Моє щасливе життя залишилось за зачиненими дверима потягу “Маріуполь-Харків” рік тому
Володимир і Дар’я Мирошниченки знали один одного десять років, але одружилися лише у 2018. Невдовзі у закоханих народився син Ілля — повна копія батька. 21 лютого, рік тому, Дар’я з сином поїдуть з холодного Маріуполя. Тоді вона ще не знала, що в той день востаннє бачила свого коханого, а хлопчик — тата. Командир взводу полку “Азов” Володимир Мирошниченко на псевдо Страж загинув у Маріуполі 2 березня, виконуючи бойове завдання. Йому назавжди 28 років.
У монолозі для Свої Дар'я Мирошниченко згадала ключові дати свого життя: весілля, день народження чоловіка і день, коли були останні обійми і були сказані останні слова.
Бідні, але щасливі студенти
Кінець грудня 2012 року, Харків. Ми познайомилися в Інтернеті, у якійсь грі обрали один одного. Цілий місяць ми переписувались, розмовляли по телефону майже до ранку й рівно через місяць зустрілися. А 22 січня ми вже були парою.
Перше побачення було у кіно. Я всі ці роки зберігала квитки, але вони залишися у Маріуполі. Того дня ми багато гуляли, сміялись, а потім Вова провів мене до студентського гуртожитку. Наступного дня знову зустрілися — Вова мене забрав з пар. Наше місце було на набережній Гагаріна, там навіть була наша лавка, де ми постійно проводили час влітку. Були бідними студентами, але щасливими.
7 листопада я стала дружиною Вови
У нас було все — скандали, драматичні "розходимось", сварки, биття посуду. Але хорошого і прекрасного було в мільйон разів більше. Ми доповнювали одне одного. Вова — моя найкраща половина, завдяки йому я стала такою, яка я є, ми обидва змінилися за цей час.
7 листопада 2018 року. У маріупольському РАЦСі я сказала Вові: "Так". Він одягнув мені обручку, ми скріпили наш шлюб поцілунком. А 11 квітня 2019-го народився Ілюша — плід нашого кохання. Це найдорожчий подарунок, який можна отримати. А бонус те, що син — копія батька.
Володимир, Дар'я і Ілля Мирошниченки
Я пам’ятаю все — поцілунок, обійми, аромат коханого
Грудень 2021 року. Я з Вовою стою на залізничному вокзалі у Маріуполі. Проводжаю коханого до Харкова. Він поїхав лише на два дні, щоб привітати батьків з Новим Роком. Я його прям гнала, щоб поїхав, бо Вова хотів залишитись зі мною і сином. Не дарма гнала, бо саме тоді він і попрощався з родиною та друзями, вже назавжди.
20 лютого 2022 року. Цього дня ми востаннє обійнялися і поцілувалися. Востаннє провела коханого, як потім стане відомо, — провела в обійми смерті. Мене трусило весь вечір поки Вова збирався на базу, куди бійців викликали, я думала, що серце просто вистрибне, мене зсередини рвало на шматки.
Я пам'ятаю його останню посмішку, тепло його губ. Пам'ятаю, як Вова намагався приховати свої почуття, а саме тривогу за нас. Чоловік був, як завжди, спокійним, навіть намагався жартувати, казав: "Ну, чого ти, рідна?". Сказав, що через кілька тижнів він з побратимами повернеться, що все буде добре.
І хоча Вова запевняв, що скоро повернеться, у мене в грудях все стискалось, душа просто нила, я не знала, куди себе подіти. У глибині душі я не повірила чоловіку і майже перед самим виходом попросила написати лист, що він повернеться. Начебто це щось змінило.
Цей лист був таким собі заспокійливим для Дар'ї
Знаєте, але тоді на долю секунди це мене заспокоїло. Я машинально пішла до його полички, взяла Chanel Egoiste Platinum, улюблені парфуми коханого, попшикала ними той лист і глибоко вдихнула. Я не знаю, що тоді мною керувало, але для мене це було просто необхідно, наче це — питання життя та смерті. Так і сталося...
Скільки цей лист увібрав сліз, скільки ночей я спала з ним, скільки разів я читала його і благала, щоб це все було помилкою. Тільки згодом згадала — коли мені повідомили, що Вова загинув, я повзла до рюкзака за цим листом, вбирала його запах, читала і плакала. І наказувала собі зупинити істерику, бо це — не правда, Вова ж обіцяв, що повернеться.
Прощалася з Маріуполем — відчувала, що більше не побачимося
21 лютого 2022 був наш потяг, на який Вова так і не зміг нас провести. Мене з Іллею проводжав побратим Вови. Мене наче струмом вдарило, коли він сказав: "А чого так мало речей? Всього одна валіза".
Рік тому, 21 лютого, Дар'я поїхала з Маріуполя потягом "Маріуполь-Харків"
Це підтвердило всі мої страхи. З того питання все обірвалося, тоді я подивилась на наш під'їзд та подумки попрощалася з ним. Ідучи на вокзал, очима фотографувала краєвиди вечірнього міста, усміхнулась вокзалу. Як же важко було, коли потяг рушив. Моє щасливе життя залишилось за зачиненими дверима потягу “Маріуполь-Харків”.
“Страж” помер у другий день весни
1 березня. Це той день, коли Вова востаннє вийшов на зв'язок. Написав, що дуже нас любить, щоб я берегла сина.
Вночі з 1 на 2 березня я майже не спала, була страшна тривога. Я постійно писала, але телефон мовчав. Зранку почалась паніка, бо чоловік казав, що буде виходити на зв'язок кожні 6-8 годин. Я ризикнула та подзвонила йому, але були лише довгі гудки. До вечора писала всім, чиї номери з його побратимів у мене були. О дев’ятій годині вечора мені відповів ротний мого чоловіка і сказав, що Вова отримав поранення. І більше ніякої інформації. Я благала дізнатись, що з ним, чи живий. Через дві години подзвонив побратим. По тяжкому видиху я все зрозуміла — мій чоловік загинув.
Володимир Мирошниченко
Вова був на позиції біля Маріуполя — там їх “накрили”. Була страшна стрілянина і всі побратими, які були з ним поруч, загинули. Вова та ще один азовець боролися за життя, їх швидко евакуювали, але поранення були надто тяжкі і вони померли у реанімобілі.
Коханому навіки 28 років
1 січня 2023 року. Коханому чоловіку мало виповнитися 29 років. В останній свій день народження Вова сміявся, що тридцятка вже ломиться у ребро, але все склалося інакше — тобі навіки 28. Я наче застрягла там, коли дарувала тобі подарунки, як ми планували поїздку, як відзначати 3-річчя Іллі.
З початку року — завжди плани, все майже по місяцях. Так і було, але ці плани розбилися, вони зруйновані, як і Маріуполь. Іноді мені здається, що я дивлюсь на себе з боку, що це — кіно, що скоро все закінчиться. Але воно не закінчується. І не буде кінця з дивовижним поверненням, обіймами та сльозами радості. Просто поверніть мене у 1 січня 2022 року, коли мій Вова щасливо відкривав подарунки, і залиште там.
Мріяли про вінчання
22 січня 2023 року мав би бути один з найщасливіших днів у моєму житті. Так, мав би бути, але не буде. Саме у цей день ми планували вінчатися. 22 січня — у наш день, ми чомусь цей день більше святкували, ніж весілля, тому що у цей день, 10 років тому, ми з двох людей стали одним цілим. Знакова дата для нас. Весілля нам не вдалось відсвяткувати, як хотіли, на те були причини. Вова давно запропонував мені повінчатися, але вирішили саме на десятиріччя наших стосунків. Для Вови це було важливіше у сто разів, ніж свідоцтво про шлюб. Ніколи не забуду, як він брав моє обличчя у руки, ніжно прибирав волосся з моїх щік і так тихо шепотів: "Ти мені Богом дана і я дякую йому за тебе".
Маленькому Іллі часто сниться тато
Я намагаюсь знову знайти Бога, але не можу, він забрав тебе у мене. Я не можу йому цього пробачити. Життя занадто коротке. Ця клята війна показала, наскільки у нас мало часу. Сподіваюсь, я зможу повернути ту віру, щоб коли настане час, ми знову були разом, як ти і казав. Я так сумую, мені так боляче, почуваюся недобитим диким звіром. Багато людей говорять, що час не лікує, і це так. Час вчить жити заново, вчить дихати і ходити вже без тебе, але поки я не можу вдихнути на повні груди.
Багато, хто мені говорив, що я ще молода, пройде час і знайду чоловіка. Але я одружена, у мене є чоловік. Я обрала Вову і ніколи не зраджу своєму вибору. Його смерть сприймаю, як довгостроковий виїзд на полігон. Я знаю, що прийде час і ми знову будемо разом. Коли ми одружувались, ми присягнули один одному — разом та назавжди, що все будемо переживати разом, і смерть на цю клятву не розповсюджується.
Сил, щоб далі жити, надає син
Закриваючи очі, я бачу Вову — як він посміхається, радіє досягненням сина, сподіваюсь, пишається мною, моєю витримкою, що я не здалася. Я знаю, він все бачить і чує, саме він допомагає мені, підштовхує та направляє, як робив це за життя. Я дуже сумую за ним. Моє кохання, дякую тобі за любов, за щастя, за сина.
В день, коли загинув Вова, моє життя зупинилося. Не знаю, де мій коханий, чи зможу я його поховати. Нам залишається лише чекати, але час грає не на нашу користь. Я завжди його кохатиму, безмежно дякую йому за сина. Тільки Іллюша дає сили на життя.
Ілля з останньою татовою нагородою, Її герой отримав вже посмертно
Наш син дуже сумує за татом. Вова йому часто сниться і хоча б уві сні вони граються. Дуже сподіваюсь, що син запам'ятає його як найкращого тата і героя.
17 березня 2022 року за героїзм, проявлений у боротьбі за Маріуполь, старший лейтенант Володимир Мирошниченко нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Це не перша, але остання і посмертна нагорода. “Страж” також був нагороджений медаллю ООС "За звитягу та вірність", відзнакою Президента України "За участь в антитерористичній операції", нагрудним знаком "Ветерана війни, як учасника бойових дій".
Свої в Telegram 
