони летять, встигнути подалі пробігти. Я біг останнім і штовхав снайпера, який не розумів, де праворуч і ліворуч. Переді мною товариш, який мій другий номер був, поки біг, упав навколішки і рачки почав бігти так, що ми не могли його наздогнати, як коник. Тільки ми вибігли — накриває АГС та починає працювати 80-й міномет. Момент був незабутнім. Ми біжимо, а то з одного, то з іншого боку — бах! — земля в окоп починає летіти. Як у фільмах показують. Добігли, впали у центральний бліндаж і почали сміятися. Нам усім досить жорстко дало по голові, плюс — розсмішив побратим наш цей, який рачки біг, ми всі ніяк не могли його розбачити".
Контракт з Нацгвардією
"Широкине для мене закінчилося з контузією. Я пішов до медиків, сказав, що прилетіло, маю дезорієнтацію. Тижні два пробув на базі, попив пігулки, мав їхати на виїзд, але в мене так запаморочилася голова на під'їзді до Широкиного, що зупинили всю колону, мене пересадили. Наступного дня відвезли до лікарні. Потім вивезли на Куйбишеве, звідти — на Запоріжжя. Коли повернувся — наших уже вивели із Широкиного, почалися короткі виїзди по всій зоні АТО, у прикритті снайперів. Загалом різні цікаві і не дуже виїзди. Але на той час серйозні бойові дії вже закінчилися...
Якось повз нас проїжджав комбат батальйону ім. Кульчицького, запропонував нам зібрати групу із досвідчених вояк. Ось ми зібралися і перевелися з товаришем. Там було кілька виїздів до зони АТО. Нічого цікавого в принципі. Я тоді подумав, що, мабуть, час зав'язувати. Займався фотографією для душі. Мене відправили зняти один захід, там мене помітили співробітники пресслужби та запропонували перейти до них.
Одружився. Дружина — западенка, бандерівка.
Після війни дуже важливо, щоб поряд була людина, яка тебе розуміє і важливо, щоб була робота, в яку можна піти з головою та звикнути до мирного життя. Мені пощастило. Але деякі не можуть себе у мирному житті знайти та підриваються на гранатах, стріляються. У багатьох психіка сильно руйнується. Особливо у молодих. З війни можна повернутись. Але частково. Частина тебе назавжди залишиться на війні...
Жодного разу не пошкодував, що зробив такий вибір. І не пошкодую. Я дуже сильно змінився на краще. Дуже. Я зараз і я в 2014 році — це дві абсолютно різні людини. Момент сюрреалізму реальності пройшов ще у 2014. Зараз його не те щоб менше, але я, напевно, до нього звик. Єдине, незрозуміло, що буде далі. Є таке стійке передчуття, що це не кінець. Іноді моніторю російські канали. Там кажуть різні речі, які кажуть не просто так..."
Про повернення на Донбас
"Повернутися додому і повернутися на Донбас — це для мене не одне й те саме. Поняття вдома вже не таке, як раніше. Я приїжджаю туди, але навіть у Бахмуті не почуваюся вдома. Там — інші люди. Вже.
Вони безкарно ходять та отримують від України зарплати та пенсії. Найпростіше: якщо мій однокласник, який воював за сєпарів, приїде до Бахмута провідати рідних, і я зустріну його на вулиці свого дитинства — я не знаю, як вчиню. Я не хочу сісти до в'язниці. А просто пройти повз мене?... Я з тих військових, хто все це бачив і реагує дуже гостро на протилежну точку зору. Війна колись точно закінчиться. Нам треба буде жити разом із ними. Тому я хочу жити подалі від Донецької області. Щоб не перетинатися із цими людьми. Наш конфлікт — він дуже надовго. Навіть якщо він колись припиниться, мені здається на тій же землі рано чи пізно щось подібне знову з'явиться. Бо залишились діти загиблих. З обох сторін. Таке не згладжується".
Йому тепер назавжди 34
Миколі Анацькому було 34. У нього залишилася дружина Вікторія і донька Марічка, яка народилась у березні 2022. У Міністерстві внутрішніх справ Микола був провідним інспектором Департаменту комунікації МВС.
Українці неодноразово бачили кадри, які Микола Анацький робив для фотозвітів МВС. Зокрема, саме йому належать фотографії командирів "Азову" у Туреччині, куди тих привезли після визволення із російського полону.
Свої висловлюють щирі співчуття рідним і близьким загиблого.
Свої в Telegram 
