Ніка Кічурка видала книгу «Я твоїша». Присвятила її своєму коханому азовцю поки він був у полоні
Ніка Кічурка родом зі Львівщини. Проте після весілля вони з чоловіком Геннадієм перебралися до Маріуполя. Він, військовослужбовець «Азову», повномасштабне вторгнення зустрів у місті Марії. Ніка ж на той момент була у Києві.
До останнього Геннадій з побратимами тримали оборону Маріуполя, а отримавши наказ зберегти життя, вийшли з «Азовсталі». Військовослужбовець майже рік був у полоні. А Ніка робила все, аби прискорити його звільнення. За два місяці до їхньої зустрічі вона видала збірку віршів «Я твоїша», яку присвятила Геннадію.
Із заходу на схід
Ніка родом з міста Самбір, що на Львівщині.
«Це невелике містечко, але затишне, сімейне. Тільки мені завжди було його мало, хотілося до великого міста. Тому я вступила до Львівського національного університету імені Івана Франка на факультет журналістики. Досі не можу точно сказати, чому обрала саме цю спеціальність. Напевно, через мою любов до віршів».
Отримавши диплом, Ніка переїхала до Києва. Там вже п’ять років працює нянею.
«Були думки й про вступ до театрального, мріялося стати співачкою. Проте любов до дітей перемогла».
Поруч із Нікою завжди був її чоловік Геннадій. Він — військовослужбовець полку «Азов».
Весілля Ніки та Геннадія
«Після весілля ми переїхали в Маріуполь, але пожили там всього місяців п’ять. А потім почалося повномасштабне вторгнення».
Триматися заради кохання
Про те, що буде великий наступ Ніка не думала. У ті дні вона була в Києві.
«Дивом я не була в Маріуполі на початку вторгнення, інакше не знаю, як виїхала б, і чи виїхала б взагалі. З Києва я одразу поїхала додому — у Самбір, там була перших три місяці, потім повернулась до Києва. На початку війни рахувала дні до її закінчення. Думала, ще місяць-два і точно все закінчиться, але далі було все тільки гірше».
Геннадій зустрів повномасштабне вторгнення в Маріуполі.
«Місто в цілому й «Азовсталь» окремо стали справжнім пеклом на Землі. Важко описати, що там відбувалося. Масовані артилерійські та авіаційні обстріли, контакт з противником по 10-15 метрів».
Геннадій каже, йому пощастило проходити службу з найкращими людьми цієї країни.
«Багатьох з них, на жаль, вже немає в живих. Фраза «Герої не вмирають» — міф. Вмирають. І там, в пеклі, найстрашніше було померти. Не сам факт смерті лякав, я не хотів засмутити мою сім’ю».
Доки захисники тримали оборону Маріуполя, Ніка не знаходила собі місця — дуже переживала.
«Потім дізналася, що воїнам дали наказ зберегти життя. Тоді, як нам здавалось, вони будуть в полоні максимум три місяці, під наглядом Червоного Хреста та ООН. Але, як бачимо, вони не виконали своїх обіцянок, і понад 700 азовців й досі в полоні, а їхні сім’ї борються за їх повернення додому».
Геннадій зустрів повномасштабне вторгнення в Маріуполі, Ніка — у Києві
Ніка згадує, новина про те, що чоловік в полоні, а інформації ані про його стан, ані про місце перебування немає, дуже позначилася на її емоційному, психологічному, фізичному стані.
«Я не знаю, чи змогла б пережити це все сама. На початку я зовсім розклеїлась, часто хворіла, місця собі не знаходила. Але в якийсь момент взяла себе в руки, почала працювати, записалась на барабани, ходила з друзями на різні благодійні концерти, влаштовувала перформанси, ходила на акції, забіги, боролась з усіма за наших рідних».
За словами Ніки, саме відчуття, що треба боротися за коханого не давало опускати рук.
Ніка робила все, аби прискорити звільнення полонених захисників
«Я розуміла, що йому там в рази важче, ніж мені, знала, коли він повернеться, я маю бути при холодному розумі».
Ніка згадує, за майже рік відсутності чоловіка вона намагалась відновити їхні спільні спогади, купувала нові речі, створювала нові враження, які хотіла показати йому, коли він повернеться.
«Він був, є і буде моєю мотивацію не здаватись і йти далі».
«Я твоїша» на честь чоловіка
Триматися й продовжувати боротьбу Ніці дуже допомагало її захоплення — поезія.
«Одного вечора мене знову «накрило». Знову ці думки, про те, що чоловік в полоні і йому там погано. Як я можу допомогти йому? Як його врятувати? Коли це закінчиться? А чи закінчиться взагалі? Я говорила з собою, чи то з Богом — не знаю. Я вірянка, але в моїх віршах можна побачити не тільки прохання до Бога, але і сильну суперечку з ним. Повне нерозуміння — чому все так, чому він це допустив, чому саме наша сім’я має проживати це? І саме цього вечора я вирішила втілити свою давню мрію — видати книгу».
Надрукувати свої вірші Ніка мріяла з 15 років. Декілька разів навіть починала йти до реалізації свого задуму, але не доводила справу до кінця.
«Був період, коли я практично не писала вірші. Але вже написані постійно тримала при собі. У мене була тека з першими віршами, з яких все починалось, і на старому ноутбуці були деякі вірші, але на жаль, це все залишилось в Маріуполі назавжди».
На щастя, ділиться Ніка, багато віршів збереглось завдяки соціальним мережам. Половину віршів вона відновила, деякі відкоригувала.
«Під час війни почала активно писати знову. Я подумала: чому я відкладаю мрію свого життя? Коли як не зараз? І вирішила присвятити книгу чоловіку, оскільки практично всі нові вірші, які писала під час війни, були написані для нього і про нас. Подумала, коли він повернеться, йому буде приємно. Він постійно підтримував мене в цьому, читав мої вірші, і казав, що я повинна видати збірку. І я вирішила починати вже зараз. Це було за два місяці до його повернення».
Так народилася збірка віршів під назвою «Я твоїша».
«Я надихнулася віршем Ліни Костенко «Сонце моє, оченята карі». Якось я прочитала його, і побачила там слова "Грішниця я. Полюбила чужого. Долі моєї пекуча жого! Буде гроза! Потім буде тиша. Жінка твоя. Але я твоїша». Таке неймовірне слово «твоїша», я раніше не чула такого, хоча сама іноді люблю у своїх віршах вигадувати нові слова, це круто, як на мене. З часом я набила собі таке татуювання на руці, а коли почала думати про назву книги, ці рядки одразу прозвучали в моїй голові».
Ще до виходу збірки Ніка зробила татуювання з назвою
Збірка віршів не тільки про війну. Вона і про кохання у війні й про війну у коханні.
«Це про Бога, про довіру, яка руйнується, але ти тримаєшся до останньої нитки. Це про те, як важливо залишатись собою, не зраджувати собі. Це про силу, почуття, ніжність, про трепет, про світ в цілому. Світ, в якому часом ти маєш виборювати місце за своє щастя».
А ще в основі віршів історія про Ніку та Геннадія.
«Я твоїша» - збірка про кохання, війну та боротьбу
«Я хоч і грішниця, але полюбила свого. Та все ж ці слова так в‘їлись мені в мозок. Для мене вони, як найбільша відданість — я була твоя, а стала твоїша. І це найвищий прояв любові, далі вже нема куди просто».
Придбати книгу можна, написавши Ніці повідомлення в Інстаграм або ж в Телеграм.
Продовжувати боротьбу
Книга вийшла друком за два місяці до повернення Геннадія з полону.
«Я пам’ятаю, коли чоловік подзвонив мені. Я почула його голос і розплакалась. Були такі дивні емоції, не знала куди себе подіти. Хотілось кудись бігти, а куди не знала. Повний адреналін, в голові — хаос. Це і радість і водночас нерозуміння як діяти далі? Тому що твій режим очікування закінчився, твоя боротьба за кохану людину нарешті закінчилась, але вона досі триватиме — за всіх інших, за його побратимів, які ще там, у полоні».
Після дзвінка Геннадія до зустрічі з ним потрібно було чекати вечора. І, згадує Ніка, ці 8-9 годин здалися вічністю.
Вже згодом Геннадій розповів, що полоні був у Горлівці та Оленівці.
«Головна мотивація виживання там була моя сім’я. Не хотілося їх підвести. Щоранку я прокидався з думкою, що я мушу жити, жити заради майбутнього, свого і країни. Бо що може бути прекрасніше за життя? Правильно, нічого».
Зараз на захисника чекає тривале лікування та реабілітація.
«Я залишаюсь чинним військовослужбовцем «Азову», тому після лікування звернусь до командування з питанням про подальші задачі».
Ніка ж каже, наразі великих планів не будує. Мовляв, у такий складний час важко щось прогнозувати. Тому живе одним днем.
Ніка та Геннадій не бачилися майже рік
«Є ціль боротися далі, за тих, хто мовчить. Бути голосами наших захисників, допомагати повернути їх всіх додому. Хочу, щоб всі ті, хто чекає, змогли нарешті почути голос своїх рідних, змогли нарешті щиро посміхатись. Хочу, щоб горіли і сміялись їхні очі, бо це надскладно — так довго очікувати і не знати, як довго ще. Хочу, щоб не забували тих, хто віддав своє життя за нас, і не втомлювались боротись за тих, хто воював зі смертю».
А ще Ніка замислюється над випуском нової збірки.
«Це поки тільки плани, але коли я отримую такі теплі слова підтримки від людей, коли такий шалений фідбек, тоді розумію, що все це не даремно. Розумію, що комусь можу допомогти своїм досвідом, можу вивести на емоції, дуже різні. Для мене це справді цінно».
Свої в Telegram 
