Ці чоловіки повернулися до життя після ПТСР. Один пережив полон, інший — втрату родини
Майже 9 років війни. Більше року від початку повномасштабного вторгнення. Вбивства людей, знищення населених пунктів, втрата майна. Кожен день може стати останнім. Згідно з даними дослідження Gradus Research, 57% українців пережили певну травматичну подію, яка стосувалася їх та їхніх близьких. Десь у третини населення є ризик розвитку психічних розладів, та попри високий відсоток людей, які пережили певний травматичний досвід, лише 13% зверталися за професійною допомогою.
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) — це серйозно, але виліковно, якщо вчасно звернутися за кваліфікованою допомогою. До речі, на ПТСР можуть страждати не лише військові, а ті, хто пережив втрату рідних, або люди, які пережили окупацію. Свої поспілкувалися з двома чоловіками, яким вдалося подолати ПТСР.
Звернувся до спеціаліста сам — не хотів псувати життя рідним
За даними Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних сил України, 20-30% особового складу, який зазнав психологічних травм під час виконання бойових завдань, не здатен подолати психологічні проблеми без професійної сторонньої допомоги.
Серед них — колишній полонений Валерій. Він родом з Луганщини, у 2014 році переїхав до Харкова. Не маючи військового досвіду, він з початку повномасштабної війни пішов захищати країну від російських загарбників. Неподалік від Бахмута влітку потрапив у полон. У ворожій буцигарні Валерій провів понад пів року і нещодавно був звільнений (історія реальна, але ім’я та інші деталі змінені на прохання військового — Свої).
32-річний військовослужбовець зараз лікується. Крім різних захворювань, якій виникли в результаті перебування у полоні, у Валерія був діагностований посттравматичний стресовий розлад (ПТСР).
“Я раніше бачив, як військові після повернення з лінії фронту намагаються стабілізувати свій емоційний стан, наприклад, алкоголем, або просто нічого з собою не робити. І це призводило до того, що вони тільки псували життя своїм рідним. Я цього не хотів, і моє рішення звернутися до лікарів було продиктоване перш за все почуттям відповідальності перед найближчими людьми”.
“Зі мною все гаразд” — кажуть всі, хто приходить до психолога
Прояви ПТСР у Валерія були типовими для різновиду цього синдрому, що зветься “в’єтнамським синдромом” або, в радянській психіатрії, “афганським”. Це неконтрольовані, сильні спалахи емоцій — від панічного страху до агресії. Тобто набуті на війні рефлекси проявлялися у мирному житті. Наприклад, перші тижні після повернення з полону чоловік, не роздумуючи, непомітно для себе падав на землю від різких звуків. І це був неконтрольований рефлекс.
ПТСР може проявитися щонайменше через місяць після психотравмуючої події. У випадку Валерія полон став тим самим травматичним досвідом. Про це каже Олена Шляпєнтох, психологиня і психотерапевтка з 17-річним досвідом, яка свого часу закінчила Луганський університет імені Володимира Даля. Вона працює за двома напрямками: перший — психологія відносин, робота з конфліктами, другий — психологія здоров’я (панічні атаки, депресивні стани, відновлення ресурсу тощо). Каже, в основному її клієнти раніше ніколи не зверталися до психолога.
Психотерапевтка Олена Шляпєнтох
“А коли приходили до мене, то були в такому стані, що самостійно вже не впоратися. Більшість людей починають розмову з фрази: “Зі мною все гаразд”. Але поспілкувавшись, стає зрозуміло, що не все так добре, як здається”.
Олена згадує історію жительки Маріуполя, родина якої залишилася в місті. У жінки було почуття провини, що не вмовила їх виїхати разом. Також в неї були флешбеки вибухів через символи, предмети, запахи тощо.
Були галюцінації: посеред палати бачив дерево, коло якого рив окоп
Через посттравматичний розлад людина погано спить і стає більш конфліктною. І Валерій з цим погоджується. Каже, що його дуже сильно дратувала необхідність чекати.
“Я ледь не влаштував бійку у банку, коли відновлював собі картку, бо мені здалося, що менеджерка занадто неквапливо обслуговує попереднього клієнта. Плюс, звісно, повторювані тематичні нічні жахіття, через які я прокидався вночі, і постійна невиспаність тільки погіршували мій стан”.
ПТСР — проблема не лише військових
Валерій зізнається, що кілька разів у нього навіть були справжні галюцинації.
“Прокинувшись вночі, я бачив предмети зі своїх нічних жахіть-спогадів. Наприклад, примітне і пам’ятне для мене дерево, під яким колись вирив окоп. Я на власні очі побачив його посеред своєї лікарняної палати”.
За 2-3 тижні можна стабілізувати психоемоційний стан людини
Психотерапевтка Олена Шляпєнтох каже, що через психічні розлади однієї людини, на жаль, страждає вся родина. Через поганий емоційний стан Валерія “весело” було його дружині Світлані. Тому військовослужбовець вирішив звернутися до лікарів за допомогою.
“Мій досвід показав, що військова медицина в її нинішньому вигляді з такими проблемами боротися не допомагає. Бо різні фахівці працюють врізнобій. Медикаментозне лікування призначає психіатр, а, власне, психотерапію веде психолог, і між собою вони не координуються.
Тоді є можливість відрізнити соматичні прояви від емоційних. Простіше кажучи, розібратися, де на психіку давить розбалансована хімія організму, а де, власне, психічні травми. Перший аспект, соматичний — це, насправді, 90% усіх проблем. Я з подивом для себе виявив, що більша частина того, що нам здається глибокими душевними переживаннями, легко зводиться нанівець регулюванням гормонального балансу. Правильно підібрані препарати — і тебе реально перестає ковбасити”.
З власного досвіду Валерій стверджує — сучасна медицина при комплексному підході у лікуванні, на щастя, за 2-3 тижні може стабілізувати психоемоційний стан людини та повернути до нормального життя. Але, як зазначає військовослужбовець, лише за умови, що і твоєю психікою, і твоїм тілом займається одна людина, яка стежить за динамікою комплексно. Або, за словами Олени Шляпєнтох, різні фахівці, які працюють в команді: психіатр, психотерапевт, реабілітолог. Як, наприклад, у Київському міському кризовому центрі "Соціотерапія".
Дружина мені дуже вдячна
Зараз Валерій постійно приймає препарати, які прискорюють відновлення роботи мозку. Також чоловік під рукою має “аварійний набір”: антидепресанти, снодійне і телефон психотерапевта, з яким він може у разі потреби проконсультуватися.
“Нічим з цього я зараз не користуюся, але почуваюся спокійніше, знаючи, що у разі погіршення можу розраховувати на допомогу. Після курсу лікування зі мною лишилися тільки регулярний головний біль — наслідок численних контузій. Лікар каже, що воно з часом теж пройде, але на відновлення знадобиться кілька місяців".
Колишній полонений зауважив, що рідні йому були вдячні: дружина Світлана сказала, що з боку коханого це був дуже дорослий і мудрий крок.
Сам собі діагностував ПТРС
Сергій Перебийніс з Донецька, він, як і Валерій, після окупації рідного міста переїхав. З родиною оселився в Ірпені, містечку неподалік від Києва. Так вийшло, що Сергій на початку повномасштабного вторгнення знаходився у Донецьку. Сюди він приїхав, щоб провідати матір: літня жінка захворіла на коронавірус, і лікарі давали шанси 50 на 50, бо її стан був важкий.
6 березня 2022 — найтрагічніший день у житті чоловіка. При спробі евакуюватись з Ірпеня дружина, донька, син і дві собаки загинули від мінометного обстрілу. Тетяні було 43 роки, Микиті — 18, Алісі — 9.
Сергій Перебийніс втратив родину, коли вона евакуювалася з Ірпеня
За прогнозами Міністерства охорони здоров’я, в майбутньому психологічної підтримки потребуватиме близько 15 мільйонів українців. ПТРС — це захворювання, яке може діагностувати тільки фаховий спеціаліст — психіатр.
Олена Шляпєнтох наголошує, що людині не потрібно самій собі ставити діагнози та вивчати симптоматику. Але водночас важливо знати про вплив цієї хвороби на організм, про стрес, як змінюється людина у стресовому стані, зміну роботи мозку, емоційний стан, поведінкові речі тощо, і обов’язково звертатися за фаховою допомогою.
Сергій не приховує, що сам собі діагностував ПТСР. Каже, що посттравматичний розлад у нього був майже з першого дня трагедії.
Родину Сергія вбили росіяни
“Мене періодично “накривало: я міг бити кулаками об стіну, кричати у порожній квартирі, плакати. Але жодної думки про самогубство. У мене є мати, я вважаю, що батьки не повинні ховати своїх дітей. Я це пережив, це дуже боляче і тому не хочу, щоб матері так сильно боліло через мою смерть. Психологічно дуже важко стояти перед трьома трунами, особливо якщо в них твої діти”.
Сергія “вилікувала” книга
Ближче до вересня чоловік почав розуміти, що треба з цього стану виходити. Тому він звернувся до свого керівника і той порадив знайомого психіатра.
“До нього на прийом я поїхав аж у Львів. Консультація тривала 10 хвилин: лікар мене вислухав і каже: “Навіщо ти до мене приїхав? У тебе все добре!”. Він запропонував мені лікарський препарат, який я так і не придбав. А чому? Тому що вже прочитав книгу, яка написана професійним психологом-практиком. О п'ятій вечора вимкнув телефон і сів за читання. Закрив книгу майже опівночі. І я все для себе зрозумів. Я знайшов відповіді, як жити далі”.
Книга доктора Ваміка Волкана і журналістки Елізабет Зінтл називається “Життя після втрати. Психологія бідкання”.
“Цією втратою може бути втрата майна на окупованих територіях, втрата бізнесу, будь-яка втрата матеріального. Цією втратою може бути смерть дитини, дружини чи чоловіка, батьків чи прабабусі, хом'яка, собаки, кота. Важлива інформація з книги — людина, яка не поховала своїх близьких, застряє у стадії бідування дуже надовго”.
Загиблі собаки родини Перебийніс
Щоб вийти із стадії бідування, Сергій перш за все віддав всі речі дружини і дітей тим, кому вони були необхідні. Через волонтерів дізнався про постраждалі родини у Макарові на Київщині.
“Моя особиста думка — будь-яка річ потрібна працювати, і якщо людина померла, її особисті речі треба роздати. Те ж саме і з трьома велосипедами — всі подарував”.
Спогади “сховав” і знову поринув у життя
Сергій каже, він усвідомив: той період життя, який провів з рідними — був класним, але то вже минуле.
“Автор книги рекомендує всі спогади зібрати в архів і покласти у коробочку, і для неї виділити невеличке місце у мозку. І відкривати цю коробочку тільки для того, щоб згадати щось добре і приємне. А не для для того, щоб наново переживати трагедію і знову звинувачувати себе. Після того, як я прийняв смерть своїх близьких, мені хочеться рухатися вперед, перестати відчувати біль і знову поринути в життя”.
Зараз Сергій живе теперішнім
Сергій Перебийніс живе теперішнім і трохи замислюється про майбутнє. Нещодавно він пройшов курси тактичної медицини, а зараз опановує військову підготовку, яка нині вкрай необхідна.
В кінці розмови він згадує одну з цитат з книги, яку запам’ятав: “Більшість скорботних не потребує професійної допомоги, щоб впоратися з горем, і фактично не вдаються до неї. Здебільшого люди просто потребують підтримки оточуючих і такого соціального середовища, де б вони відчували себе вільно, висловлюючи будь-які емоції”.
***
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Свої в Telegram 
