Поруч зі мною був янгол-охоронець. Тома Корягіна бачила, як на драмтеатр Маріуполя скинули авіабомбу
16 березня 2022 року для маріупольчанки Тамари Корягіної стало найстрашнішим у житті. Саме цього дня росіяни скинули з літака бомбу на драмтеатр. Тамара постійно була поруч з театром, але за мить до вибуху відійшла від будівлі. У форматі монологу 22-річна Тамара Корягіна розповіла про настанови свого чоловіка-військового, які потім знадобилися їй при пораненнях, про загибель родини своєї знайомої і про те, хто зберіг їй життя.
Найсмачніший суп з маленьким шматочком ковбаси
У Маріуполі я жила зі своїм чоловіком Сергієм і його бабусею, у центрі. У будинок №114 по проспекту Миру, ми там жили, було п'ять влучань, але нам пощастило — наша квартира вціліла. На початок повномасштабного вторгнення коханий вже тримав оборону, до нас переїхав Дмитро — двоюрідний брат Сергія. Ми думали перебратися у драмтеатр, але через проблеми зі здоров'ям у бабусі залишилися вдома. Їй 72 роки, у неї проблеми з ногами і їй складно пересуватися. Я з Дмитром вдень ходила до драмтеатру, це від нас в одну сторону майже 2,5 кілометри по прямій. Вдень ми допомагали там людям, а на ніч поверталися додому.
Драмтеатр завжди був знаковим місцем для маріупольців — у мирні часи тут призначали зустрічі, тут вирувало життя, взимку встановлювали головну ялинку.
А з початком повномасштабного вторгнення театр став прихистком для сотень людей. Всі намагались сюди дійти з різних районів міста, щоб дізнатись будь-які новини. Сюди прийшла і я з двоюрідним братом мого чоловіка. Коли я зайшла до приміщення, то я побачила список людей — у ньому понад 600 прізвищ.
Тома з чоловіком біля драмтеатру у Маріуполі
Було дуже багато людей, але ми змогли об’єднатися і тоді стати однією сім'єю. Розподілили обов'язки: чоловіки набирали воду, носили дрова та розпалювали вогнище, а жінки — готували їжу. Досі в пам’яті день, коли на вулиці поруч з театром готували суп: на великий казан шість картоплин, по одній морквині та цибулині. І десь знайшли трохи ковбаси, вона додала супові аромату. Без перебільшення скажу, це був найсмачніший суп, який я колись їла.
Трагічні історії жителів театру
Мій чоловік — військовий “Азову”, ще до великої війни розповідав про медичні засоби, які дуже необхідні для надання першої допомоги. В перший день повномасштабного вторгнення я їх придбала і носила з собою. І ці знання, і ці ліки мені знадобилися: під час сильного обстрілу 3 березня уламок потрапив у ногу. Сама собі надала допомогу. Боліло дуже, тому я вколола "Кетанов" і приклала гепаринову мазь. А вже у Запоріжжі лікар дістав мені скло з ноги.
Тома зі своїм чоловіком Сергієм
Люди, які перебували у театрі, розповідали дуже багато трагічних історій, кожен намагався один одного підтримати. Особисто мені було важко слухати історії тих людей, хто переживає це вдруге. Один чоловік був з Гранітного і розповідав, що не хотів їхати до Маріуполя, бо там, у Гранітному, поховані його батьки, які загинули у 2014 році від обстрілів. А у 2022 він залишився без домівки знову.
Також я зустрілась в театрі зі своєю студенткою, я працювала викладачкою у приватній школі англійської мови. Вона жила у мікрорайоні “Східний”, і у перший день повномасштабного вторгнення написала мені, що у них вже постійні обстріли. Ця людина надзвичайно позитивна, та коли ми зустрілися у драмтеатрі, вона була вбита горем. Анжеліка мені розповіла, що їхньої квартири вже немає. Під руїнами навічно залишилися її найрідніші — чоловік та 19-річний син. Вона вийшла буквально на п'ять хвилин на кухню, щоб взяти воду, а в цей момент в кімнату, де був чоловік з дитиною, влучив снаряд. Їх придавило стіною.
Ще з нами була дівчина-студентка, вона навчалася у медичному університеті. У драмтеатрі вона допомагала новонародженим. Говорила, що це момент світлого щастя серед повної темряви.
Вибух був такий потужний, що тимчасово погіршився слух
14 і 15 березня з міста почали випускати автомобілі. Люди здебільшого стартували від театру і далі їхали колонами. Я і двоюрідний брат мого чоловіка цілими днями були біля театру в надії, що у автівках будуть вільні місця і нас вивезуть з цього пекла. Але, на жаль, цього не сталося.
16 березня зранку знову прийшли до драмтеатру. Людей — не злічити. І всі сподівалися виїхати. Десь за 20 хвилин до трагічних подій приїхала водовозка. Хочу сказати, що водії — надзвичайно відважні люди, вони щодня по кілька разів привозили до театру воду. За водою приходило дуже багато людей, і той день не став виключенням. Пройшло 10 хвилин, ми перейшли на інший бік дороги, тобто були біля житлового будинку і кафе “На бегу”, і все не втрачали надії спіймати машину.
Раптом чуємо літак. Перший. Другий. Третій. А потім вибух. Такий потужний, що я ще кілька годин не могла нормально чути. Ми моментально впали на землю. Коли підвелася, побачила, як будівля театру горить. Це жах!
Так горів драмтеатр у Маріуполі, коли росіяни скинули на нього авіабомбу
Після вибуху ми з Дмитром добігли до стіни будинку. А через 10 хвилин до нас швидким кроком підійшов чоловік. У нього були численні глибокі уламкові поранення. Мені довелося вколоти йому знеболювальне і антибіотики, обробила рани і змогла зупинити кров.
У іншого був відкритий перелом руки: кістка назовні і дуже багато крові. Ми його побачили вже через 20 хвилин після вибуху. Вкололи знеболювальне і наклали шину з дошки, яку знайшли поряд. Не знаю, що зараз з цим чоловіком, але сподіваюсь, все добре.
Як згадую той день — одразу трусить від страху
Вже минуло більше року від після авіаудару по драмтеатру, а мене при згадці про той день і досі трусить від думок — це ж скільки маріупольців там залишилося назавжди. Люди, які на вулиці готували їжу, люди, які набирали воду, люди, які ховалися у бомбосховищі.
Навіть не розумію, чому вирішила перейти на іншу сторону саме у той момент, а не пізніше. Мені здається, що тієї миті поруч зі мною був янгол-охоронець.
Будинок Томи
Коли ще на початку у Маріуполі були журналісти, ми випадково з ними зустрілися і вони запитали, чи не страшно мені тут залишатися. Я тоді відповіла, ні, бо я вдома, я на своїй землі. Тоді ніхто навіть і уявити не міг, що Маріуполь і його жителів російська армія буде цілеспрямовано знищувати.
У місті я залишалася до 18 березня. Потім вдалося виїхати. Я просто намагалась протягом чотирьох днів знайти когось, хто зміг мене взяти, і так сталось, що випадково це були знайомі бабусі мого чоловіка, які погодились нас взяти. Це була 12-годинна дорога до Запоріжжя. З минулого життя у мене нічого не залишилося — лише спогади.
Зараз понад усе я хочу, щоб мій чоловік і його побратими якомога швидше повернулися з полону. Сергія не бачила вже більше року, не чула 10 місяців. Весь цей час сповнений болем та невідомістю.
Найбільше, чого зараз хоче Тома, аби її коханий чоловік повернувся з полону
“Я знав, що ти сильна” — одне з повідомлень, яке написав мені коханий вже після 24 лютого. Так і є, я сильна, я змогла вижити в пекельному Маріуполі і у мене вистачить сил для того, щоб боротися за визволення свого чоловіка.
Свої в Telegram 
