Крики і паніка літали в повітрі. Маріуполець Дмитро Степнов про розбір завалів будинку в Дніпрі
Спортсмен та власник фітнес-центрів «Стимул» Дмитро Степнов разом з родиною пережили блокаду Маріуполя. Коли вдалося вибратися, оселилися у Дніпрі. У новому місті розпочали життя наново. Але черговий цинічний обстріл російських військових наздогнав їх і там.
14 січня ворожа ракета влучила у багатоповерхівку неподалік від дому родини Дмитра. Дружина, яка в момент вибуху було зовсім близько від місця трагедії, дуже злякалася. А сам Дмитро за декілька годин після прильоту рушив на допомогу.
З холодною головою робили все, що в силах
Дмитро живе за два кілометри від будинку, куди 14 січня прилетіла ворожа ракета.
«В момент прильоту поряд із місцем трагедії була моя дружина. Вона проїжджала на автівці. Зателефонувала одразу мені, сказала, що ціла, але дуже злякалася. Коли вона була вдома, трохи оговталася, я рушив до зруйнованого будинку — хотів допомогти. В інтернеті побачив, що були потрібні лопати, ломи. Взяв, що в мене було. Розумів, що мене можуть не допустити, але хоча б необхідні речі можу передати».
Пробратися на місце було важко. Цивільних до будинку не допускали, бо працювали рятувальники та поліцейські.
«Разом з людьми, яких також дуже багато прийшло, ми збирали уламки, сміття, яке було розкидано по всьому двору. Коли вдалося пробратися ближче, побачив, що хтось лопатами закидає рештки зруйнованого будинку у трактор. Я долучився до них. Взагалі, картина дуже страшна. Крики, паніка літали в повітрі. Але всі розуміли, що треба тримати холодну голову і робити все, аби якомога швидше врятувати людей. Дуже сильні руйнування, фактично знищено два під’їзди».
За декілька годин після обстрілу Дмитро прибув на місце трагедії
За словами Дмитра, людська сила чоловіків та жінок, які були на місці трагедії, підтримувала та дуже допомагала.
«Тисячі людей розуміли, що вони мусять бути там і можуть допомагати. Тож можна було зібрати навіть і декілька тисяч людей. Але, на жаль, правильно вибудованої організації таких людей не було. Рятувальники працювали злагоджено, а ось ми, цивільні, не були забезпечені інформацією та, перш за все, роботою. Тому, думаю, було би правильно, аби всі зрозуміли, що можна розраховувати і на звичайних людей».
Дмитро каже, дуже важливо надалі організувати певну комунікацію та прописати чіткий план дій для тих, хто хоче та може допомогти.
«Зараз кожен українець має боротися на своєму фронті, допомагати один одному. Я, як і тисячі українців, роблю все, що від мене залежить. Я вірю у нашу перемогу, бо українці, які кожного дня показують свою силу, згуртованість та незламність, дійсно непереможні».
У рідному Маріуполі розвивав спорт
Дмитро Степнов — корінний маріуполець. Все життя він присвятив спорту.
«Я трикратний майстер спорту з веслування, паверліфтингу та стрільби. КМС з легкої атлетики».
Згодом спортивна справа переросла у підприємництво. В Маріуполі Дмитро створив сітку фітнес-центрів «Стимул».
«Паралельно займався розвитком веслувального клубу. Ми виготовляли яли — унікальні шестимісні спортивні човни, на яких тренувалися та виходили у море. Організовували заняття з веслування для всіх охочих та проводили щорічну регату пам'яті Ксенофонта Степнова. Наші спортсмени неодноразово брали участь і перемагали на чемпіонатах з веслування. Ми хотіли, аби про цей вид спорту, який, до речі, бере початок саме з Маріуполя, знали якомога більше людей».
Дмитро займався розвитком веслувального клубу
Всього в Маріуполі займалися спортивною греблею близько тисячі людей. І всі вони під керівництвом Дмитра будували багато планів. Проте все зруйнувало повномасштабне вторгнення.
З перших днів Дмитро почав допомагати у шпиталі. Привозив необхідні речі, допомагав укріплювати будівлю.
«Про допомогу попросив мій знайомий лікар. Я одразу відгукнувся. І не тільки я. Спочатку нас було шестеро, а за декілька днів близько сорока — тих, хто робив все, аби допомогти. Люди і мішки розкидували, і електрику робили, і привозили все необхідне. Нам треба було лише сказати, що потрібно зробити, і ми б це зробили».
До шпиталю Дмитро їздив до початку березня. Коли обстріли ставали все частішими та ближчими, пересуватися містом ставало все складніше.
«Тому я був вдома з родиною. Гатили вже у нас на районі, були прильоти в будинок. Нас рятувало, що більшість часу ми ховалися у підвалі. Ми виживали, як могли. До цього я встиг злити бензин з нашого катера та принести з клубу подушки, аби облаштувати місця для всіх, хто був з нами у сховищі».
Головна задача — вижити
Попри небезпеку, майже щодня Дмитро приходив до Драмтеатру, адже саме там був пункт збору людей, які намагалися вирватися з блокади.
«Я зрозумів, що треба рятуватися ще 2 березня. Але можливості такої не було. У нас була задача протриматися та дожити до моменту, коли буде коридор».
14 березня друг Дмитра сказав, що отримав повідомлення від знайомих, яким вдалося виїхати.
«У повідомленні був вказаний шлях, за яким можна виїхати. У нас були півтори години на збори. Ми взяли вже давно зібрані сумки і рушили. Спочатку дісталися до Бердянська, а звідти — до Дніпра».
У Дніпрі Дмитро залишив родину, а сам поїхав до Запоріжжя. Там разом з волонтерами почав допомагати евакуйовувати людей.
«Моя задача була забезпечити хлопців паливом та гуманітарною допомогою. Людей з Маріуполя вивозили ще близько місяця. Коли це стало неможливим, я повернувся до родини в Дніпро».
У Дніпрі, ділиться Дмитро, вони вже освоїлися. Він почав відроджувати маріупольський спорт. Тут їм надали занедбану водноспортивну базу. Спортсмени впорядкували її. Друзі з інших регіонів почали їх підтримувати та надсилати допомогу для відновлення клубу.
Дмитро почав відроджувати маріупольський клуб у Дніпрі
«Попри те, що життя знову заграло фарбами, ми всі розуміємо, що про безпеку та перемогу говорити зарано. Особливо, коли справа стосується такого цинічного ворога. В Дніпрі, як і в інших куточках країни, продовжують прилітати російські ракети. Але кожен обстріл стає все жорсткішим».
Свої в Telegram 
