Волонтери GEM доставляють гуманітарну допомогу у найгарячіші точки сходу. Ці міста схожі на привиди
Американський благодійний фонд Global Empowerment Mission, заснований благодійником Майклом Каппоні, долучився до порятунку українців ще у перші дні повномасштабної війни. Уже 25 лютого представники фонду зустрічали на польському кордоні перших біженців, а трохи згодом долучилися до забезпечення цивільного населення всім необхідним для існування. Свої поспілкувалися з керівником українського офісу GEM, франківчанином Андрієм Негричем про війну на сході України та страшні речі, які щодня переживають мешканці цього регіону.
Нам вдалося перемістити близько 38 тисяч людей у понад 42 країни світу
“Наш фонд був присутній на кордоні з дня повномасштабної війни. Це було 25 число, і ми зустрічали перших біженців з України в Польщі на переході Медика. У нас там була така собі “палатка”, де ми зустрічали українців та допомагали їм дістатися потрібного місця. Як це фактично виглядало: на кордоні до нас підходить якась жіночка з дитиною, каже, що в неї родина в Португалії і їй потрібно туди дістатися. Тоді ми або купували їм квитки на літак, або бронювали автобуси і відправляли до місця призначення. Так нам вдалося перемістити близько 38 тисяч людей у понад 42 країни світу”, — розповідає про перші дні великої війни Андрій.
Потім представники GEM відкрили склад у Львові, а вже пізніше повністю релокувалися до Києва, де нині повноцінно працюють.
“Зараз основна наша діяльність — це надання гуманітарної допомоги мирним мешканцям України. На даний момент ми маємо близько 170 партнерів у вигляді різних організацій, фондів, військових адміністрацій, яким ми регулярно допомагаємо. Зазвичай, це їжа, вода, медикаменти, одяг і товари першої необхідності”, — каже керівник київського офісу.
Крім того, волонтери української місії Global Empowerment Mission у парнерстві з Фондом Говарда Баффета самостійно їздять по містах на сході та роздають гуманітарну допомогу людям.
“Ми називаємо їх сімейними пакунками. Ці пакунки ми даємо звичайним людям, до яких приїжджаємо. У місяць по всій лінії фронту ми розповсюджуємо 120 тисяч таких пакунків. В основному це їжа та вода, але є ще засоби гігієни, якісь елементи одягу, шкарпетки, рукавички, шарфи, ковдри. Це такий ніби пакуночок виживання для тих, хто цього потребує”, — пояснює волонтер.
Доставкою гуманітарної допомоги та роздачею її цивільним волонтери займаються самостійно. Їхня команда неодноразово була в Авдіївці, Бахмуті, Часів Ярі та інших містах на лінії зіткнення. Потреби людей на сході майже всюди однакові, тому волонтери намагаються збирати якомога корисніші бокси.
Так збирають сімейні пакунки для переселенців на київському складі GEMФото: особистий архів Андрія Негрича
“Важко визначити якийсь один продукт, який найбільше потрібен людям там. Але якщо ми говоримо про нормальне життя людей, то це перш за все їжа та вода, потім гігієна, десь поруч з гігієною йде медицина. Далі вже йдуть якісь комфортні речі, такі як генератори, обігрівачі, те саме паливо. Ми привозимо людям матраци, розкладачки, ковдри. Не один десяток тисяч ковдр ми нещодавно передали на схід, тому що в підвалах без світла людям треба якось виживати. Ліхтарики, батарейки до них, павербанки. Тільки за останній час ми роздали десь 30 тисяч павербанків. Возили одяг: куртки зимові, шапки, рукавиці. Протеїнові батончики. Ми роздали їх десь 4,5 мільйони штук. Спальні мішки, хімічні обігрівачі для рук та устілки — все, що може бути корисним у зоні бойових дій”, — каже Андрій Негрич.
Крім того, український офіс GEM намагається підтримати й тих, хто щодня ризикує власним життям заради порятунку людей, які хочуть евакуюватися із зони бойових дій.
“Ми активно співпрацюємо з організаціями, які евакуюють людей із зони бойових дій. Забезпечуємо їх транспортом та паливом. Коли вони їдуть на схід, ми передаємо їм наші сімейні пакунки, щоб вони роздавали людям. За цей рік нам вдалося сформувати такий великий волонтерський “організм”, коли кожен займається своїми справами, своєю спеціалізацією: хтось розвантажує гуманітарну допомогу, хтось збирає сімейні пакунки в коробки, наші партнери та ми особисто роздаємо ці пакунки, хтось вивозить людей із зони активних бойових дій”, — розповідає про організацію волонтерської допомоги Андрій.
Я бачив у містах, де постійно гупає, дітей у візочках
“Я особисто проїхав майже всю лінію фронту — від Харківщини до деокупованої Херсонщини. На Донеччині я був в Авдіївці, Лимані та Ямполі, коли тільки їх деокупували, в Бахмуті й у інших містах. Я щиро не розумію, чому люди там залишаються, але вони завжди знаходять на це причини. Перша: вони не знають, куди їхати, що їх там чекає. Вони вважають, що немає якогось такого місця, куди вони можуть приїхати. Вони вважають, що їх ніхто ніде не чекає, що їх ніхто ніде не прийме, не візьме. І вони не хочуть бути комусь обузою. І друга причина: вони не хочуть залишати свою домівку, яка їм рідна, яку вони все життя плекають, яку вони все життя будують, прикрашають, малюють, підфарбовують, ремонтують. Переважно це, до речі, старші люди. І вони кажуть, що тут народилися, тут уже й помруть”, — обурюється Андрій Негрич.
Але найбільше вражає те, що на вулицях прифронтових містечок все ще можна побачити матусь з дитячими візочками, що йдуть вулицею. Або ж дітей трохи старше, які фактично відрізані від таких потрібних їм речей, як освіта, прогулянки з друзями, улюблене хобі та активний відпочинок.
“Мені важко залізти в голову батькам, щоб зрозуміти, які в них мотивації, щоб діяти саме так, як вони діють. Тому що для мене це незрозуміло. Як можна не рятувати своїх дітей, не рятувати своїх близьких? Що може тримати, що може тебе штовхати проходити такі великі ризики, жити під обстрілами з дітьми. Мені, як батькові трьох дітей, ніколи цього не зрозуміти. Для мене це дивно. Дивно і незрозуміло. Я бачив у містах, де гупає постійно, дітей. І у візочках бачив, і маленьких, і трошки старших. Це ненормально”, — збентежено каже волонтер.
Люди на деокупованих територіях зустрілися віч-на-віч зі своєю смертю
Мотивація людей ігнорувати евакуацію нині стала зрозумілою. Але є й інша сторона медалі. Особливо помітна вона, зазначає Андрій, на деокупованих територіях, де люди пережили найстрашніші речі.
“На жаль, є і такі, хто чекає росіян. Їх дуже мало, але все ж вони існують. Але найбільше мене вражає той факт, що є люди, які позитивно відгукуються про окупаційну “владу” й паралельно розповідають нам історії про їхніх односельчан, яких закатували в підвалі і вбили. Водночас вони кажуть, що такі хороші солдати були, ставилися так, хліб давали. Цей дисонанс ніколи не вкладеться у мене в голові. Я думаю, що люди просто входять в режим виживання. Навряд чи там дійсно є ідейність, бо у їхніх очах видно страх і психологічно ці люди проходять неймовірні випробування. Вони фактично зустрілися віч-на-віч зі своєю смертю”, — дивується Андрій.
Окупанти залишають після себе страх та руїни на території УкраїниФото: особистий архів Андрія Негрича
Як розповідають місцеві жителі деокупованих міст та сіл на Донеччині, росіяни катували та вбивали ні в чому неповинних людей. З особливою жорстокістю ставилися до проукраїнськи налаштованих людей.
“Є ті люди, які відкрито заявляли окупантам, що вони за Україну, відмовлялись навіть брати їжу від росіян або якусь іншу допомогу. Я вважаю, це герої. Багатьох з них потім, на жаль, знайдуть в братських могилах, багатьох з них уже знаходять в підвалах із простріленою головою та зав'язаними руками. Ці випадки відомі всюди. Я особисто чув не одну страшну історію від свідків цих всіх подій, які залишаються на деокупованих територіях та які прожили в окупації по 7, 8 та 9 місяців. Коли ти приїжджаєш туди, то люди дуже хочуть з кимось поділитися, вони так потребують підтримки. Їм треба, щоб їх хтось вислухав і їм легше стало. Вони розповідають “взахльоб” усі ці жахливі історії, які вони пережили”, — продовжує розповідь Андрій.
Коли ти під’їжджаєш ближче до “нуля” — це просто інший світ
“Коли ти під’їжджаєш ближче до “нуля” — це просто інший світ. Ці міста стали схожими на міста-привиди, як, наприклад, Прип'ять. Усе покинуто, людей мало, будинки розвалені: там шматка немає, там десь танк влучив, той згорілий. Всюди попіл, всюди скло розбите, жодної шибки немає цілої. Це дуже зруйновані міста та села. Там стирчать ракети з землі, нерозірвані снаряди. Тут ти починаєш розрізняти калібри, розрізняєш “виходи” й "прильоти”. Це неможливо передати словами, але це найбільш зруйновані місця, які я коли-небудь бачив”, — так описує прифронтові міста Донеччини Андрій.
Але водночас волонтер впевнений, що український схід буде жити. Всі міста можливо відновити, а найголовніше — туди повернуться їхні мешканці.
“Я вірю, що нічого неможливого в цьому світі немає. Ця війна залишиться великим шрамом на тілі нашої держави. Це однозначно. І щоб цей шрам загоївся, потрібно дуже-дуже багато часу. Але схід точно відбудують і відновлять. На це потрібен час, але люди туди точно повернуться. Якщо в тебе, наприклад, на кухні падає на підлогу ваза. Ти одразу інтуїтивно починаєш прибирати, збирати скло, витирати воду. Це порівняння мікро та макро космосу, але так буде і з містами на сході України, які зараз дуже зруйновані. Ми будемо хотіти якнайшвидше їх відновити, прибрати все це сміття. Ми обов’язково все відновимо, все відбудуємо, і люди повернуться. Все буде добре. Просто потрібен час і перемога, яку ми обов'язково здобудемо в цьому 2023 році”, — щиро запевняє керівник Global Empowerment Mission в Україні Андрій Негрич.
Свої в Telegram 
